Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

— Знаєте, Леоне, ви такий, як ви є [82] !

— Кожен з нас є таким, яким є, — думаю я, але не кажу цього вголос, а тільки дістаю з-за пазухи свій вірний дев'ятиміліметровий NEW NAMBU із стертим серійним номером і, промовляючи стиха «о так от, міста Тейба, о так от…», стріляю, стріляю, стріляю в це випещене мертве обличчя, аж поки воно не ховається за дверима.

P.S. Професійне прокляття дипломованої дияволиці таки збулося: за кілька місяців я справді знову потрапив до шпиталю, але вже до зовсім іншого шпиталю — без ґрат, зате з крапельницями, без засувів на дверях, зате з чисто вимитою лазничкою і привітним персоналом. Без тарганів, зате з телевізором.

82

Ви такий, який ви є.

— Порівн. з «Я є той, хто є» (Вихід 3, 14) — так Бог представив Себе Мойсеєві.

PPS. До того ж тут не відбирали на зберігання особисту зброю.

Розділ восьмий. Трансильванський транс

Як туга за мною здолає тебе,

Ти заступ візьми і мене закопай.

Л е о н К і л л е р

Я повстав із могили по стількох десятиліттях.

С л а в к о Я н е в с ь к и й. «М і р а к л і»

«Я можу розмовляти стоячи, якщо вам зручніше», — сказала жінка.

Вона може розмовляти стоячи. Якщо мені зручніше.

Я тільки згодом збагнув зміст цієї фрази. Вона справді могла стояти: в одній-єдиній вимученій позі, похилившись, лише завдяки якимось химерним протезам, але могла.

Єдина з цієї сім'ї.

У них, у неї і в чоловіка була якась загадкова хвороба — що проявлялася в розм'якненні кісткової тканини, — можливо, наслідок прадавнього інцесту.

Вони ледве могли пересуватися. Чоловік не піднімався із спеціального ортопедичного крісла. Вона так-сяк могла повзати і стояти. Не більше.

Він скидався б на сільського вчителя — (ще старої доби вчителя, що обов'язково знав кілька мов, мав за плечима Віденський університет і блискучі перспективи, зігноровані задля ідеї просвітництва), — якби не спеціальний пластиковий шолом, схожий на маску хокейного воротаря, що захищав його тендітний череп від можливих травм. Він і зараз тримав на колінах книжку, хоча підняти її коштувало йому зусиль. Можливо, справді щось колись студіював, але хіба заочно, бо хворів з дитинства.

Вона була радше потворною, хоча зовнішність мала цілком пересічну, але гримаси болісних зусиль і це тіло, жіноче тіло сливе без кістяка — викликали внутрішній спротив. А найгірше, що під час розмови — (кисті рук ховались в чорних шкіряних рукавичках) — вона постійно торкала своє обличчя, і від тих доторків на чолі, на вилицях, на підборідді залишалися вм'ятини, як на розігрітому воску. Я довго не міг втямити, для чого це вона робить, і вирішив напочатку, що це нервове, на кшталт того, як люди гризуть нігті абощо, та в якийсь момент до мене дійшло — хвилюючись, вона поправляла своє обличчя, як інші жінки поправляють зачіску!

І все ж за цією фізичною неспроможністю і фізичною безхребетністю відчувалася якась несамовита психічна енергія, незнищенна воля, до останнього дзвону напнутий нерв.

Було зрозумілим і видавалося неймовірним нараз, що саме завдяки їй у них більш-менш нормальний побут, все, «як у людей», зрештою. (Якщо не брати до уваги всі ці приступочки, поруччя, важелі, блоки, через які помешкання більше скидалося на гімнастичний зал, аніж на житло).

Вона оповідала мені історію їхнього знайомства, шлюбу, життя. Він уточнював деталі, виправляв дати, назви, імена. Мав світлу пам'ять.

У них був син. Хвороба передалася в спадок з ускладненням — затримкою розвитку. Малому виповнилося вже вісім років, але виглядав він на чотирирічного. Якщо лише бувають такі чотирирічні. Для нього був відгороджений куток кімнати. М'який, м'який і ще м'якіший. Відсутність стійкості малий компенсував надзвичайною гнучкістю. Було страшно і моторошно дивитися на цю істоту, яка звивалася в якісь неймовірні клубки, спліталася, розпліталася, при цьому намагаючись щось говорити, але нічого, крім мукання, не долітало з заслиненого рота, і мука німоти неусвідомлено вироджувалася в корчі.

Мати нараз якось дивно похилилася, немов зламалася — я інстинктивно сіпнувся в її бік, здалося, втратила рівновагу і падає, — але вона спритно вхопилася за якісь перильця і за мить вже була коло малого. Захотіла показати, як він вже вміє розрізняти кольори, предмети. Тепер вони обидвоє плазували долі коло моїх ніг, ці істоти, ці люди, безперечно люди, але якоїсь нової, невідомої мені раси, і коло них, потворних, саме я почувався останньою потворою, бо не міг віднайти в собі ані крихти співчуття, а тільки огиду і нікчемність. Можливо, так завжди почуває себе інакший серед інакших? Не вдавалося позбутися якогось істеричного, верескливого подиву — що жага життя б у т и, в і д б у т и с я, з б у т и с я є такою непереборною і неперебірливою. Збутися у будь-який спосіб, відбутися в якій завгодно формі, бути за всяку ціну. Хіба не закладена тут якась помилка, надлишок, надмірність? Для чого нас вириває з небуття? Невже так важливо заіснувати? Відчути свою вітальність, потенційність, сутнісність, марнотність, марність, мирність? Усвідомити тілесність? Невже цей малий виродок насправді мусів добутися нізвідки в цей світ? Так прагнув опинитися десь? Так прагнув заіснувати? Заіснувати, пускаючи слину, звиваючись і плазуючи?

Холера ясна! Та навіть нормальним, — хоча що означає «нормальний», — народжуєшся на цей світ, щоб назавжди стати в'язничним наглядачем власної крові — цієї бранки, що їй ніколи не вільно бачити світла, адже вона знає темну таємницю, секретну технологію дня. Кров — це імператив. Випускати її на світло — одна з найбільших заборон. Тримати її в темряві — одне з найбільших таїнств. Щодня піклуватися про неї. Гріти винами. Гнати жилами. Живити зелами. Поїти джерельним сном. Бо ця полонянка вже надто дорога Комусь, аби можна було вільно нехтувати її примхами. Піклуватися про неї щодня. Аби щоночі вона опікувалась тобою. Казіродський зв'язок, який називається життям.

Хоча, може бути, що справжнє небуття саме тут, у нашому бутті. Можливо, наше тут-існування і є своєрідним загробним життям чи радше примусовим відрядженням для душ, кожна з яких — лише лабораторний зріз єдиного, цілісного й вічного спокою. Можливо, втілення є різновидом покарання або нагороди. Можливо, рай і пекло знаходяться саме тут, у матеріальному світі. До того ж найбільше пекло полягає в неможливості раю, а рай — у звільненні від пекельних мук.

Втім, я думав зовсім не про це. Бічним зором колишнього баскетболістая помітив на шафі старий акордеон фірми WOLTMEISTER з витертими перламутровими кнопками та великою поздовжною подряпиною на корпусі, і мене чомусь найбільше цікавило не те, хто б міг на ньому грати, а як ці нещасні зуміли виперти його нагору. Зрештою, їм напевно мусить хтось допомагати.

А, може, це навіть спеціальний інструмент із розряду тих, на які наліплюють позначки: (тут у тексті символ — інвалід на візку. — Прим. верстальника.)

Тож не виключено, що старий навіть грає на ньому час від часу (скажімо, тоскними вечорами, коли вимикають електрику, і робити, практично, нічого. Грає щось таке елегійно-настроєве — «Полонез Оґінського», наприклад, або «Kocham cie jak Irlandie» або «Killing Me Softly»). В цій аморфній темряві ця амфорна музика повинна звучати, мабуть, якось особливо.

«Покажи ще, як він вміє рахувати», — сказав батько.

На цьому, власне кажучи, історію мого знайомства із незвичайним сімейством сіаманґів можна було б закінчити, бо все, що відбувалося далі, настільки заяложене, висмоктане до останньої клейкої субстанції [83] багатьма жертвами трансильванського трансу, починаючи від Носферату [84] , закінчуючи ноосферою [85] як такою, що повторюватися немає змісту. Однак я продовжу, аби бодай поповнити реєстри резус-факторних фактів, бо що, як не збагачення реєстрів, надає нашому існуванню принаймні якийсь примарний сенсуальний сенс.

83

… висмоктане до останньої клейкої субстанції… — чергова трансформована автоцитата з «Воццека».

84

Носферату— персонаж фільму Вернера Герцога «Носферату — фантом ночі» (1978), знятого за романом Б. Стокера «Дракула». Можливий натяк на інфернально-вампіричну атмосферу розділу (про це свідчить і назва «трансильванський транс» — граф Дракула, як відомо, походить із Трансільванії), можлива також віддаленіша алюзія: того ж 1978 року Вернер Герцог зняв ще один фільм, цього разу на основі п'єси Г. Бюхнера «Войцек»…

85

Ноосфера— одна з основних категорій філософського вчення В. Вернадського, особливий стан біосфери, якого вона набуває під впливом цивілізаційних процесів. Буквально — сфера розуму. Нам нічого не відомо про захоплення Іздрика філософією Вернадського, однак проблема деміургічного потенціалу тексту, згадки про яку знаходимо майже в кожному творі письменника, цілком може бути конспектом деяких аспектів досліджень Вернадського: «Думка не є формою енергії. Як же вона може впливати на матеріальні процеси? Питання це до сьогодні не вирішене, не зважаючи на те, що емпіричні результати такого «незрозумілого» процесу трапляються нам на кожному кроці». (В. Вернадський. «Кілька слів про ноосферу», 1944).