Рубаї (з іл.)

* * *

267 О раб семи планет і чотирьох стихій, Що вічно трусишся в пропасниці лихій! Зречися радості! На цім розпутті спраги Про поворот назад і думати не смій!

* * *

268 І грудочка землі, й пилиночка мала Були частинами прекрасного чола. Легенько ж куряву стирай з лиця красуні, Бо й курява колись красунею була.

* * *

269 На жбан, з якого п'є поденщина проста, Пішла султана плоть, дастура кров свята, А на коновочку, з якої п'ють гуляки,- Щока опиуса і дівчини уста.

* * *

270 Так мало радості в цьому земному колі! Тож не схиляй чола, будь весел і в неволі! Тримайся з мудрими, бо й сам ти тільки легіт, Вода, вогонь та пил, що віється у полі.

* * *

271 Іде життя моє безрадісно і вбого, Роблю без виробу й не зароблю нічого. Спасибі Вишньому, що хоч біди та злиднів Нам не доводиться випрохувать ні в кого.

* * *

272 Одні по кручах бід усе життя блукають I хто вирішує всі справи їх - не знають. А ці вишукують нагоду лиш - і потім Усе доконують, що загодя рішають.

* * *

273 Аж поки з бідними біди не наберешся I кров'ю власною не раз, не два заллєшся, Добра не діждешся... Не діждешся, хіба що, Немов закоханий, ти сам себе зречешся,

* * *

274 Коли нова весна вбере долини дно, О люба, міркою хай цідять нам вино! На пекло, гурій, рай не дуже розраховуй, Адже у нас про них говорять не в одно.

* * *

275 Коли у мудрого є тайна будь-яка, Хай в серці криється у нього, як Анк'a*. З малої рісочки стає перлина в мушлі, Коли глибінь її оточує морська. * Казковий птах.

* * *

276 Я тільки й знаю, що знання шукаю, В найглибші таємниці проникаю. Я думаю вже сімдесят два роки - I бачу, що нічого я не знаю.

* * *

277 Надії зернятко серед зерна зостанеться. Не буде нас, а дім і глек вина зостанеться. Пропий із друзями все золото, що маєш! А ні, то ворогу твоя казна дістанеться.

* * *

278 Мене всі недруги філософом зовуть. Бог свідок, що обрав собі я іншу путь. Прийшовши з безвісті у цю долину горя, Принаймні знаю я, ким сам я хочу буть.

* * *

279 Цей світ і дня мені не дав прожить на волі, Своїми втіхами не тамував він болі. Довгенько вчився я в його суворій школі, Та не скінчив її, не став я майстром Долі.

* * *

280 Не можу сонця я сховать за рожі-квіти, Ні тайну виявить, яку привик таїти. У океані дум знайшов перлину - розум, I я перлину ту не смію провертіти.

* * *

281 Ми - сонце щастя й горя океан. Ми справедливість любим - і обман. Злі й добрі ми, довершені й нікчемні, Іржаве дзеркало й Джемшідів жбан.

* * *

282 Я не по бідності обходжусь без вина. Мені ні суд людський, ні кара не страшна. Я п'ю лише тоді, коли на серці радість. А нині в серці ти - і я не п'ю вина!

* * *

283 Хто-небудь виступить і всім гукає: «Ось я!» Сріблом і золотом у вічі сяє: «Ось я!» Та тільки, тільки-но налагодиться жити, Як Смерть із засідки вже виступає: «Ось я!»

* * *

284 Назавжди вийшов я з недоброго житла, Де порохом стають усі людські діла. Хай той потішиться, що смерть мене взяла, Хто вигулькне живий із-під її крила.

* * *

285 Ще вчора виспіли плоди твоїх надій, Усе одержав ти, чого жадав, радій! Та знай: без тебе все рішається зарані, Що потім на путі трапляється твоїй.

* * *

286 Купив я глечика у гончара в крамниці, I він одкрив мені предивні таємниці. Він мовив: «Був я шах, мав щирозлотний келих I став я глечиком для кожного п'яниці!»

* * *

287 З гілля надій моїх діждавши урожаю, Своєї долі нить простежу я до краю. Чи довго скнітиму в тіснім життя затворі? Коли до небуття я двері відшукаю?

* * *

288 Якби в ділах Небес неправди не було, Ніхто б не докоряв їм за щоденне зло. Якби над Долею стояла справедливість, Чому б у мудрого схилялося чоло?