Пошились у дурні

Пригорни ж щи­ро Свою ко­ха­ну! Моя ти до­ле, Мій ти та­ла­ну! Без те­бе, ор­ле, Су­мую ду­же! Тепер про го­ре Вдвох нам бай­ду­же!

Антон і Ориш­ка (ра­зом).

О, як же лю­бо Сер­це за­би­лось, Як мої очі З твоїми вздрілись!

Оришка.

Як я щас­ли­ва В го­ди­ну цюю!

Антон.

Я від ко­хан­ня Сер­ця не чую!

Оришка.

Нема вже в серці Ні смут­ку, ні го­ря.

Антон.

Дай поцілую Твої очі-зорі!

Антон і Ориш­ка (ра­зом).

О, як же лю­бо Сер­це за­би­лось, Як мої очі З твоїми вздрілись!

Оришка. А що, ти ду­же гнівав­ся, що я так дов­го ба­ри­лась?

Антон. Те­пер вже про­хо­ло­ну­ло.

Ориш­ка (сміється). А ду­же кипіло?

Ан­тон. Як у пеклі!

ЯВА 5

Ті ж і Гор­пи­на з Ва­си­лем.

Горпина (підкра­лась до їх). А тпру-тпрус!

Оришка (з ля­ком). Ой ле­ле!

Антон. Це Гор­пи­на дуріє!

Горпина (тяг­не Ва­си­ля за ру­ку). Лю­ди добрі, по­дивіться на оцього си­ча! (Ре­го­че). Чи ви йо­го ба­чи­ли ко­ли та­ким?

Антон. Що це з то­бою, Ва­си­лю?

Горпина. Во­ни, бач­те, розгніва­лись, що я з ни­ми по­шут­ку­ва­ла!.. Ну ж бо, засмійся! (Шар­па йо­го). Та за-смійся-бо!

Василь. Ну, та що з то­го? (Усміхається).

Горпина (пле­ще в до­лоні). Та­ки на своєму, на своєму пос­та­ви­ла!

Василь. Радій.

Антон і Ориш­ка. Що ж та­ке тра­пи­лось?

Василь. Ат, ска­за­но: кру­че­на вівця!..

Горпина (ре­го­че). А та­ки на своєму пос­та­ви­ла! Та­ки роз­ка­зав мені все до­чис­та.

Василь (сміється). Ко­лись і моє бу­де звер­ху!

Гор­пи­на. До­жи­дай­ся!

Чути ше­лест.

Антон. Мовчіть! (При­див­ляється). Стійте, щось кра­деться че­рез ле­ва­ду!

Оришка. Ой ле­леч­ко!.. Чи не батько?

Горпина. Я не бо­юсь, хоч би й батько!

Антон. Втікай­те, дівча­та, в кущі! А ти, Ва­си­лю, іди сю­ди.

Дівчата хо­ва­ються.

Якщо це твій або мій ха­зяїн, да­вай пом­не­мо їм доб­ре бо­ки!

Василь. Ні, кра­ще й ми втікай­мо!

Антон. Дур­ний! Чо­го ти боїшся? На­су­не­мо шап­ки на очі, то й не пізнає, та да­вай по­по­лу­пим доб­ре… При­ляж!

Прилягли тро­хи од­даль.

ЯВА 6

Ті ж і Ни­чипір.

Ничипір (при­див­ляється). Ку­ди ж це я забрів? Це, ма­буть, ма­ра ме­не во­де! Свят, свят, свят!.. Я й ба­чив, що щось все мені до­ро­гу пе­ребіга­ло, не­на­че кіт або тхір!.. Та де ж це шлях? (При­див­ляється). Ска­зать би, п'яний, а то тільки дві чар­ки ви­пив з ку­мом Пет­ром, ще тільки со­неч­ко звер­ну­ло на спо­чи­вок… Ле­ва­да, чи що? Дя­ди­на мені ка­за­ла ко­лись, що як заб­лу­диш­ся, то мерщій пе­ре­вер­ни со­роч­ку коміром на­зад та чи­тай "Да воск­рес­не бог", то за­раз і ви­ве­де те­бе на шлях!

Антон. Це щось не з на­ших!

Василь. Щось чу­жос­то­роннє!

Ничипір. І не пив же ба­га­то!.. Дві чар­ки тілько і сьорбнув, а па­мо­ро­ки так за­би­ло, що нічо­го не роз­чоло­паю. Вже, ма­буть, ско­ро і північ, а я все блу­каю! О, щось ніби ко­титься, ку­ценьке та чор­не!

Антон і Ва­силь (пе­ре­пи­ни­ли йо­го). А хто це та­кий?

Ничипір. Бра­ти­ки, го­луб­чи­ки, пустіть ме­не, єй-бо­гу, я не злодій!

Антон. Хто ти та­кий? За­раз приз­на­вай­ся!

Ничипір. А хто йо­го зна, я й сам те­пер не знаю, хто я!

Антон. Та відкіля ж ти?

Ничипір. Я відкіля? Відціля ж та­ки, з Іванівки!

Василь. З якої Іванівки?

Ни­чипір. З якої Іванівки? З на­шої, з ції Іванівки!

Антон. Це з тії, що біля Ре­вуцько­го?

Ничипір. Так точ­но!

Антон. Чо­го ж це те­бе аж сю­ди, за п'ятнад­цять верс­тов, за­нес­ло?

Ничипір. Ого-го! П'ятнад­цять верс­тов? От анах­темська ма­ра, аж ку­ди за­ти­ри­ла!..

Василь. Яка ма­ра? Та чи ви при своїм умі?

Ничипір. Ма­ра? Чор­неньке та­ке, ко­титься по­пе­ре­ду!..

Антон. Чи ти не бо­жевільний ча­сом?

Ничипір. Об тім я дос­томітно не звес­тен! Ви­ди­те, ви­пив я з ку­мом Пет­ром дві ча­роч­ки і вий­шов, ще тільки ста­ло со­неч­ко спо­чи­вать…

Василь. Та ви-бо роз­кажіть нам тов­ком, що з ва­ми тра­пи­лось?

Ничипір. Стри­вай­те ж бо! Ка­жу ж вам нас­тоящим тов­ком: ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром, ще тільки со­неч­ко ста­ло спо­чи­вать…

Антон і Ва­силь. Та це вже ми чу­ли. А далі що?

Ничипір. Ну да, ну да!.. Зна­чить, ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром… І був у шин­ку ще той, що по­за­торік… ось, як-бо йо­го?.. Ну, що у Сте­па­на, Сьомо­во­го зя­тя… йо­го ха­та за­раз ко­ло греблі!.. Як пе­рей­деш греб­лю, а во­на в вічі тобі тиць!..