Рубаї (з іл.)

* * *

135 Коли напровесні красуня біля гаю Мені в коновочку наллє вина до краю, (Хай вибачать мені це непристойне слово) - Будь я собакою, коли про рай згадаю!

* * *

136 Недаром Бога ми за милосердя славим: Не замкне брами він перед рабом лукавим. Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні, Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.

* * *

137 Не треба й ласощів, як є корець вина, Та як налле його красуня чарівна. Пиячити весь вік, блукати, де попало - Немає кращого від Риби до Овна!

* * *

138 Нагадує мені берегова травиця Ту косу, що плела колись небеснолиця. Тож не топчи стебла: воно в останках, може, Тюльпановидої красуні корениться

* * *

139 Мене не радує тверезість, а пиття Вселяє в мозок мій шкідливе сум'яття. Та є середній стан - не перше і не друге. Я вічний раб його, бо він і є жит138

* * *

140 Цілую глечика, розпалений жагою, Жду віку довгого від п'яного напою. Уста до уст моїх він притулив і мовив: «Я був таким, як ти... побудь, побудь зі мною!»

* * *

141 В одній руці - вина рубін, у другій - милої коса, Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса, I попиває з піали, аж поки солодко сп'яніє, И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса.

* * *

142 Це небо множити уміє тільки втрати: Приводить одного, щоб іншого забрати. Якби народжені про наше лихо знали, Чи хто погодився б на землю завітати?

* * *

143 Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі, Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі, Хто кожну мить життя приймав як подарунок, Не спав, шукав забав і мав вина доволі.

* * *

144 Та доки ж ганити себе за незнання, Від безпорадності томитися щодня? Підпережуся я від сорому зуннаром, Що я гріхи творю, що мусульманин я!

* * *

145 Як пурхну я тепер на іншу рожу I знову муками свій біль примножу, Коли за слізьми, що крізь вії ринуть, Тепер я й глянути на світ не можу?

* * *

146 Для наших чистих душ уже не рік, не два Готує злигодні безодня кругова. Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки Із праху нашого не виросла трава.

* * *

147 Чому вславляються в легендах і сьогодні Лілея й кипарис, коханці благородні? Ця має десять уст, а промовлять не хоче, А в того двісті їх від сорому німотні.

* * *

148 До чари дивної, що сяє так розкішно, Рукою тлінною і доторкнутись грішно. А скільки ніжних лиць, очей живих цей Майстер Любовно створюе й розтрощує зловтішно!

* * *

149 Мерцям однаково, що оцет, а що мед, Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед. Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць, Невпинно мінячись, летітиме вперед.

* * *

150 Чи не знайду собі я душу хоч єдину, Щоб розповісти їй про світ і про людину? У муках створена з гіркої глини горя, Лиш мить живе вона - й вертає знов у глину.

* * *

151 Прекрасний отроче, вже день устав із тьми! Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми! О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанів Цей осені прихід і цей відхід зими!

* * *

152 Ті, що мандруючи собі набили п'яти, Два світи прагнучи в одному відшукати,- Не знаю, чи про те, який він є насправді, Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?

* * *

153 Навіщо капища, мечеті на майдані, Про пекло та про рай розмови безнастанні? У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там, Що з нами станеться, записане зарані.

* * *

154 Неси вина того, що оновляє нас! Лий повно, запали той вогник, що погас! Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу! Спіши, бо не стоїть скороминущий час!

* * *

155 В тісному колі, де ввесь вік блукаєм, Ми входу й виходу дарма шукаєм. Ніхто ще правди не сказав, звідкіль ми У нього входимо й куди зникаєм.

* * *

156 Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця. Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться! Спіши на зіллячко весняне надивиться, Бо завтра й на тобі підійметься травиця!