Сатирикон-XXI (збірка)

«Хтось говорить про гроші…»

Хтось говорить про гроші, А для мене з цих пір Листя чорної груші — Найдорожчий папір. Легко не зрозуміти, Затоптати у гній. Найжорстокіша в світі Девальвація мрій. Осінь 1980 р.

«Вже літня ніч допита до останку…»

Вже літня ніч допита до останку. Вже жовті плями в кленів на щоках. Блювотина осіннього світанку Стікає жовто по моїх шибках. На обрії, на шпичаках чорнолісу Докорчуються трупики ідей. Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса, З туману виповза осінній день. Каноничі, 1980 р.

Перший сніг

Ніякий сніг не вічний. Але цей — Не вічний двічі. Першість завше тлінна. Мої слова загрузли по коліна У синьому снігу твоїх очей. Вмерзають, мов очеретинки, в лід. Й ця осінь — до незвичності холодна, І на небес розчахнутому тлі — Відбілені розлукою полотна, І я — самолюбивий до плачу, В стремлінні до пріоритету впертий, — Я сам собі ледь чутно шепочу: «Якщо вже бути снігом — то не першим…» І білий сніг, холодний хліб зими, Торкаючи замерзлими вустами, У долі я прошу: «Благослови Цих світлих днів розтоптані кристали…» Листопад 1980 р.

Багатообіцяюча пісенька

Все-таки ще по-божому З нами життя обійшлось: Кожному, кожному, кожному, Кожному знайдено щось. Кожному незнаменитому — Слави фужер лимонадний, Кожному Мартіну Ідену — Власний ілюмінатор. Кожній біді непрошеній Протиставляють волю, А голові непорожній — Крука над головою. Кожній дрібноті службовій Є мрія про вознесіння. Кожній великій любові — Пишне, бучне весілля. Кожному, кожному, кожному, Кожному знайдено щось. Що ж мені, що ж мені, що ж мені? Що ж?

Журавель

Я журавель. Той самий, що у небі. Той самий — не синиця у руці. Як проти сонця глянути на мене, То наче сонце взято на приціл. Щось шемрало мені в громах полемік: «Хіба ж це та, омріяна зоря? Ти ж — журавель, а не нічний метелик, Чому ж летиш на світло ліхтаря?» Хіба їм зрозуміти, недотепам, На попелищах нетривких святинь, Коли навколо ніч, холодна й темна, А той ліхтар — він все-таки світив!.. Це потім лиш, безсонними ночами Я зрозумію з болем і з жалем, Що навіть з перебитими ногами Я все-таки лишаюсь журавлем. Сніги січневі і сади травневі, Я вас чекав, я довго вас шукав. Я вільний журавель. Я знову в небі. Твоя синиця — у твоїх руках. 1984 р.

«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо…»

«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо, Кулаки стискаючи в кишенях, — Знову цілять не по тих мішенях, Людство знов когось не вберегло». Так вже споконвіку повелось, Що свистить каміння у повітрі І новітні грані непомітні У мистецтві відкриває хтось. Ось прийшов і в небесах повис Високосний номер телефону, Наче заголовок фейлетону: «Альпініст не озирнувся вниз». І пілот не озирнувся вниз, Висоту хапаючи очима, Та з тієї самої причини І поет не озирнувся вниз. Голосами наших матерів Кличе нас колишнє і минуле, Але що позаду ми б не чули, Ми повинні бути угорі!

Пейзаж з вікна казарми

Планета снігом отруїлась… На землю впав замерзлий птах. А десь далеко — Україна Згоряє в голубих снігах. Ламає річка білий берег, А у проваллі берегів Стоїть самотній Пітер Брейґель В німому розпачі снігів. Палітра кругла, наче плаха, А на блідому полотні — Забронзовілий контур птаха, Який безгучно впав у сніг. Грудень 1980 р.

Трамвай

Жовтий трамвай — релятивна система. Не відривай цю хвилину від себе, Наче провину, наче кровину, Душу цю світлу, ні в чому не винну. Дівчинка з профілем Беатріче, Зміненим трохи й повтореним двічі Склом запітнілим старого трамваю — Я тебе знаю? Що за причина за цими сльозами. А за плечима: «Що ви сказали?» Вірш, мов конспект по теорії спектру, Скептик-аскет в перспективі проспекту. Вулиць знайомих не розрізняю. Я тебе знаю… — Закомпостуйте. — Будь ласка. — Спасибі… Законспектуйте на листі осики: Скоро вже стане Поміж мостами Осінь остання з твоїми вустами. Гляну в обличчя — і не впізнаю. Я тебе знаю!.. 1981 р.

Осінній лист, або про те, що буде

Добрий вечір. Холодна осінь. Літній сад — осінні алеї. Аполлонові на волосся Опустилась долоня клена. За вікном — Північна Європа. Донерветер! Чорний дощ наші душі кропить. Добрий вечір… Осипається наш некрополь — Добрий вітер… Добра осінь. Холодний вечір. Що ж ми винесем? Що ж ми візьмем з собою до втечі? — Добрий вересень. Вийду в сад, підставлю погони, Листя з клена впаде на плечі. Не біда, що погода — погана. Добрий — вечір. 1981 р.

«5 000 000 ковтають ранкові бульйони…»

5 000 000 ковтають ранкові бульйони, Їх ковта в свою чергу голодне ранкове метро. Я — солдат будівельного батальйону. Я — ніхто. Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона. Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто. В мене тільки й рідні — однойменна зі мною колона І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно. Де б життя не носило, і яких мені б звань не дало воно, Та коли запитально подивиться мені в очі апостол Петро, Я скажу: «Я — солдат будівельного батальйону. Я — ніхто…» Ленінград, 1981 р.

Три пісеньки американського солдата

І. Реквієм-скоромовка

Усі сентименти розміряно на сантиметри, Останні моменти ковтає ріка Сакраменто. Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта З косою брудною в кістлявій руці дириґента. А десь імпотенти свої реєструють патенти, Голодні студенти кричать, що вони — декаденти, І вилупки ночі — бліді жовтороті вампірики Примружують очі в сліпучому сяйві емпірики. Крізь морок і темінь понуро крокують солдати. Одні з них — мов кремінь, а інші — прозоро-слюдаті. Хто скаже — це користь чи вада, коли слюдянієш, Коли з тебе пада бравада, коли людянієш? Спіткнешся об кістку на мертвому лоні Деметри І вже сантиметри Розмірюєш на міліметри…

ІІ. Застільний апокаліпсис

Дві кружки кип’ятку — дві пачки чаю… Я день і вік грядущий провіщаю І перед тим, як в забуття відчалю, Я вперше і востаннє вам прощаю!.. Я вам прощаю все, що ви зробили, Усі дерева, які ви зрубали, Розтоптану стеблинку молочаю Я вам прощаю! Не співчуваю і не захищаю, А лиш прощаю! І як найвищу стадію печалю, Я вам себерозтоптаність прощаю!.. Я став порожнім, диким, без’язиким. В моїй душі стримить Кілок осиковий І замість слова, щирого й наївного, На язиці — сніжинка кодеїнова…