Сатирикон-XXI (збірка)

Бонус БІЛОРУСЬ Поема

Хоч життя, мов літо спекотне, І роботи аж завались, Сам собі обіцяю укотре, Що таки неодмінно колись Некомфортною електричкою Аж під самий кордон доберусь І шепну в верболози над річкою: «Я кохаю тебе, Білорусь…» Ні, мені не потрібна віза. Можу в’їхати в будь-яку мить, І ніяка залізна завіса Поміж нами ще не стоїть. Та кохання декларування, Як вдихання, як видихання — Справа ніжна і делікатна. Й не линуть слова рахманні, Крізь вікно у вагон-ресторані, Чи із черева літака. А крізь зарості вузлуваті, Де все дише, пливе й росте, Проказати тобі слова ті, Несподівані, терпкуваті Саме так я й хотів — навпростець. Є багато країн довкола. Схід і захід, зима й весна, А така проста й загадкова В мене ти, Білорусь, одна. Не різка, не разючо-позірна. Загубивши свій росяний слід, Заблукала красуня-князівна І заснула серед боліт. Я давно де попало не пхаю Ані тіло, ні слово своє, Тож якщо я сказав «кохаю», Значить, так воно справді і є. Бо ж ні стерти, ні потіснити Ані з мапи тебе, ні з життя. Ось я й пробую пояснити Незбагненне це почуття. Я назвав би тебе батьківщиною, Хоч одна вже у мене і є, Та такими очима щирими Подивилась ти в серце моє, В тих очах було стільки болю, Стільки смутку на самому дні, І таку я побачив недолю За плечима твоїми в пітьмі, Ніби брат там на брата вирушив, Блискавицю ось-ось ніби викреше Світло й темрява, мінус і плюс. І тоді я для себе вирішив: Я тобою не поступлюсь.

* * *

Хай довіку сидять в засаді СБУ, ФСБ, КДБ, Та ніякі дядьки вусаті Не віднімуть у мене тебе. Відібрати ніхто не посміє Ні на день, ні на час, ні на мить, Доки білим вітрилом Софія Понад Полоцьком в небі тремтить. Не скорюся ніяким владам І нікому тебе не віддам, Доки є в цьому світі Владьо, Валентина, Роман і Богдан, Доки сонце за обрій падає, Мов підбитий літак — навзнак, Доки ходять по вулицях парою Віктор Жибуль і Вера Бурлак. Відректися мене не намовиш, Бо ж для мене, для мене-таки, Мов павук, снує Хадановіч Віртуозні свої рядки. Уявити собі таке лиш! І хіба не візьме за живе — Знавіснілий демон Шалкевіч Ніжну душу гітари рве! То й ношу я у грудях ту грудку, Ту, що зміг, мов рентген, проявить Пагорб замковий у Новогрудку І довколишній краєвид. Я відчув там цю грудочку гостру Десь під серцем, на самому дні. І ніякий директор радгоспу Вже нічого не зробить мені.

* * *

Ніч до свого кінця добігла. Доки рими нанизую я, Десь там біло-червоно-біла Понад Мінськом встає зоря. Та хоч день вже новий і почався, І хоч як би мій мозок пручався, Та питання одне його рве: «Скільки може тривати безчасся, У якому країна живе?» Скільки може директор радгоспу Розбудовувати радгосп І молитись чужому господові, І вплітати в молитву гоп-стоп? Задавати стало не модно Риторичних, наївних питань. Скільки можна? Та скільки завгодно. Вже минула епоха повстань. Серед ночі часом безсоння Намалює картину таку: Скаче рицар з герба Погоня — Тінь червона по білім снігу. Хай натхнення мені підкаже: Він домчить, долетить, доскаче? (На щиті в нього — знак хреста.) Поцілує князівну сплячу У ще теплі, живі вуста?..

* * *

Гороскопа ніколи не знав свого. Та я певен, що я ще діждусь, Як на пляц Кастуся Каліновського Вийде Жибуль — так само Кастусь. Бо як встане питання Площі, То на неї в усі роки Ходять юні і наймолодші, А в палацах сидять старики. Я пророчити не беруся, Як заверне життя течія, Та в очах молодих білорусів Щось причаєне бачу я. Їхні помисли світлі й величні, Їхні лави щільні й тісні, І натхненні їхні обличчя, І прекрасні їхні пісні: «Край, родны край Дай волі, дай І ми пераможем!» Дай їм волі, краю й народе, Свій останній шанс не згуби! Дай їм волі в сенсі свободи, Й дай їм волі до боротьби. Бо, благаючи і заклинаючи, Я повторюю серцю в такт: «Хай у вас все буде інакше, Хай у вас все буде не так». В нас прийшов для добра і для блага Найвірніший народу син, Та обличчя спотворює влада Ще сильніше, ніж діоксин. Все це втямивши і пізнавши, Я повторюю в тисячний раз: «Хай у вас все буде інакше. Хай інакше все буде у вас…» І в приреченні праці безплідної Я мережу рядки свої Із сусідньої, братньої, рідної Та інакшої все ж землі. Та боюсь, моя пристрасть безсила, І намарне мій прикрий гнів: Що тобі до чужого сина, Як не шкода власних синів! Все життя в духовній облозі, Щоб створити майбутнього тло… Скільки їх по червоній дорозі В біле небо вже відійшло? І свою розпуку і тугу Я так само вплести захотів В ту червону по білому смугу Із багряних ниток їх життів. І мого життя бісектриса Застромилася між- і між-, І мені вже тебе не зректися. Сподіваюсь, ти це розумієш. Тож на цьому я замовкаю. Ще востаннє з думками зберусь. Я не ремствую, не нарікаю. Вибачайте, коли повторюсь… Я кохаю тебе, я кохаю… Я кохаю тебе, я кохаю… Я кохаю тебе, я кохаю, Я КОХАЮ ТЕБЕ, БІЛОРУСЬ. 2006–2009

РОЗТРИВОЖЕНИЙ СТРИЖЕНЬ ДУШІ (Слово про Вчителя)

Він прийшов у нашу поезію — майже ровесник XX з’їзду, юнак із задумливими вишнево-карими очима, з тим, щоби принести свої пісні й поеми, такі ж пружногронисті, як світанки нашої Незалежності. Муза його була вихована і вигодувана народом, який благословив поета на його щиросердну працю в ім’я утвердження ідеалів добра, справедливості та політкоректності. З перших кроків у Великій Літературі слово його задзвеніло по-своєму самобутньо, напинаючись як нова, ніколи не чута струна, ним самим відкрита несходима площина поезії, ним самим стверджена глибоко душевна, аж буденна ліричність нового життя.

Олександр Ірванець був народжений і покликаний життям для поезії, вона була йому довгі роки єдиним заняттям, працею і відпочинком, його хлібом насущним, приносила творчу насолоду та фізичне розпруження. І дні невдач, гіркого розчарування чи сумнівів змінювалися днями нових звершень та щедрого поетичного злету в співучі обшири України та деяких сусідніх держав. Є горе-літератори, що ставлять своїм девізом: жодного дня без рядка. Ірванець ніколи не належав до таких заробітчан від пера і не примушував себе будь-що писати на замовлення. Але дні його мовчання за робочим столом були напруженим періодом шукання та поетичної тривоги, котра потім, як могутня злива, приносила йому свої плоди. В такому мовчанні були своя мудрість і глибина, що характеризує натури обдаровані, тонкої і вразливої організації та незламного внутрішнього стрижня.

З-під пера автора вийшла ціла низка прикметних для новітньої української лірики творів та художніх циклів, таких як «Турбація мас» чи «Пісні східних слов’ян». Поет залишив нам у спадок багату галерею неповторних характерів та персонажів — іноді героїчних, іноді, подібно до самого автора — лірико-епічних. Проте завжди, в часи найбільшої згорьованості й турбації з приводу подальшої суспільно-політичної та фінансово-економічної долі народу, поет повертався до того сокровенного, що й визначало оприявлену вище стрижневість ліричного начала його поетики. Червоною ниткою через поетичні манівці, якими рухався автор, проходить тема інтимного поєднання та незаперечного усвідомлення нероздільності особистого та суспільно значимого, що виявилось у ряді художніх творів. Перш за все в цьому контексті слід згадати один із найбільш проникливих і сповнених внутрішнього духовного горіння текстів О. Ірванця — «Травневу баладу». Художня палітра поета дозволила йому витворити незгладимий жіночий образ — образ санітарочки Раї, котрий сам автор на численних зустрічах із студентською юнню завжди характеризував як метафоричне поєднання неповторності ліричного образу української жінки-трударки з узагальнюючими рисами самої України, чию незриму присутність поет і намагався зафіксувати скупими, проте яскравими й фактурними мазками. До речі, про мазки. Вкладаючи в уста Раї всю свою любов і ніжність, автор ніби хоче підкреслити своє пристрасне й наповнене непогамовною жагою почуття любові до Батьківщини.

Постійна єдність із людьми, особливо на основі взаємного довір’я та рівної участі в громадській діяльності, чого так самовіддано прагне Рая, — не просто данина її власним уявленням про те, як і з ким треба жити, а й безпосередня потреба душі, вихованої на немеркнучих традиціях старшого покоління борців за Незалежність, які, зазнавши тяжких втрат, ні на крок не відступали від своїх прагнень, ідеалів та керівних посад. Рая — характер, безперечно, лірико-епічний. Її лірико-епічність ґрунтується на найвищій основі — народній. Для Раї немає і не може бути іншого шляху, ніж шлях служіння Вітчизні та рідному міноздорову, в світлому майбутньому яких вона впевнена непохитно. Відчуття наскрізного, безперервного зв’язку з історичним процесом, що проходить крізь покоління, відчуття особистої відповідальності перед історією органічні в сприйнятті Раї, для якої єдність поколінь, згуртованих великою спільною метою, визначає її власну поведінку в непростих реаліях Ірванцевої фантазії.

Можна лише позаздрити вмінню автора включити в образно-художню тканину твору та психологічно освітити саму професію санітарки, що поза всяким сумнівом підкреслює суто авторське, наповнене автобіографічними реаліями знання проблеми. Слухаючи голоси землі і ритм свого молодого серця, Рая проймається таким високопоетичним, пристрасним відчуттям неосяжності світу, що, здається, вона стає резонатором найсокровенніших людських дум і почуттів, за що, ясна річ, має подякувати О. Ірванцю. Її розмова з ліричним героєм у хвилини того радісно-збудженого злету фантазії, що в принципі мав би передувати злету ще більшому, — момент високої напруженості і драматизму. Драматизм, його високий літературний градус, загалом є природним для автора, котрий давно й плідно підсапує ниву вітчизняної драматургії, органічно продовжуючи творчі та ідейні пошуки таких корифеїв української драматургії, як О. Корнійчук.

Хоча ми знаємо й те, що не всі поетові набутки можуть стояти як рівноцінні і художньо-закінчені речі в одному ряду, не всі вірші його визначаються ідейною чи творчою зрілістю, не всюди в них відчувається життєствердний клекіт народних прагнень та поривань. Довгий шлях поетових мандрів та відкриттів був далеко не гладеньким — стрічалися на ньому і вибоїни, і гостре каміння. Не ті мелодії іноді вібрували в його душі, даючи звучання розгубленості, кольори його образних асоціацій тьмяніли, ставали невиразними, а головне, що їхня ідейна суть була незначною, часом хибною, граючи на руку хижим лакузам космополітизму. В цих настроях звужувався поетів шлях, перспектива національно-визвольних змагань губила свою несходимість, мерхли тужаві перевесла поетичних одкровень.

Але навіть у всій цій ускладненості, в болісній ущербності поетичних рефлексій мені хочеться відзначити одну дуже важливу ознаку, або, точніше кажучи, психологічну рису поетової натури. Те, що йому боліло на серці чи деінде, в чому сумнівався і страждав, що викликало смуток чи гнів, може, й несправедливий, — він ніколи не приховував у собі, не грався у дволикого Януса, а все виносив на людський суд, щоб із своїм болем та сумнівами стояти перед власним народом не послужливим блюдолизом, а таким, як є, — твердо і жорстко офіруючи собою, утверджуючи своїм словом неперервність гуманістичного первня. Така мужність дається не кожному. Поетова незлобива вдача, по-юнацьки відкрита і вразлива, мала таку мужність.