Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Тримати тебе легко і міцно, відносити від берегів у власну відкритість. Залишитися під небом з тобою наодинці. Шепотіти невідомі слова, бути словами, занурившись у які, ти будеш тільки зітхати, зітхати, зітхати.

І коли захлинешся від радості й насолоди, нарешті проникнути в тебе, оволодіти тобою сповна, з'єднатись із соком твого життя, відкинути небо; знехтувавши повітрям, виповнити твої легені, залишитися в тобі назавжди й залишити тебе в собі, опускаючи поволі в глибини, де тільки спокій і тиша, де вічна ніч і забуття, де нас вже ніхто не розлучить повік.

Зрештою, я задовольнився би й тривіальнішим ( а тривіальності ніколи не буває забагато), адже осягнути всі можливості води — майже те саме, що збагнути все. Мені вистачило б малого. Лише б щодня витікати з водогону, варитися в чайнику, перетворюватися на твою ранкову каву, потім литися із крана в твої долоні, омивати обличчя, струменіти душем, не оминаючи жодного закутка ні тіла, ні душі.

Бачить Бог, я б погодився бути довічним бранцем водогонів, адже я орієнтуюся в них, як ніхто. Я знаю всі різновиди іржі залізних муніципальних труб, розуміюся на оксидах мідних рур у дорогих готелях кшталту MARRIOTT , я звідав леґовану сталь водонапірних систем Беверлі Гіллз, поліпропіленові кишки модерних кварталів середнього класу, пізнав смердючі бетонні катакомби каналізаційних мереж та чавунні ребра радіаторів центрального опалення. Та найбільш мені відомі й любі різні крани — всі ці фітінґи, вентилі, васергани, міксвотери, — що проникають у кожне помешкання, не беручи до уваги хіба що найреліктовіші поселення де-небудь в Арктиці, пустелях чи високогір'ях. Хром-нікелеві корпуси HANSGROHE , ґумові прокладки УКРЛАТЕКС , керамічні золотники HANSA й найгерметичніші штифти з оксиду алюмінію DORNBRACHT — все це органи найвищої чутливості та чулої перфектності. Саме крізь них випорскує живильна лагідна волога, що так ніжно нівечить життя.

Та навіть цим убогим сантехнічним маренням не судилося ма-те-ма-ти-ка-реал-лізу-вати-ся. Розв'язка виявилась апогеєм ганьби й безчестя — я перетворився на слимака.

Мене викинуло припливом на піщаний берег просто тобі під ноги — ти вдивлялась у передсвітанкове небо. Надаремно я розтуляв стулки своєї мушлі — навіть мукання не долітало з заслиненогомолюскового нутра, і мука німоти неусвідомлено вироджувалася всудому. Ми перебували майже поруч і, одночасно, так далеко одне від одного, як ніколи раніше.

Що з того, що кров моя тепер прозора, а мантія та зябри споліскувані морем. Я зупинився на півдорозі між живим і мертвим, поміж тобою і водою — мені ніколи не вистачало мужності довести справу до завершення. Тепер приречений я фільтрувати солоні хвилі узбережжя аж до кінця гнилих часів.

Ти постояла ще трохи і пішла вздовж пляжу, несучи сандалики в руках. Навіть слідів твоїх я вже не міг побачити — надто близько до поверхні точилося тепер моє життя.

Згодом я навчився багатьох речей — використовувати підводні течії, залягати на дно, ховаючись від небезпек, добуватися берега на вершечках хвиль і навіть закопуватися в пісок, уникаючи набридливих дітлахів династії Мін. Невігласи, вони прозвали мене людиною-креветкою, не підозрюючи навіть, що походжу я із шляхетного роду молюсків OSTREIDA E, котрими так люблять смакувати нащадки інших шляхетних кланів, поливаючи нас цитриновим соком і запиваючи дешевим «Шатобріаном». На щастя звиродніння й вберегло мене від ненажерливих гурманів, та я ще мав надію виносити в собі справжній чорний перл.

Вечорами, дочекавшись припливу, я часто повертався на те місце, де вперше побачив тебе, відкривши стулки черепашки. Але ти більше не з'являлась. Час від часу звідкись долинали звуки акордеона, підкріплювані несміливим співом. Одного разу мені здалося навіть, що я розпізнав слова: «Tako ti je mala moja kad ljibi Bosanac [89] », але то, мабуть, лише причулося, — який там у молюска слух, — бо відразу ж потому густий солдафонський бас утнув іншої:

«Oh Tannenbaum, oh Tannenbaum! («Ох, ялиночко, ялиночко! Wie sch"on sind deine Bl"atter! Гарне ж твоє гілля! Wenn die Leute auseinander gehen, Коли люди розлучаються, Da sagen sie auf Wiedersehen.» Вони говорять: до побачення».)

89

Отак воно, моя мила, коли кохає боснієць ( босн.).

Це була моя улюблена. Від неї я мало не впадав у тра-та-та-а-н-с-с-с…

Роділ дев'ятий. Never say never again [90]

Йшов Ісус Христос через море, загнав собі дерево в ноги.

Став Він дерево виймати та й кров замовляти:

«Кров не вода, рікою не біжить».

Із «К н и г и у к р а ї н с ь к и х з а м о в л я н ь».

Ніколи так не притуплюється в людини інтуїція смерті, як у сорок років.

І г о р К л е х «С м е р т ь л і с н и к а»

Після цього мені вже більше нічого вам сказати.

М а р і в о П ' є р К а р л е д е Ш а м б л е н д е (III, IX)

90

Never Say Never Again— назва одного з фільмів про «агента 007» Джеймса Бонда. Імовірно (ніколи не говори «ніколи»), — натяк на декларативну незавершеність розділу, можливо, також — чергова формальна гра з ідіомами маскульту.

Сеанс перший

Отож весь маєстат гудів, мов розтривожений вулик, або як бджолиний рій, котрий от-от повинен знятися… (і далі за текстом). Те гудіння вляглося аж надвечір, хоча попри все нічого не сталося, лише згасло світло — як від перевтоми здають інколи нерви, так після всіх переживань відмовила електрична мережа.

« FIAT LUX !» — подумав він. — Тобто «ХАЙ БУДЕ СВІТЛО!» Дурна зацофана латина. Насправді — це вже давно марка недорогого авта, а ніяке там, в дупі, не світло. Життя, що не кажи, змінюється на краще.

Сидів трохи в темряві. (Нове ліжко виявилося незручним — матрац прогинався мало не до підлоги). Слухав своє серце. Думав про її серце, як воно б'ється, про два наші серця, про цю поліритмію, аритмію, синхронію, котра не має шансів перетворитися на нищівний, всевладний резонанс, про багато людських сердець, про тихий гуркіт, викликаний ними.

Про те, як люди пересуваються поверхнею землі (залишаючи по собі нетривкі сліди — вичесане волосся, складки на простирадлах, жменьки попелу, записи в готельних книгах, візитки, квитанції, фотонегативи — все інше забирає вода).

Про те, що деякі маршрути перетинаються, деякі — ні. Тоді люди не зустрічаються. Або зустрічаються надто рано. Або запізно.

Все, що трапляється надто пізно, є достойним жалю.

Все, що трапляється надто рано, є гідним подиву.

Все, що не трапляється, є вартим любові.

Світло увімкнулося несподівано, як і все на світі. Зірвався на ноги й ходив занепокоєно кімнатою. Що не кажи, це була величезна подія. Майже контакт. Майже розмова. Майже життя.

Надумав піти в душ, але, згадавши про черешневу кісточку, яка безслідно зникла з протектора купальних капців, передумав. Усе ж зайшов до лазнички. Ті два підозрілі типи, цілком не схожі на гідравліків, які товклися тут зранку, таки приходили недаремно. Викрутили якогось біса кран — його улюблений, хром-нікелевий, системи HANSA , — і тепер зі стіни стирчав тільки іржавий пенпайп із збоченською восьмидюймовою різьбою на кінці. Згадав, що завтра на ранок призначено «сеанс групової терапії» — так це у них тут називалося. Найгірше, що ніколи не відомо, чим можуть закінчитися подібні забави.

Тільки повернувшись до кімнати, помітив ті незначні, малопомітні резонерському оку метаморфози, що відбулися за час затемнення. Власне кажучи, нічого не змінилося, та він був певен — усе тут підмінили, понаставлявши пасток і позалишавши пустки по кутках.

Розпочав ретельну ревізію: штамп на простирадлах, цвіркун під радіатором, три апельсини в шухляді, шматок серветки на підвіконні, світлий слід на шпалерах від необачно розбитого дзеркала з облущеною амальгамою, невисохлі сліди йогурту на табуретці — все було на місці, та нагадувало… ні, не репродукцію навіть, а… досконалу копію «Соняхів» Ван-Ґога, котру можна продавати на «Сотбісі» без крихти сумнівів, сумління й остраху бути викритим прискіпливими експертами. Старезне полотно, півторавіковий підрамник, божевільні потьмянілі фарби, рентґеноскопія безсила, спосіб ґрунтування, манера мазків, пірке, манту, ультразвукова діагностика, нескінченні томограми, електромагнітний резонанс, кавалки забальзамованого вуха, бризки крові на білій після ЄВРОРЕМОНТ У стіні — прокусив собі губу під час епілептичного нападу і це було останнє, що вдалося побачити перед втратою свідомості.

Однак досвід, коли й не вчить людину нічого, то принаймні пожвавлює уяву й розбуркує інтуїцію і н ь.

Тому він майже впевнено поліз на антресолі, куди раніше навіть не заглядав, — і викрив зловмисників! Пачка нерозпечатаних листів, перев'язаних поштовою мотузкою (переслали, зараза, всі відразу), загорнений в газету NEWSWEEK віночок часнику і недопалок свічки — забраклі деталі [91] нерозгаданого ребусу. Дивився на все це, стоячи на табуретці, ризикуючи послизнутися на плямі йогурту, і таки послизнувся, ледве не впав, незграбно зіскочивши, забракліж деталівправно повивалювалися слідом, демонструючи бездоганну функціональність терапевтичного інструментарію: поштова мотузка негайно луснула, листи розсипалися по підлозі, свічка закотилася під ліжко (куди, в о н и знали достеменно, він ніколи б не наважився зазирнути), часниковий вінок прицільно нанизався на ніжку перевернутої табуретки, ніби його метнув король атракціонів.

91

… забраклі деталі… — важко зрозуміти мотиви виділення цього словосполучення курсивом. Одним із принципів текстографії «Подвійного Леона» є виділення курсивом цитат та автоцитат, запозичень чи віршованих компіляцій. В даному випадку нам не вдалося з'ясувати жодних подібних конотацій. Швидше інтуїтивно, аніж вмотивовано, можна припустити завуальований натяк на роман Стівена Кінґа «Необхідні речі».