Пошились у дурні

Кукса. Ску­шеніє, ди­явольське ску­шеніє!

Антон. Вже ж не ли­си­на ва­ша?

Кукса. Що та­ке?

Антон. Я той… я по­ми­лив­ся!
– Я хотів спи­тать, чи не гроші ваші її ску­ша­ють?

Кукса. Які гроші?

Антон. А ті, що ви на тім ти­жя­еві пе­ре­но­си­ли уночі на ле­ва­ду у по­лив'яно­му гле­чи­ку...

Кукса. Не пе­ре­но­сив!..

Антон. Шко­да тільки, що я не ба­чив, ку­ди ви пе­ре­хо­ва­ли той гле­чик!

Кукса. Не ба­чив?

Антон. Як­би я ба­чив, то за­раз би взяв їх…

Кукса. Взяв би?

Антон. Чо­го ви так зля­ка­лись? Я ж ка­жу, взяв би їх, приніс би до вас та й ска­зав би: хо­вай­те кра­ще ваші ко­пя­та­ли!

Кукса. Справді?

Антон. Я зро­ду не бре­хав.

Кукса (ди­виться на нього). От­же я не роз­бе­ру те­бе, що ти за лю­ди­на…

Антон. Я? Са­ма прав­да!

Кукса. Мо­же, мо­же!.. Ну, та й бо­втун ти на сло­вах!

Антон. О, я на сло­вах, як на ор­га­нах!

Кукса. Ба­чу, ба­чу! Му­зи­кант! Хе-хе-хе! Ану, по­ди­вись мені в вічі!

Антон ди­виться.

Здається, що ти ж бре­шеш. Ну, то я ж оце піду, ти тут дог­ля­дай за дівча­та­ми.

Антон. Та вже не бійтесь, і ока не зап­лю­щу! Мо­же, й ра­дий був би зап­лю­щить хоч од­не око, та ко­ли ж мені так ба­би по­чи­ни­ли, що сон у ме­не навік од­ня­ли!

Кукса. Ну, про­щай до яко­го ча­су!

Антон (до­га­ня зза­ду і кри­чить). Слу­хай­те, ха­зяїн!

Кукса. А що там ще та­ке?

Антон. Ви вже, по­жа­лус­та, не зачіпай­те отієї Ок­са­ни, не­хай во­на скис­не!

Кукса. Ску­шеніє, чис­те на­вож­деніє! Та нехай во­на… Нав'яза­ла­ся… а лю­ди і поч­нуть па­ще­ку­вать… (Пішов).

Антон. Ну, ко­ли б мені уда­лось ще те­бе пійма­ти хоч на одній про­вині, тоді б ми з то­бою по­тя­га­лись!

ЯВА 2

Ті ж і Ва­силь (ви­хо­дить з кузні).

Антон. Ну?

Василь. Ні ну, ні тпру!

Антон. По­га­но пан пи­ше! Ну, а я сво­го ога­ря тро­хи гнуз­даю! Ось-ось ско­ро й цур­ку надіну на гу­бу!

Василь. А знаєш, бра­ту­хо, що я де­що при­ду­мав?

Антон. Ка­жи що!

Василь. Ко­ли вже діло до­хо­дить до ніку­ди, то тре­ба на хит­рощі пус­ка­тись!

Антон. Я це дав­но знав і так і роб­лю! Бо в світі на гроші та на гос­по­дарські дос­тат­ки більш бідних лю­дей, ніж ба­га­тих, а що на ро­зум бідних, то ще більш. І ті лю­ди, що жи­вуть в дос­тат­ках, здебільшо­го ма­ють див­ну на­ту­ру: во­ни не мо­жуть сту­пить і од­но­го сту­пе­ня без по­во­ди­ря, а інші то ще й гніва­ються, чом їх за ніс не во­дять!..

Василь. Як же це так? Я й не роз­бе­ру!..

Антон. А ось розміркуй! Нап­рик­лад, от ска­жу про мо­го ха­зяїна: ко­ли б я не за­пев­нив йо­го у тім, що не­нави­дю бабсько­го ро­ду, чи він дав би мені під приг­ляд своїх до­чок?

Василь. Ай справді!

Антон. Перш він бо­яв­ся вий­ти за подвір'я, му­чив­ся, сер­деш­ний, не спав спокійно, не їв, не пив… Все йо­му зда­ва­лось, що йо­го доч­ки за хлоп­ця­ми біга­ють… А те­пер він пішов собі до лю­дей без­печ­но. Ста­ло бить, я во­дю йо­го за ніс йо­му ж на ко­ристь!

Василь. Ну, та й хит­рий же ти!

Антон. Та й ти ж на хит­рощі пус­каєшся?

Василь. Моїми хит­ро­ща­ми я тільки се­бе ду­рю! Ска­жу тобі, бра­ту­хо, що без Гор­пи­ни мені кра­ще в опо­лон­ку го­ло­вою!..

Антон. От ще що ви­га­дав! Не­хай нак­ла­да­ють на се­бе ру­ки ті, за кот­ри­ми є ко­му жал­ку­ва­ти; а наш брат, бідо­ла­ха, за­ги­не не своєю смертію, то ска­жуть: "Ту­ди йо­му й до­ро­га, ле­да­цюзі!" Я теж ко­хаю Ориш­ку, а що ж ти вдієш? Тре­ба хит­ру­ва­ти: не мож­на че­рез тин - лізь попід тин!..

Василь. Ти мені щод­ня од­не й те ж ка­жеш. Ка­жу тобі, що мені не ждеться!.. Ні, я рішив! Оце я за­раз не­су ро­бо­ту в містеч­ко та забіжу до пи­са­ря, він мені родак, і щось-то вже він мені та по­ра­дить! Я чув, що мій ха­зяїн не сьогодні-завт­ра до­жи­да же­ни­ха з го­ро­да, хтось-то має приїха­ти сва­та­ти Гор­пи­ну!..

Антон. І мій на­тя­ка час­тенько про яко­гось же­ниха, теж з го­ро­да.

Василь. Піду упа­ду пря­мо пи­са­реві в но­ги, не­хай виз­во­ля обох нас!..

Антон. Яким по­би­том?

Василь. Про те вже він знає. (Пішов).

Антон. А мо­же, й справді пи­сар що-не­будь приду­ма? Чув я, що пи­сарі на ці шту­ки ве­ликі май­ст­ри. Що ж це Ориш­ка й досі не ви­хо­дить? Ска­за­ла ж: "Як тільки батько з дво­ру, то за­раз і вибіжу!" (По­ба­чив Ориш­ку). Іди, Ориш­ко, не бійся! Батько он­деч­ки, вже лед­ве ма­ня­чить. Пішов по лю­дях гроші пра­ви­ти за переміл, то, мо­же, там і геть-то за­гос­тюється…

ЯВА З

Оришка і Ан­тон.

Оришка. Ох, я так вся і трем­тю!

Антон. Бог зна, чо­го ти ля­каєшся!

Оришка. Де ж пак! Не­щас­ли­ва на­ша до­ленька, що й по­ба­ла­ка­ти не до­ве­деться до ла­ду…

Антон. Що ж, ко­ли батько твій, бач, все гне на те, щоб до йо­го до­чок сва­та­лись ду­карі або купці.

Оришка. Ох, го­ренько тяж­ке! "Віддам,- ка­жуть,- те­бе хоч за ста­ро­го та без­зу­бо­го, аби б за гро­шо­ви­то­го!"

Антон. То-то ж бо й є! Що не ка­жи, а ве­ли­ке діло гроші! А ти пос­лу­хай батька, по­ко­рись йо­му та йди хоч за чор­та ли­со­го!

Оришка. Бог з то­бою, Ан­то­не, як це ти го­во­риш? Ти гніваєшся за щось на ме­не? І че­рез те так крив­диш ме­не? Чи я ж тобі у чім зра­ди­ла?

Антон. А то ж і ні? На глум я тобі здав­ся, чи як? Он і вчо­ра цілісіньку ніч ви­хо­див по ле­ваді, а ти й не прий­шла!.. А я хо­дю, як дур­ний… Ма­ло не до світа блукав та виспіву­вав! (По­мов­чав). Ну, Ориш­ко, що ж, на ду­ма­лась ти про те, що я тобі ка­зав?