Пошились у дурні

Антон. Хіба що за­кон! За­кон му­шу спов­ни­ти! (Бе­ре Ориш­ку за ру­ку). Бла­гос­ловіть нас, та­ту, на чес­ний шлюб!

Василь і Гор­пи­на. Ми тут!

Дранко. Мерщій мені в но­ги!

Василь. Я мо­жу! (Кла­няється).

Дранко (до Кук­си). А у нас ось які сусіде! Дивіться!

Кукса. Ба­чу! Не по­ви­ла­зи­ло мені!

Дранко (дочці). А ти?

Горпина. Го­ло­ва не зги­нається!

Дранко. Ач яке зілляч­ко! Я ра­дий, що ви­пи­хаю те­бе з дво­ру, менш кло­по­ту мені!.. Але все ж та­ки ук­ло­ни­тись батькові му­сиш, бо так за­кон ве­лить!

Горпина. Хіба що за­кон. (Кла­няється з Ва­си­лем).

Кукса. Бо­же вас бла­гос­ло­ви!

Дранко. Бо­же вас бла­гос­ло­ви!

Василь. Те­пер, хоч ви на мені всі кліщі по­бий­те, я вам сло­ва упо­пе­рек не ска­жу!

Дранко. Че­рез те ти мені і лю­бий, що та­кий покірний! Я вже троє кліщів на тобі по­бив, а ти все кориш­ся!..

Кукса. Сусіда! Те­пер тільки чо­ти­ри!

Дранко. Ав ме­не тільки шість!

Кукcа і Дран­ко (гу­ка­ють). Лю­ди добрі, ми­лості про­си­мо сюди! Вітай­те на­ших мо­ло­дих!

Ни­чипір. От і сла­ва бо­гу!

Кукса і Дран­ко (до нього). То вас, ста­ло бить, не Лахтійон Хве­до­ро­вич прис­лав?

Ничипір. Ні!

Кукса і Дран­ко. Хто ж ви та­кий?

Ничипір. Я ж вам ка­жу: так собі, ніхто.

Дранко. Так чо­го ж ти лізеш у вічі?

Кукса. Уби­рав­ся б собі з дво­ру, і любісінько!

Ничипір. Я й піду!

Кукса. Мо­же, ще же­них і приїде…

Дранко. Мо­же, ще же­ни­ха мож­на й підож­дать?

ЯВА 9

Ті ж і пи­сар Ска­ку­нець.

Писар. Не приєдеть, і не до­жи­дай­те!

Кук­са і Дран­ко. Як?

Писар. А так! (Співа).

Как без політи­ки жи­ти На цім хи­мернім світі?..

Бо то я та­ку політи­ку підвів, і лис­ти до вас на­пи­сані оцією скус­ною ру­кою!

Кукса і Дран­ко. Чор­ти б вас поб­ра­ли з ва­шою політи­кою!

Оришка (до Кук­си). Годі, та­точ­ку, гніва­тись! Так, ста­ло бить, бо­гу зав­год­но.

Горпина. Та­ту, не робіть беш­ке­ту, бо відки­нусь від бла­гос­ло­вен­ня!

Писар. Все­лю­безнійші мої при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі! Пос­лу­хай­те ме­не, дур­но­го, то, мо­же, гос­подь до­по­мо­же і вам по­ро­зумніша­ти!.. Во вре­мя оно, ког­да єщо, бу­дем го­во­рить отк­ро­вен­но, не бу­ло ні не­ба, ні землі, а сто­яв тільки один пле­те­ний тин… І був тоді, мої все­лю­безнійші при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі, бу­дем го­во­рить отк­ро­вен­но, один цар…

Кукса. Це ви вже знов ну­до­ту за­тяг­не­те? Я поб­ла­гос­ло­вив, ста­ло бить, сло­ва вже не зла­маю!

Дранко. Або, мо­же, підве­де­те під нас та­ку політи­ку, що й очі ро­гом полізуть? Бла­гос­ло­веніє да­но, ста­ло бить, амінь!

Писар. В та­ком слу­чаї бу­дем го­во­рить отк­ро­венно! Юра, юра, юра! (Співа).

Кожний пи­сар спо­конвік Політич­ний чо­ловік…

Дранко. Сусіде! Чи не по­ми­ри­тись нам на ра­до­щах та згу­ля­ти два весілля в один кошт!

Кукса. Та во­но, звісно, де­шев­ше… (Прос­тя­га ру­ку). А що ж!

Цілуються.

У вас вже півчі до­го­во­рені, а в ме­не му­зи­ки! (Ти­хо). По­ши­ли­ся в дурні обоє, тре­ба вже мов­чать.

Дранко. Пе­ре­муд­ру­ва­ли!

Кукса. Гей, сваш­ки, при­дан­ки! Уби­рай­те мо­ло­дих та спо­ряд­жай­те їх з бо­гом до вінця! Дру­жеч­ки! Ну ж, гукніть весільної! Сповістіть бо­жий мир про на­шу радість!

Дранко. Про­си­мо до­ро­гих гос­тей ве­ли­ча­ти на­ших мо­ло­дих весільною піснею.

Хор.

Ой по­пе, по­пе, Батьку наш! Відчи­няй цер­ков­цю Про­ти нас, Звінчай діток Од­ноліток В бо­жий час!

Кукса і Дран­ко, радіючи, по­ка­зу­ють один дру­го­му на пальцях, що вже не п'ять, а чо­ти­ри, не сім, а шість. Мож­на закінчи­ти діло і тан­ком.

Завіса