Планета Х
Шрифт:
Луковській В.П.
Що зі мною сталося? – я не розумію,
Як тебе побачу – серце моє мліє!
Чом розхвилювався розум неспокійний,
Чом такий упертий, і як сон – чарівний?
Двадцять п’ятий скоро буде за плечима,
Ну, а я блукаю по юрбі очима.
Що? Кого шукаєш, зоре мій юначий,
Що? За ким впадаєш, що такий гарячий?
Ти гориш-палаєш, хочеш… Що ти хочеш,
Що собі й дівчатам голову морочиш?
Так чому ж блукаєш, ніби ти щось знаєш,
І в дівчат прохожих поглядом стріляєш?
І
Очі, не набридло на красу-каліку?
То пальто червоне не давало спати,
Варто було лише біля нього стати,
А то темно-синє з шарфиком біленьким
Вам здавалось кращим, навіть і від Неньки.
А тепер зелене не дає спокою,
Й через вас, лукаві, крутить чорт і мною.
Що? Ну що робити? Як надалі бути,
Щоб одне і друге те пальто забути?
Як не романтично, все ж душі не звично,
Бо вона не знає, що під тим пальтом?
Може там і дійсно добре серце б’ється,
А якщо там вічно – ураган і шторм?
І, нарешті, все-таки з них одна взяла,
Та, що допустила до свого тепла.
25.10.1961 р.
КОЛИ БЕЗ ПРОПИСКИ
Живу я так: як той собака,
Із дня на день, мов жду когось,
Що хтось постукає у двері,
І щось напише на папері,
І скаже: – Хлопче, підпиши,
Бери монатки і пішли.
24.7.1959 р.
ЯКБИ Я БУВ СИЛЬНИЙ
Я все чудово розумію,
Й мене уже не зупиняй,
Ні перед ким я вже не млію,
Так що як грала, так і – грай!
Себе я знаю. Будь ти певна:
– Як слово дав, то – молоток,
Бо ти не перша й не остання
З якою б я пішов в танок.
Я зовсім не хлопчик, моя дорогенька,
І мрію про тебе уже я давно,
Бо ти моє Сонце й єдине натхнення,
З яким би хотів я зіграть в доміно.
Я знаю, чому ти вагаєшся, мила,
Чому ти похмура, як стрінеш мене? –
Бо ти ще нікого в житті не любила,
Й не знаєш про щастя, яке чарівне.
Я знаю, чому ти з таким недовір’ям,
Бо зоряний наш не прийшов іще час,
Бо в лаптях ходжу, і не з того сузір’я,
Де носять багато усяких прикрас.
Щоб я був сильнішим за «старшого» брата,
Сильніший від всіх королів на землі,
Я б з золота виплавив взяв самоката
І з жадними всіми втопив би в Дніпрі.
Ці принципи честі у мене з дитинства,
Привчила до них мене мати моя,
Тому й не терплю я в житті лицемірства,
Й кокетство жінок: я твоя й не твоя.
10.11.1961 р.
ЗАГУБИВ Я МОЛОДІСТЬ
Загубив я молодість
В поглядах дівочих,
А тому я йду й шукаю,
Ту, яку я хочу.
А тому так, як колись,
Кожну не хапаю,
І, якщо вже
мать невірну, –Краще зачекаю.
12.6.1961 р.
ПИШАЮСЬ ТОБОЮ!
Про любов, про щастя
Говорить охота,
Про любов, про щастя
Хочеться писать.
Про дівочі очі,
Що кохання хочуть,
І завжди бажаннями,
Як вогнем,– горять.
Скільки днів чудових
Провели з тобою,
Скільки днів і тижднів?
Важко це сказать!
І хоч я пишаюсь,
Миленька тобою,
Та пора й додому,
Люба, відїзджать.
5.7.1961 р.
ЯКБИ НЕ ЗИМА
НІ! Я не жалкую,
Що літа проходять,
Бо і сам мужаю,
І мужають роки.
Ні! – Я не жалкую,
Що іде зима,
А про те жалкую,
Що чобіт нема,
Бо ніхто б ніколи
Не шукав женьшень,
Щоб не чорні брови,
І не ясний день
16.5.1961 р.
ЯК ВІДІЙДУ ПОДИВЛЮСЬ
Я люблю і не люблю, хочу і не хочу,
Сам не знаю що робить, як її знаходжу.
Як відійду, подивлюсь з відстані – чудова,
А як ляпне слово, два – як в хліві корова.
А ні етики, ні слів ну хоча б вам трішки,
І з яких воно країв причвалало пішки?
11.10.1961 р.
КОЛИ КИПИТЬ КРОВ
Цікаво, – кого я чекаю,
Й чому я так довго мовчу? –
Як кров у грудях закипає,
Коли я до тебе іду.
За що тобі почесть такая,
Скажи, королева, моя?
Неначе, такої, як в тебе,
Ні в кого вже більше нема?
Навіщо ж мені обіцяєш,
Й накачуєш в біцепсах кров?
Щоб в мене аж жили тріщали,
Як іншому носиш любов.
7.7.1961 р.
ЯК ЖАЛКО ЛІТ
У час, коли життя розбите –
В житті нікого не боюсь,
Хай юність кров’ю вся омита,
Нехай ніколи й не женюсь!
Одначе плакати не стану,
І сумувати не берусь –
Ну, а якщо колись й прийдеться,
То тільки з себе посміюсь.
10.8.1962 р.
СВІТ – УДАВ
Хай говорить хто що хоче – бережи себе!
Поки в жилах кров клекоче, серце молоде.
Бережи себе для щастя, для свого життя,
Щоб не втратила ти гідність, честь і почуття.
Добре світом володіти в молоді літа,
Якщо є в житті людини – зміст, любов, мета.
Якщо бачиш ти дорогу в синю далечінь,
Ту, якщо на неї вийдеш, то забудеш лінь.
Вірить – вір, та довірятись надто не спіши,