Пошились у дурні

Дранко (по­ба­чив­ши, що Кук­са тан­цює, приспівує і собі).

І по хаті ту­пу-ту­пу, І по сінях ту­пу-ту­пу,- Ва­ри, жінко, кру­пу!..

Кукса (уздрів Дран­ка). Чо­го це ви, сусіде, так радієте?

Дранко. А вас яке ли­хо роз­но­си­ло, що тан­цюєте?

Кукса. Хіба ж то я тан­цю­вав? Я утоп­ту­вав ось-деч­ки зем­лю, бач­те, якась чор­тя­ка по­ко­пир­са­ла?.. Пев­но, ка­посні діти у ха­ток гра­лись або у го­роб­ця…

Дранко. А мені зда­лось, що ви тан­цюєте, я й по­ду­мав собі: ану, піддам сусідові охо­ти!.

Кук­са. Та чи нам же танці на умі?.. Об спа­сенії душі тре­ба ду­ма­ти!

Дранко. Чи не до ве­черні зібра­лись?

Кукса. Еге!

Дранко. У яку церк­ву?

Кукса. До Спа­са! Велів ко­ня­чи­ну зап­ряг­ти…

Дран­ко. А я піду до Пре­чис­тої. Ох, гріхи, гріхи!

Кук­са. Імен­но, що гріхи! Здається, і жи­ве­мо по-бо­жо­му, і в церк­ву вча­щаємо, і постів до­дер­жуємо… Чі ви по­неділкуєте?

Дран­ко. Аяк­же, вже третій рік.

Кук­са. А я шос­тий!.. А під старість все-та­ки нібі чуєш, яка си­ла гріхів за пле­чи­ма!.. Як після доб­рої зи­ми во­ди у ста­вок нап­ре, що аж греб­лю рве.

Дранко. Еге, так і чуєш, як при­ги­на те­бе до землі, як доб­рий лан­тух з зем­ля­ним вугіллям!

Кукса. От ча­сом ку­зоч­ку ма­не­сеньку нас­ту­пиш но­гою і за­да­виш її не­на­ро­ком, а во­но й то гріх! (Дає по­ню­ха­ти). І цього зілля, ка­жуть, гріх вжи­ва­ти… А ми все та­ки вжи­ваєм…

Дранко (ню­ха). Аяк­же! Я чув від од­но­го дя­ка, що, ка­же, на тім світі не­чис­та си­ла, замість цієї по­гані бу­де тобі у ніздрі за­пи­ха­ти че­ме­ри­цю…

Кукса. Мені один сал­да­тик роз­ка­зу­вав… гвардійон він, зна­читься, був вже аж двічі на Ах­тонській горі… так ка­же, що… ка­же: "Гріхи наші - да й тольки!.."

Дранко. Про­ща­вай­те до яко­го ча­су!

Кукса. Ходіть здо­рові! Мо­же, вас чим зо­би­див сьогодні, то простіть ме­не!

Дранко. І ме­не простіть!

Кукса. Бог прос­тить! Знаєте, жи­ве­мо по сусідству не мож­на, щрб інко­ли не пос­ва­ри­лись… Со­ба­ки, і ті гри­зуться… або гор­щик з гор­щи­ком в печі стовк­неться і розіб'ється…

Уклонившись, пішли.

ЯВА 12

Василь, Ан­тон, потім Гор­пи­на і Ориш­ка.

Василь (ре­го­че, ха­па­ючись за бо­ки). Ба­чив, бачив, Ан­то­не, як наші ха­зяїни ма­ло не по­дуріють з радощів?

Антон. Від чо­го ж то?

Василь. Послі, послі роз­ка­жу. От так шту­керія бу­де!..

Антон. Ой, не радій заз­да­легідь! Од­на­че по­ки там що, а те­пер на­ша во­ля! (Гу­ка). Ориш­ко! Мерщій сю­ди! Гу­кай на Гор­пи­ну!

Василь. Гор­пи­но, моя ри­бонько, скорій іди!

Оришка (вбіга). Чо­го це батько так ра­но поїха­ли до церк­ви, ще й до ве­черні не дзво­ни­ли?

Горпина (вбіга). Чо­го це так ра­но сьогодні по­ша­ба­ши­ли ро­бо­ту?

Василь. Ох, які ви, дівча­та, цікаві!

Антон. Ста­рим бо­гу мо­ли­тись, а мо­ло­дим ве­се­ли­тись!

Співають.

Ан­тон, Ва­силь і дівча­та.

Тепер нам во­ля, Те­пер нам роз­дол­ля,- Гу­ляй­мо ж, співай­мо, До­ки щас­тить до­ля!

Дівчата.

Ой як же лю­бенько Б'ється сер­денько, Сміється й радіє, З ко­хан­ня мліє!

Всі.

Тепер нам во­ля, Те­пер нам роз­дол­ля,- Гу­ляй­мо ж, співай­мо, До­ки щас­тить до­ля!

Антон і Ва­силь.

Дівчино-серденько, Любімось вірненько, Ко­хай­мось довіку Без міри, без ліку!

Всі.

Тепер нам во­ля, Те­пер нам роз­дол­ля,- Гу­ляй­мо ж, співай­мо, До­ки щас­тить до­ля!

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Левада. Вер­би і ло­за, річка. Ніч.

ЯВА 1

Горпина і тро­хи зго­дом Ва­силь.

Горпина (ви­хо­дить і при­див­ляється). На сил батько зас­нув! Чо­го це він та­кий ве­се­лий по­вер­нув­ся ве­черні, ма­ло не тан­цю­вав? "Одя­гай­ся,- ка­же,- завтра в най­кра­щу оде­жу та сподівай­ся до нас до­ро­гих гостей!" - "Яких?" - пи­таю. "Са­ма по­ба­чиш!" І дов­го все щось на­тя­кав та­ке, але я нічогісінько не розібра­ла. Все якісь шу­точ­ки, аж об­рид мені!.. Лед­ве-лед­ве улігся спати. Я та­ки, щоб за­пев­ни­ти се­бе, чи й справді зас­нув взя­ла со­ло­мин­ку та й по­лос­ко­та­ла йо­го по щоці, а ві хоч би тобі ву­сом морг­нув,- хро­пе!.. Що ж це ні Антона, ні Ориш­ки не­ма, і Ва­силь десь зап­ро­пас­тив­ся? (Сіда на пеньок і співа).

Світи, світи, міся­цю, І ти, яс­на зо­ря, Просвіти доріжку, А де ми­ла моя. У чис­то­му полі Там шов­ко­ва тра­ва, Гей, там дівчи­на ко­су Та й розчісу­ва­ла!

(Гукає). Гу-у! Ориш­ко, гу!

Там дівчи­на ко­су Та й розчісу­ва­ла, Сест­ри­цям-под­руж­кам Пе­ре­ка­зу­ва­ла…

(Знову гу­кає)

Сестриці-подружки, Ви кай­тесь по мені, Не дой­май­те віри Та ко­за­ченькові.

(Знову гу­кає)

Що ж це й справді ніхто не йде? Самій якось аж ніби су­мно сидіти. Гу-у! Чо­го це Ва­си­ля так дов­го не­ма? Де він зап­ро­пас­тив­ся? А мо­же, де-не­будь при­таївся та до­жи­дає моєї звістки? Чуд­ний па­ру­бок! "Як ча­сом я,- ка­же,- не одк­ли­ка­ти­му­ся на твій го­лос, то знай, що то оз­на­ча, що хто-не­будь за на­ми зо­рить; тоді нявк­ни, як кішка, і я за­раз з'явлюсь!.." Ану-ну, чи відклик­неться, чи з'явиться?.. Няв, няв, няв! Ні, не чуть!

Де ти, ми­ленький?