Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Отож батько сказав: «Покажи ще, як він вміє рахувати».

Мати запросила мене підійти ближче, переступивши через невисоку загорожу, і саме це в подальшому виявилося фатальним. Я присів коло малого, і той досить жваво на заклики матері: «Один! Два! Три!» почав почергово випростовувати відповідну кількість пальців. Цілком по-блюзнірськи я подумав, що він, мабуть, і одним пальцем зумів би показати всі цифри, якби згинав його у відповідний спосіб — адже його тіло мало чим відрізнялося від пластиліну, хіба що мало надлишкову пружність. Тим часом лічба дійшла до десяти, і коли запас кінцівкових виростів вичерпався, я запитав, просто так, знічев'я: «А що йде після десятки?» Тут малий з надзвичайною спритністю сягнув до якогось закутка, і, витягнувши колоду гральних пластикових карт, почав розкладати по порядку: валет, дама, король. Останнім він виклав джокера, і, як мені видалося, після цього розреготався. Сміх цей був схожий на захланний позашлюбний клекіт невідомого птаха і супроводжувався несамовитими хаотичними спазмами цілого тіла. «І хто тебе цього навчив?» — маючи на увазі лічбу, а не сміх, запитав я вже зовсім розгублено, на що малий повернувшись в бік старого й випустивши вдвічі більше, ніж зазвичай слини, промовив цілком розбірливо: «Тато!», після чого знов зайшовся клекотом. Поки я, оговтуючись, здивовано звертався поглядом до матері, мала потвора вправно перекотилася впритул до мене і боляче вкусила за ногу, не згірш за першого-ліпшого шолудивого пса. Йому навіть вдалося роздерти штанину. Чорт! «Невже в цих бувають зуби?!» — мало не вирвалося в мене, та потім я згадав, що ці напівпротезовані істоти мусять же чимось пережовувати їжу, а штучні щелепи, порівняно з рештою — просто дріб'язок.

— Ой! Вибачте, ради Бога, — заметушилася мати. — Це в нього від надлишку емоцій. У нас рідко бувають сторонні.

— Пусте, легка подряпина. Не варта уваги, а тим більше вибачень, — відказав я, відчуваючи непереборне бажання втекти звідси якомога швидше, щоб не спокуситися відфутболити малого виродка добрячим пенальті. Натомість сказав: «От хіба голку з ниткою, якщо можна, — я лише швиденько прифастриґую, а вдома вже зашию остаточно».

Пропозиції допомогти я відкинув як неприйнятні й зайві, та, всиливши в голку нитку цілком невідповідного кольору (хтозна, може, вони на додачу ще й дальтоніки), почав латати дірку. Не знімаючи штанів це виявилося зробити не так просто, і під цим приводом я задер холошу, щоб подивитися заодно на місце укусу. На превеликий подив там не виявилося жодної подряпини, а тільки мікроскопічна цятка і невеликий пухирець — такі бувають від особливого сорту кропиви. Однак, поки я порався зі швом, пухирець збільшувався просто на очах — це нагадувало дизгідроз або ж водяницю звичайну, тільки прогресувала вона незвичайними темпами. Поки я сяк-так зліпив клапті тканини докупи, пухир вже був завбільшки з півдолоні й продовжував рости. Малий виродок тим часом скрутився в своєму кутку і, здається, задрімав. Витратив, паскуда, надто багато енергії, щоб вгризти такого здорового дядька.

Віддаючи швацьке причандалля господині, я мовчки показав їй на пухир. Вона заметушилася, вибачаючись.

— Треба, мабуть, проткнути голкою, — сказала вона і вже готова була це зробити, але тут підкотив на своєму кріслі старий віденський хокеїст.

— Це, швидше за все, — алергічна реакція, — авторитетно заявив він. — Потрібно відсмоктати рідину шприцом, змастити ранку йодом, а ще краще «Фторокортом» і забинтувати. Ось, — тицьнув він м'якушем пальця у розгорнуту книгу, яка й справді виявилася якимось рецептурним довідником.

Жінка навдивовижу шпарко видобула з шафки все необхідне — одноразовий шприц, слоїчок йоду, мазь, вату і бинт.

— Сідайте ось тут. Це швидко. Мені так незручно, вибачте, будь ласка.

Я промовчав, з острахом спостерігаючи, як вона розпаковує шприц, накладає голку і встромляє її в мою плоть. Болю не відчував. Жінка витягла десь з половину шприца брудно-брунатної рідини, й пухир, зів'явши, майже зовсім зник, залишивши по собі зморщений шар неживої вже епідерми. Я чекав на подальшу обробку ранки, та жінка знову якось дивно заточилась і, падаючи, ніби випадково встромила шприц мені в плече. Навалившись на мене цілою своєю вагою вона впорскнула всенький вміст штрикавки мені глибоко під шкіру. Я зірвався на ноги, одночасно підтримуючи мою горе-цілительку, аби не звалилася на підлогу. Вона белькотіла чергові перепрошення, старий награно лаяв її за незграбність, навіть малий витріщив з кутка свої банькуваті очиці. Раптом я зрозумів, відчув безпомилково, що все це — лише блискуче розіграний спектакль, перфектно продумана операція, і що я, здається, цього разу влип, і то влип серйозно. Шприц стирчав з мого плеча, мов отруєна данська рапіра, і, вирвавши його та жбурнувши геть, я вибіг з кімнати, не забравши ні торби, ні відеокамери HYUNDAI PAL-SEKAM/NTSC .

В передпокої мені довго довелося возитися з цілою купою засувів, ланцюжків, защіпок, — навіть ці речі тут були нестандартні, виготовлені на спеціальне замовлення. Коли врешті двері розчахнулися (якийсь незауважений вчасно гачок відлетів, вирваний «з м'ясом»), я востаннє обернувся й побачив, що ціла дружна сімейка проводжає мене сповненими ніжності поглядами, немов близького родича. Мабуть, після всього, що сталось, я й справді незабаром стану їхнім кревним.

Я гнав містом, не розбираючи дороги, туди, звідки долинав рятівний голос моря. Рухатися мені робилося все важче — як ото буває у в'язкій і липучій матерії сну. Тільки тепер в'язкість поглинала мене ізсередини. Я робився все аморфнішим, усе безсилішим і податливішим. Навіть розріджене нічне повітря вже становило для мене серйозний опір — я боявся, як би не розтектися під дією атмосферного тиску в безглузду пляму на асфальті. Останні сотні метрів я долав, — завдяки камінним сходам, що спускалися до води, — сповзаючи із одного східця на інший, перетягуючи неслухняне тіло, ніби напханого ватою Кінґ-Конґа [86] . Хоча, як вже хтось казав, — не в пропорціях була справа. Отож я сповзав, підтягуючи кінцівку за кінцівкою, намагаючись перемістити центр ваги в такий спосіб, щоб земне тяжіння саме змусило моє безсиле тіло котитися вниз. Робити це ставало дедалі важче, бо прогресуюча аморфність змушувала мене набирати тієї форми, яку диктував довколишній рельєф. Незабаром я майже повністю перетворився в драглисте покриття камінних сходів, і хоча, на щастя, спуск майже закінчився, потрібно було ще перетнути смугу піску. Зрозуміло, що за таких обставин мені не вдалося набрати достатньо інерції, аби добратися до води без втрат. Пісок всотував в'язке моє єство неохоче, але невблаганно. Намагаючись випускати із себе мляві паростки, я поволі тягнувся до води. Не знаю, скільки це тривало. В кожному разі достатньо довго, аби я втратив абсолютну більшість своєї маси. Невідомо, що робилося з моїми компонентами, котрі просочилися в пісок. «Компонентами», — бляха муха! — компонентами! Та я просто розлазився на шматки! Може, це новий спосіб розмноження? Однак мене робилося щоразу менше, оскільки свідомість все ще перебувала в тій мізерній, обліпленій піском і пилом грудці мислячого желе, — gel'ee s^apiens, — а водяниця, очевидно, модифікувалася в різновид іхтіозу.

86

Кінґ-Конґ— ще один персонаж масової культури — велетенська горила, що разом із Дракулою, Фредді Крюґером, Суперменом, Годзілою, І.Т., Альфом, згаданими в наступному епізоді черепашками-ніндзя та ін. входять до всесвітнього шоу-бестіарію.

Врешті-решт мені все ж вдалося добратися до води ще до початку відпливу, і рятівні хвилі потягли мене в морську глибінь.

Рідна стихія поглинула мене до решти.

(Подальший текст, виділений курсивом, у паперовому оригіналі подано двома блоками — прозовим і віршованим, розташованими на сторінці паралельно. — Прим. верстальника.)

Море було спокійне [87] , а він звик плавати, не втомлюючись, як завгодно довго. Сьогодні вирішив однак обрати незвичайний маршрут. Берег оповила імла. Над морем зависла хмара, і водна гладінь губилась в мерехтінні примарних зблисків, які єдино й видавалися реальними. Плини примхливих течій огортали його, даруючи відчуття спорідненості з бездонною стихією. Він докладав максимум зусиль, аби поплисти, але переконання, що води насправді немає, перетворювало ці намагання в підвид безглуздих вправ, сповнюючи його нехіттю. Може, варто було лише опанувати себе, щоб відігнати подібні думки, та йому не вдавалося сконцентруватися на чомусь конкретному, то ж він лише споглядав порожнечу в надії, що допомога звідкись надійде. Тим часом збурене вітром море не на жарт розхвилювалося. Здіймався шторм, розганяючи хвилі навсібіч, ґвалтовні пориви вітру розшарпували небо, а водночас панували такі тиша й спокій, якби все довкола було винищене дотла. Він намагався видобутися з-під навали імлистих хвиль. Пронизливий холод паралізував плоть. Вода вирувала довкола. Чи справді то була вода? Час від часу піна злітала білими пелюстками, іноді відсутність води редематеріалізувалася і невблаганно тягнула його за собою. Дихаючи вільно і поволі, він відчував у собі ту ж саму плинність, яка панувала зусібіч, поглинаючи його до решти. Дивний напій, що споживає самого себе — без настрою, без смаку. Пізніше чи то від втоми, чи то внаслідок якихось інших невідомих причин, власна плоть уявилася йому такою ж чужою, як і вода, в якій він перебував. Це відчуття видалося на початку майже приємним. Здавалося, він змішується з морем, розчиняється в ньому, проникає в рідку життєдайну цілість. Одурманений відчуттям трансґресії, виходу за власні межі, просякнутості порожнечею і перетікання в безмежний мозок води, він забув про неминучі ускладнення. Бо навіть те ідеальне море, на котре він все неухильніше перетворювався, навідворіт набирало ознак реальної стихії, в якій тонуло його все ще реальне тіло. Не відчував жодного хвилювання, — (хоч було щось нестерпне в цьому безцільному плаванні, разом із тілом, яке слугувало виключно для роздумів про плавання), — а радше полегшення, так, ніби віднайшовся нарешті ключ до розв'язання ситуації, ніби все звелося лише до безконечної подорожі неіснуючого тіла в неіснуючому морі. Однак та ілюзія не тривала довго. Змушений був перевертатися з боку на бік, немов дрейфуючий корабель, у воді, що дарувала йому здатність плавати. Чи був якийсь вихід? Чи міг боротися з хвилями, котрі були його власною плоттю? Чи мав би втопитися? Зі смутком втопитися в самому собі? Напевно, це був момент, коли варто було повернути назад, та залишилася ще якась крихта надії, тому він плив далі, ніби у відновленому самоусвідомленні відкривалися нові можливості. Плив, як позбавлений плавників монстр. Обсервований крізь потужні мікроскопи видавався б зухвалим плетивом вій, віял і вібрацій. Спокуса набирала незвичайного відтінку, коли з краплі води він намагався проникнути в імлисті, неясно окреслені нескінченністю терени, немовби у святі місця настільки близькі йому, що вистачило би просто бути там, аби взагалі бути. Це нагадувало омріяну нору, печеру, нішу, в яку він заглиблювався і в якій вже виднівся відбиток його тіла, хоч воно ще й не встигло виповнити всього підвладного йому простору. Згодом довелося зробити останнє зусилля, щоб дістатися туди, ще перебуваючи самим собою. Це виявилося легкою справою, бо не трапилося жодної перешкоди, — він віднаходив себе, приєднувався сам до себе, окуповуючи місце, до якого ніхто інший не зміг би проникнути.

87

Море було спокійне… — дослівна й розлога цитата з повісті Моріса Бланшо «Thomas l'obscur». Паралельно Іздрик подає власну, поетичну транскрипцію цього епізоду. Своєрідна стилізація «під Бланшо» нам бачиться також у розділі «Вінвона» (епізод «Вона спускалася до води.»).

Було спокійним мирне море, а я звик плисти без утоми невідомо як довго. Та обрав сьогодні шлях, одначе, ніким незвіданий раніш. Імла ковтнула нагло берег, всотала млосно суходоли, над море назлітались хмари, і мерехтіння ясних зблисків єдино дійсністю здались. Примхливих течій чудні плини мене полегкі огортали, в обіймах ніжних несучи, чуття даруючи породи- чання з бездною стихій. Я намагався самотужки поплисти, хоч і певен був — води насправді не існує. Та марні наміри здолати всевладні вади власних дум. Нараз зірвався вітер буйний і збурив море не на жарти, здіймаючи величні хвилі, розшарпуючи небо в клоччя, жбурляючи безжально птиць. А тим же часом панували такі довкола тиша й спокій, що знищеним усе дотла здавалося. З-під хвиль навали я марно вирватись хотів. І холод лютий, пронизавши до решти плоть мою калічну, скував паралічем всі рухи, лиш тільки води вирували. Чи ж справді то була вода? Піна злітала пелюстками, засвідчуючи вод відсутність, але невидима стихія таки затягувала в себе, немов це я водою був. В собі самому відчував я ті швидкоплинність і текучість, які довкола нуртували, нутро поглинувши моє. Сей дивний трунок ніби сам себе самого споживав. На мене враз зійшла утома, і я відчув себе чужинцем у власному єстві, неначе я тільки — плюскотіння хвиль. Спочатку здалось це приємним — перетікати з тіла в море і розчинятись в ньому сіллю, і з моря в тіло знов вливатись, єдину цілість творячи, та я забув про небезпеку. Бо непорочне сливе море, котрим я так нежданно став, мене тягнуло вглиб нещадно — я, неіснуючий, тонув. Не це однак мене лякало, а те, що потопельник все ще тут існував лише для того, аби роздумувати власне про плин і плавання, і ціль. Та плоть моя знайшла без мене з безвиході таємний хід. Вона, немов плавець управний, крізь зябри воду пропускала, і течій вловлювала струм. А що зі мною? Міг хіба я змагатись з морем, що було тепер єством моїм правдивим? Втопитися в собі самому — яка сумна і ница смерть! Був час, напевно, повертатись, але негаснуча надія усе несла мене вперед, як монстра злого водяного, позбавленого плавників. Я линув у глибини темні, немовби у місця святії, де тільки й можна перебути цей жах земного існування, де можна бути просто як частина простору, що прагне не вивільняти більше місць, а бути лиш самим собою — відбитком власним на вапні своєї мушлі-черепашки [88] .

88

Не плутати з черепашкими-ніндзя.

Врешті-решт я змушений був повернутися. Без труду віднайшов зворотний шлях. Але яким же ницим видалося це повернення! Яким ганебним! Адже я сподівався справді перетворитися на воду, — цю найпростішу хімічну сполуку, єдиним недоліком якої можна помилково вважати її біполярність, — щоб опанувати світом і тобою.

Перетворитися на воду, щоб проникати в найтонші пори землі. Аби обіймати її цілком. Аби стискати серце землі.

Ховатися в тектонічних розламах, колодязях, шахтах. Збиратися в проваллях. Розпирати пласти змертвілих порід. Просочуватися крізь пісок, глевку лизати глину й на амінь точити камінь. Пробиватися до тебе вперто, вперто так.

Вибухати гейзерами, джерелами, фонтанами. Бути твоїм питвом, виповнювати тебе зсередини. Перебувати в кожній твоїй клітині, наповнювати акваріуми мітохондрій, давати тобі життя. Бути твоєю вологою, кров'ю, потом, слизом, сльозами, (…).

Бути духом озер і морів. Плекати риб. Дивитися в стебла трави. Зникати в пташиних дзьобах. Нуртувати луками й лісами, тягтися вгору капілярами зел, проступати росою і соком листя.

Напівзомліло парувати, підноситись імлою в небо і, гнаний вітром, повертатися до тебе хмарами, зливами, грозами, спадати дощем, градом, снігом, обдаровувати оздобами інею та паморозі.

Спливати річками вділ, руйнувати береги, здійматися повенями, володіти всіма рурами світу.

Налітати штормами й тайфунами. Розбивати ковчеги, бути вищим од гір. Стерегтися повсюди, триматися сорок діб.

Всевладно полонити час. Безвстидно жебоніти уретрами клепсидр.

Розлітатися бризками хвиль, шумовинням, піною. Злизувати мед твоїх слідів. Плисти сам в собі за тобою, перетікаючи у власну суть. Нести вінки купальські, ховати потопельників, хрестити немовлят, освячувати житла.

Обіймати тебе так, як ніхто не обійме руками. Цілувати без уст. Огортати тебе цілком, мати в собі простір твого тіла. Знати найпотаємніші куточки, омивати твій розпач і біль.

Бути ніжним коханком. Бути всевладним коханком. Бути твоїм сном, тінню німої пристрасті.

Пестити шкіру прозорими краплями, милувати струмками, золотити під сонцем дня. Бавитися твоїм волоссям. Солонити повіки, торкатися очей. Торкатися відкритих очей, аж поки зір твій і дотик зіллються в одне. Тоді вже не зможеш мене забути, висушити, стерти.