Пошились у дурні

Горпина. Пустіть, я й са­ма піду! (Ви­ри­вається і йде до Ни­чи­по­ра). Ви хотіли на ме­не по­ди­ви­тись? Ну, дивіться!

Кукса (тяг­не Оришку). Іди, іди, нічо­го там страш­но­го не­ма!

Оришка (лед­ве здер­жу­ючись від сміху). Ох, я ж со­ром­люсь!

Кукса. Та чо­го-бо ти, ду­роч­ко! Во­но тільки спер­шу трош­ки якось ніби ніяко­во! (Підно­сить Ни­чи­по­рові горілку; по­ба­чив Дран­ка з доч­кою). А це що та­ке?

Ничипір (до Ориш­ки). По­доз­вольте на вас при­ди­ви­тись!

Дранко (Ни­чи­по­рові). Навіщо той чорт ли­сий прити­рив сю­ди свою сли­ня­ву?

Кукса (Ни­чи­по­рові). Навіщо це мій сусіда при­пер сю­ди свою витрішку­ва­ту?

Ничипір (до дівчат). По­доз­вольте вам по­ди­виться в зу­би!

Дівчата. З якої речі?

Дранко (Гор­пині, сміючись). Роз­зяв вже йому ро­та!

Горпина. Не хо­чу!

Кукса (Оришці). По­ка­жи вже йо­му зу­би!

Оришка. Ніза­що на світі!

Кукса. Ди­вись, я свої по­ка­жу! Що ж тут та­ко­го?

Дранко. Ди­вись, я свої вишкірю. Не­хай ди­виться!

Ничипір. Як ба­чу, то ви ду­же це­ре­монні.

Дранко (Гор­пині). Роз­зяв, по­жа­лус­та!

Кукса (Оришці). По­ка­жи, зділай ми­лость!

Дранко (Гор­пині, сер­ди­то). Роз­зяв, ка­жу тобі!

Кукса (Оришці). По­ка­жи, ка­жу тобі!

Дівчата втіка­ють: з дворів на­род наб­ли­жається до воріт, і де­які по­чи­на­ють гу­ка­ти: "Сва­те! Чи ско­ро ми по­ба­чи­мо ва­шо­го же­ни­ха?"

Дранко і Кук­са (до своїх дворів). За­раз!

Дранко (убік). Пев­но, що Лахтійон Хведоро­вич обом нам од­но­го же­ни­ха прис­лав!

Кукса (убік). Пев­но, цей же­них зап­лу­тав­ся!

Дранко. По­ди­ви­тесь опісля! Кінчай­те, бо­га ра­ди!

Кукса. Опісля заг­ля­да­ти­ме­те хоч і щод­ня! Тільки боржій до­водьте діло до кінця!

Ничипір. Я вже скінчив!

Кукса. Ви, мо­же, ду­маєте, що сусіда мій - то це я; а що я - то це мій сусіда?

Дранко. Пев­но, ви ду­маєте, що я - то це мій сусіда, а що мій сусіда - то це я?

Ничипір. Ні, я нічо­го не ду­маю!

Кукса. Ну?

Дранко. Ну?

Ничипір. Ну? Та не сіпай­те-бо ме­не, як ци­ган дох­лу шка­пу! Я, од­на­че, ніяк не роз­бе­ру, про віщо тов­куємо?

ЯВА 8

Ті ж Ва­силь і Ан­тон.

Василь (до Дран­ка). Ха­зяїн! Піп прис­лав, щоб швидш їха­ли, бо церк­ву зап­ре!

Антон (до Кук­си). Вже му­зи­ки прий­шли; пи­таю чи по­чи­нать грать?

Кукса і Дран­ко (убік). От тобі й здрас­туй! Тре­ба йти на од­чай! (До Ни­чи­по­ра). Ну, кот­ру ж?

Ничипір. Рад би на обох же­ни­тись.

Дранко. Як на обох?

Кукса. Хіба мож­на на двох ра­зом?

Ничипір. У турків мож­на й на трьох!

Дранко. Я це чув.

Кукса. Там мож­на.

Ничипір. А в нас не мож­на, бо я вже жо­на­тий!

Кук­са і Дран­ко. Жо-жо-жо­на­тий?.. Як жо­на­тий? Ти ж хто та­кий?

Ничипір. Ніхто!

Кукса і Дран­ко. Що ж те­пер?

Ничипір. А те­пер спа­сибі вам за хліб-сіль і лас­ку. Про­ща­вай­те!

Кукса і Дран­ко. Стри­вай­те! Як же це?

На­род. Ну, та й дов­го ви там тор­гуєтесь! Не­н­аче во­ла або ко­ня ку­пуєте.

Кукса. Ви­хо­дить, що я сам се­бе об­ду­рив!

Дран­ко. Ви­хо­дить, що я сам се­бе по­шив!

Кук­са. Ко­го ж те­пер ла­ять, ко­го бить? Дай­те мені йо­го, я йо­му все во­лос­ся вис­ку­бу!

Дранко. Дай­те мені йо­го, я йо­го роз­де­ру!

Кук­са. Так ні ж, не так бу­де, а ось як! А, те­пер я до­га­дав­ся! (До Дран­ка). Це ви, ма­буть, на­ро­чи­то підве­ли під ме­не та­ку ма­ши­ну, щоб ме­не осо­ро­ми­ти пе­ред усім ми­ром?…

Дранко. А то хіба не ви нак­ли­ка­ли мені по­вен двір гос­тей? Як я те­пер гля­ну лю­дям в вічі?

Кук­са. Так не посмієтесь же, не діжде­те Ан­то­не!

Клич за­раз сю­ди Ориш­ку!

Антон побіг і хут­ко ве­де Ориш­ку.

Ого-го! Ще той на світ не на­ро­див­ся, щоб з ме­не по­кеп­ку­вав! З та­ки­ми сусіда­ми кра­ще сторч го­ло­вою в опо­лон­ку або на гілля­ку!..

Дранко. Так і я ж не дам вам у ка­шу мені нап­лю­вать! (Гу­ка у свій двір). Гор­пи­но, тяг­ни сю­ди Ва­си­ля!

Антон і Ориш­ка. Ми тут!

Кукса. Ан­то­не! Я по­ми­лив­ся! Оцей же­них (штов­ха Ни­чи­по­ра) приїхав до сусіда. А я вже дав­но на­ва­жив­ся відда­ти за те­бе Ориш­ку, бе­ри її! Ось як у нас!

Оришка (ки­дається до нього). Та­точ­ку, го­луб­чи­ку, мій рідне­сенький!

Кукса (до Ан­то­на). Я хотів тільки трош­ки под­ра­ту­ва­ти те­бе! Ну, ук­ло­ни­ся ж ха­зяїнові в но­ги за та­ку честь!

Дранко (кри­чить). Гор­пи­но! Швидш сю­ди!

Кукса (до Ан­то­на). Що ж ти стов­би­чиш?

Антон. За що ж я вам кла­ня­ти­мусь?

Кукса. Гор­дий! От за це імен­но ти мені до впо­до­би! Ота­кий і я гор­дий! Але ж як за­кон ве­лить, то я все вкло­ня­юсь та й вкло­ня­юсь…