Пошились у дурні

Оришка. Ска­жу пря­мо батькові: віддай­те ме­не за Ан­то­на!

Антон. Ко­ли ж то бу­де?

Оришка. Як тільки спобіжу та­ку го­ди­ну, що во­ни не бу­дуть сер­диті...

Антон. Це бу­де як­раз на ма­ненько­го Юрія, як рак свис­не!

Оришка. Во­ни інко­ли бу­ва­ють та­ки ду­же добрі!

Ан­тон. На Ми­ко­ли та й ніко­ли!

Оришка. Я ска­жу їм пря­мо, що не пе­ре­жи­ву розлу­чен­ня з то­бою!

Антон. Пе­ре­жи­веш!

Оришка.

Ох, яка твоя мо­ва ураз­ли­ва! За що ж, ми­лий, ти вра­жаєш Ук­рай моє сер­це? Чи вже ж справді ти ду­маєш, Ко­хан­ня ми­неться?

Антон.

Хоч ду­маю не ду­маю, Сер­ця я не зму­шу: Воно ниє, во­но рветься, Га­ди­ною в'ється! Не прис­пить йо­го й не споє Сон-тра­ва ні ру­та, Од­на смерть йо­го за­гоє Та зілля-отру­та.

Оришка.

На­що ж смерть, не­хай надія Об­гор­тає ду­шу, Бо без неї, як без сон­ця, За­ги­ну­ти му­шу.

Антон.

За­не­ха­яв я надію І дум­ки за­ли­шив, Тільки сер­це по­ри­ває, То кви­лить, то умліває… Не прис­пить йо­го й не споє Сон-тра­ва ні ру­та, Од­на смерть йо­го за­гоє Та зілля-отру­та.

Оришка.

Годі, ми­лий, ор­ле си­зий, Годі ж су­му­ва­ти; Станем щи­ро у гос­по­да До­леньки бла­га­ти!

Оришка і Ан­тон.

Боже ми­лий, ми­лос­ти­вий, Згляньсь на на­шу до­лю, Спаруй сер­ця наші й душі, Вчи­ни свя­ту во­лю! Хоч бла­гаю - не вбла­гаю, Горя я не зму­шу, Бо не­має йо­му краю: Воно па­лить ду­шу.

Антон. Од­на­че я все-та­ки бо­юсь віри­ти тобі! Бо не мо­жу я сво­го сер­ця зас­по­коїти!

Оришка (гля­ну­ла убік). Ой ли­шенько, батько вже вер­та­ються!

Антон. Чи й справді? (Гля­нув убік). Так, так! Вже йо­го ли­хе не­се! Слу­хай, Ориш­ко, піде­мо нап­ро­па­ле?.. Ні? Чо­го ж ти мов­чиш?.. Ти ба­чиш, що сер­це моє вог­нем по­ня­ло! Ну, то як собі знаєш, а тільки слу­хай сю­ди: хоч би там і смерть, а щоб ти сьогодні бу­ла на ле­ваді!..

Оришка. Бу­ду хоч смерть, а при­ли­ну, мій ор­ле!

Пішли.

ЯВА 4

Кукса ви­хо­дить зас­му­че­ний і сіда на лаві.

Кукса. Вто­мив­ся! Не так від хо­ди, як від тих ду­мок, від то­го кло­по­ту! Ку­ди не піду, так дум­ка но­ги й по­вер­та до­до­му. (Співа).

Чи мені ж хоч ма­ри­лось, А чи у сні верз­лось, Щоб отак на старість Сумувати при­ши­лось? За що ж, за що, за що Ти ме­не ка­раєш, У зем­лю вга­няєш, Сили відіймаєш, Господи! за що? Доти я був щас­ли­вий, Доти я й не жу­ривсь, Доти й не знав смут­ку, Доки я не же­нивсь. Нащо ж, на­що, на­що Жінку собі взяв, Дітвори прид­бав, Клопоту заз­нав, Господи! на­що? Сумую я й ну­дю­ся, Світ мені ос­то­гид, Бідкаюсь та б'юся, Як та ри­ба об лід. Куди ж, ку­ди, ку­ди Подінусь з жур­бою, З тяж­кою нудьгою, З та­кою сім'єю - Гос­по­ди! ку­ди?

Гай, гай! Не по­мо­же, ми­лий бо­же, і вос­ко­ва свічка! І за які гріхи по­ка­рав ме­не гос­подь отим нікчем­ним зіллям? Ну не­хай би ска­зать од­на, не­хай би вже й дві… Ну ще й три сяк-так! А то аж п'ять! Ориш­ка, Па­лаж­ка, Ок­са­на, Те­тя­на, ще й Івга! Ну, як ти да­си їм ра­ди? Це ж не те, що там, як, бу­ва, у млині що-не­будь по­ла­мається, ку­лак чи порп­ли­ця: цюк раз, цюк уд­ру­ге - і по­ла­го­див! А тут що­ден­на, щох­ви­лин­на біда!..

Антон. (з мли­на). Ха­зяїн! Вже Гав­ри­ло­ве жи­то змо­ло­лось; чиє те­пер за­си­пать: жи­до­ве чи дя­ко­ве?

Кукса. За­сип жи­до­ве. З жи­да швидш гроші вип­ра­виш, а з дя­ка по­поп­ра­виш!

Антон пішов.

(Оглянувся). Як це Ан­тон пос­теріг, що я пе­ре­хо­ву­вав гроші? Доб­ре, що я після то­го ще раз їх пе­ре­хо­вав!

Антон підкрав­ся зза­ду і ди­виться з-за пле­чей.

(Думає, що то со­ба­ка спи­нається, кри­чить). Пішов, Рябко!.. Скільки ж це у ме­не бра­кує до п'яти ти­сяч? З со­бою приніс со­рок сім рублів. (Знов кри­чить). Пішов, Сірко!.. Та у малій скрині під зам­ком шістсот трид­цять чо­ти­ри, та в гле­чи­ку на ле­ваді чо­ти­ри ти­сячі…

Антон (з-за пле­чей). А як зме­лю жи­до­ве, тоді чиє за­си­па­ти?

Кукса (хо­ва гроші). Чиє хо­чеш!

Антон пішов.

Ні, ма­буть, як ля­жу спа­ти, тоді й полічу; не­ма кра­щої до­би лічи­ти гроші, як уночі, ніхто не мішає! (По­мов­чав). От стар­ша доч­ка, Ориш­ка, та вже й зовсім приспіла, до па­рубків аж го­рить… А за нею вже й мен­ша пнеться вго­ру, як той бу­дяк! А вже, звісно, ко­ли це зілля прис­тиг­ло, то швидш ви­пи­хай йо­го з дво­ру, бо як пе­рес­тиг­не, то ніхто й не пок­ва­питься… А же­нихів, як на злість, не­ма та й не­ма! Тут би, мов­ляв, віддав би й за півня, ко­ли б тільки срібне пір'я… Ну що, як­би до Ан­то­но­вої вро­ди та гро­шей хоч рублів п'ятсот, та волів пар зо три, та зе­мельки… От би зя­тем був би!.. Чи й справді ж Ан­тон так не­на­ви­дить бабів? Як він пос­теріг ме­не з Ок­са­ною?.. Здається, так вже оберігаєшся, от­же ж і пос­теріг! Ма­буть, не­да­ром чо­ловікові да­но два ока… Од­на­че я ду­маю, що на ба­бу ма­ло й двох очей, то вже та­ке прок­ля­ту­ще зілля, що за ним і в чо­ти­ри не пот­ра­пиш! Хоч би ска­зать і про мою покійну жінку…

Оришка (з ха­ти). Та­ту! а де я візьму му­ки на ва­ре­ни­ки, чи у млині, чи…

Кукса. Кор­тить те­бе у млин? Тьфу! Все за­бу­ваю, Що у ме­не Ан­тон слу­жить; ну, з цим нав­ряд чи по­жиркує! (Гу­ка). Піди у млин, не­хай Ан­тон візьме ко­ряк з яко­го там ку­пецько­го лан­ту­ха. Піди, піди та поцілуй йо­го! (Ре­го­че).

Оришка. З якої речі? Цілуй­тесь самі з ним, ко­ли він вам так до впо­до­би! (Пішла).

Кук­са (сміється). Ма­буть, вже ко­ли-не­будь впійма­ла від Ан­то­на об­лиз­ня!

ЯВА 5

Кукса і Дран­ко.

Дранко (кри­чить у се­бе на дворі). І слу­ха­ти не хо­чу! Знаю, які пе­че­риці підеш зби­ра­ти! Си­ди мені в хаті, як при­ши­та! Що?.. Ну, ну, ти в ме­не по­го­во­риш! Що? Підеш-та­ки? То й не вер­тай­ся до дво­ру!

Кукса. Чо­го то мій сусіда так роз­лю­ту­вав­ся?

Дранко (ви­хо­дить). Це ка­ра гос­по­де­ва! Ні вдень ні вночі і ока не зап­лющ, так і зо­ри, як той пес!..