Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

– Ви в курсі особливих властивостей мірабілів?

– Моріс Джаррі, мій приятель – спадковий тулпаролог. Він розповідав, що три ячмінні поля, які спустошують за правильного вигодовування лошака-мірабіла, якимось чином трансформуються на рівні Найвищих Емпіреїв у єдине поле, можливе лише теоретично. Його властивості на практиці дозволяють мірабілу використати складки тріадного просторово-часового континууму, згідно з «Конвергентним динамікумом чудес» Ейзельберта Шеффена…

– Досить. Що було далі?

– Я побачив, як вігіла Кукіль скочила на віслюка і помчала вниз, до далекого перехрестя. Там

ішов бій, і я подумав, що це досить пікантне видовище…

– Ви про бій?!

– Ні, я про Генрієтту. Верхи на мірабілі, з балкона Чуриха, в самому шовковому халатику на голе тіло, без пояса… Вітер бив їй в обличчя, і халат, строго між нами, більше нагадував плащ.

– Досить. Що ви побачили потім?

– Коли халат почав нагадувати плащ?

– Ні. Ми говоримо про подальший розвиток подій.

– Я побачив, як услід вершниці з балкона Вежі Таїнств, розташованого значно вище й лівіше, полетів Фрося.

– Хто?!

– Гросмейстер Ефраїм.

– Він упав з балкона?

– Ні. Він прийняв Подобу. Я вперше зустрівся з наявністю виплеканої Подоби не в мисливця на демонів, а в некроманта. Багато хто замолоду мріє про це. В принципі, тут нема нічого недоступного, але Подоба плекається багато років, на це витрачається купа сил, і більшості набридає, вривається терпець і вони полишають пусту забаву. Я сам, пригадую…

– Яку Подобу прийняв гросмейстер?

– Чорно-білий ворон з яскраво-червоним чубчиком. Дуже великий.

– Що після цього зробили ви?

– Я хотів левітувати, але пані Шавазі мене відмовила через збурення тонкої структури ніхільспатіуму. Тоді я й Растіньйоль Крученик навели східчастий місток-чарівничок від вікна до перехрестя: повільніший і більш трудомісткий спосіб переміщення, але нас хвилювала надійність.

– Ви пішли за вігілою Кукіль і Ефраїмом Клофелінгом?

– Так.

– Хто припинив бій на перехресті?

– Вони перестали битися самі.

– Чому?

– А ви уявіть себе на їхньому місці! З боку сумнозвісного Чуриха до вас летить гола валькірія на скаженому віслюку, за нею – рябий ворон завбільшки з корову плюс розмах крил, і, нарешті, по містку-чарівничку через сходинку скаче ставний чоловік у самому розквіті сил, з важким табуретом у руці. Я забув сказати, що прихопив з лабораторії табурет…

– Табурет? І все?

– Ще я блискав очима. Фахівці мого профілю вміють дуже переконливо блискати очима.

– Вірю. Як події розвивалися після втручання вашого обмеженого миротворчого контингенту?

– Рибалки, які виявилися прикордонною вартою Майорату, попередженою заздалегідь і залишеною в другій засідці, забрали своїх поранених і відвезли в човнах на той бік озера. Квесторів з ушкодженнями різного ступеню важкості ми доставили в Чурих. Точніше, у розташовану поруч із замком кадавральню. Загін барона фон Шмуца пішов за нами. Перед цим барон повернув палаш лицареві Шарлю Лефевру, побитому особисто його світлістю, і вибачився.

– Звідки вам відоме ім'я лицаря?

– Барон запитав, чи не родич він з корнетом Францом Лефевром, названим сином полку кінних пращників. Юнак відповів ствердно.

– Рене Кугут пішов за вами в Чурих доброю волею?

– Ви про горбаня? Знесилений, він лежав неподалік від перехрестя, майже непритомний. Рибалки

щосили намагалися відвезти його в Майорат, але пан Кугут не дався. Він кричав, що живим не здасться, що ніколи не повернеться до цієї… е-е… він щось таке говорив про юдоль скорботи, терни ганьби й трагічну любов. Я не особливо вслухався у його крики.

– Лицарі Зорі Вечірньої наполягали?

– Так. Але пан Кугут казна-звідки вихопив гострий предмет, украй неприємний з вигляду, й почав погрожувати самогубством у разі його насильницької екстрадиції. Барон фон Шмуц сказав мені, що юнак на межі нервового виснаження, і що він палко жадав особистої зустрічі з профосом Дозору Сімох. Я подумав… Ну, байдуже, що я подумав. Важливо, що я запропонував панові Кугуту їхати з нами, і по нетривалій бесіді він погодився.

– Представники Майорату заперечували?

– Категорично. Але тут прокинувся граф ле Бреттен, і вони припинили дозволені розмови.

– Ви вже тоді знали, що Рене Кугут – Чорний Аспід, владика Майорату?

– Ні. Він зізнався пізніше.

LIBER IV
Генрієтта Кукіль, вігіла Тихого Трибуналу і Конрад фон Шмуц, обер-квізитор Всевидющого Приказу

CAPUT XIX
«Краще бути на погості, ніж удома, там, де гості вже собі панують, як хотять…»

– Вже пізно, – сказав гросмейстер Ефраїм, знявши знамениту тюбетейку і витираючи нею лисину. Золоте шиття дряпало шкіру, залишаючи червоні смужки, але це, судячи з блаженної усмішки, анітрохи не бентежило старого некроманта. – Пані, ви, мабуть, стомилися? Моя гостьова спальня у вашому розпорядженні. Упевнений, ваш чудовий віслюк легко доставить вас до вежі!

Гіббус тихенько заіржав, тішачись компліментом.

– А ви, ваше чорнокнижництво? Мій мірабіл без зусиль донесе двох!

Швидко зметикувавши, що рано зрадів, Гіббус форкнув і вдав, начебто вмирає з голоду. Увіткнувшись мордою в зарості болиголова, він голосно заплямкав, пускаючи зелені бульки. Будь-який конюх, що не знається на природі мірабілів, кинувся б рятувати дурну тварину від отруйної їжі, але хазяйка поставилася до примх віслюка без інтересу. Таких, як Гіббус, вівсом не годуй, дай зжерти торбу бішениці, корито цикути чи об'їстися блекоти. Анрі в цьому випадку дивувало інше. Фрося, звичайно, двожильний, тягнеться – не рветься, але в його поважному віці відпочинок потрібен навіть найбадьорішим, вщерть сповненим мани чарівникам. Он, бичок-мускулюс – ширший, ніж довший, як і кожен послідовник Нихонової школи, а позіхає на весь рот…

Посадивши тюбетейку на належне місце, Ефраїм заперечно похитав головою.

– Я, голубонько, хотів би спуститися до озера. Тут чудові краєвиди, особливо місячними ночами. Кажуть, випари Тітікурамби подовжують життя і виліковують сорок вісім смертельних захворювань, включаючи плямисту хандру. Дощ, на щастя, припинився, погода чудова…

– Дозвольте скласти вам компанію?

Ця божевільна ідея навідала вігілу, як арешт-команда Тихого Трибуналу: без попередження, поставивши перед фактом. Гросмейстер не подавав жодного знаку, що бажав би прогулятися вдвох; навпаки, Фрося був бездоганно люб'язний, піклуючись про відпочинок стомленої дами. Але серце підказувало – глава Ради в душі був би не проти перекинутися з гостею слівцем за відсутності свідків.

Поделиться с друзьями: