Сатирикон-XXI (збірка)

1994

Як останній мудила, гризеш посторонки й вудила. Чим, епохо, крім СНІДу, іще ти нас нагородила? Лисочолі титани потроху дійшли до оргазму, Переплавивши власну сперму в плазму чужого маразму. Де кантуєшся ти, з ким кентуєшся, музо мізерна, Доки в твого законного мужа мармиза мажорно-музейна, І кому ти даруєш своє мізері-милосердя, Спересердя зламавши у ньому останнє осердя? Наче мати-селянка, що синові не догодила, Хоч у джинс нарядила й на танці на бальні водила. Але щось проступає, чого на словах не означить. Мати пише й співає. А діти читають і плачуть. 11.02.1994 р.

1996 (Поїзд Київ — Луцьк)

Ніби зламана сьома печать. Він ху ячить. Газети ячать. Вся міліція ловить маньяка. Два дебелі понурі менти Перевірили документи — Щось у хлопців фортуна ніяка. Притулюся плечем до вікна. Подрімаю. Та що за мана? — Озирнуся на тінь, мов на запах. Може, це приверзлося мені, Чи — майнула між сосон в вікні Чорна постать з рушницею в лапах?.. Він бреде крізь порожні ліси. Він міркує над сенсом краси. Він вступає в страшні протиріччя. І шкребеться в поліські хати, Перестрашені до німоти, Вже нове, двадцять перше сторіччя! У село не ввійти, не вповзти — На дорогах чергують пости, Окупують лікарні і школи. Залучають ОМОНи й війська. Брама пекла страшенно близька, Так сьогодні близька, як ніколи!.. Цього року зима затяжна. І вона — ще якого рожна? — Далі стелиться, біло та м’яко. Виїдає очі білизна. Третє березня. Майже весна. На Поліссі шукають маньяка. Березень 1996 р.

Юркові, самому собі й Вікторові. Саме в такій послідовності

Сорокаріччя дихає в обличчя. — Кому, — кричить, — на той бік, у заріччя? — Веселий перевізник Харитон. А ми завмерли на краю сторіччя. Невже до нас звучить ця форма клична, Цей кепський жарт, цей фамільярний тон? Та нам же ще до Відня й до Берліна!.. Але вода вдаряє під коліна І громіздкою робиться хода. І не спасуть вже й наше покоління Всі мантри, заклинання і моління, Всі бу-ба-бу і шабадабада. Це лиш антракт! Ще буде друга дія! Це ж наша «La Divina Commedia». Комедія! Хіба ж не дивина? Останній чар повергнутого змія — Що більше важить не сама подія, А почуття, що збуджує вона! Nel mezzo del cammin di nostra vita… Душа яріє, смутком оповита. Ярій, душе, ярій, та не ридай! Твій розпач — марний! Перспектива — світла! Коли ж розпука у тобі розквітла — Продай себе або в оренду здай!.. Середній вік. Часи середньовіччя. Ми досягли їх, трохи навіть швидше, Ніж планували в золоті роки. Підсунулись впритул — куди вже ближче. Та в дзеркалі не втопиться обличчя І не почнеться відлік навпаки. 1999 р.

З циклу «Midlife Crisis»

це бурячанка — не буряки це вже хорал а не джаз чуєте шурхіт тихий такий — це осипається час листям з дерев тиньком зі стін шерстю зі псів і котів ось і здійснив ти все що хотів тільки — не так як хотів ніби ж і сам не зовсім мудак й друзі — не мудаки все що збулось — збулося не так з точністю до навпаки вранці завжди нагадають жінки що їм вночі нашептав хід твій гінкий хліб твій гіркий кінь твій копита стоптав всоте узяти в долі аванс втисячне втратити шанс наче в клепсидрі у кожному з нас пере сипається час Жовтень 1999 р.

Турбація мас Гімн-ода Бу-Ба-Бу

Вклякніть, белетристи, Від Благої Вісти! Ми — не просто Хтось Там, Ми є Бубабісти. Вас навколо Себе Будем гуртувати. Прирекло Нам Небо Груш не оббивати — МАСИ ТУРБУВАТИ (3 р.) В Вісімдесят П’ятім Році Сонце встало І для вас, вар’ятів, Бу-Ба-Бу настало! Врем’я францювате, Плем’я дурнувате. Час не танцювати І не мордувати — МАСИ ТУРБУВАТИ (3 р.) Від Часів Лукреція І Часів Горація, Від Часів Гельвеція І Кооперація До Часів, коли гряде Нова Дегенерація, Актуальною буд'e Наша МАС ТУРБАЦІЯ! (3 р.) 1993 р.

Ода гривні

Ми тебе чекали довго-довго. Наш купон нарощував нулі, А над нами з-поза Дону й Волги Кепкували кляті москалі. Та вагома, як німецька марка, Вийшла ти із сейфів НБУ, Наче Попелюшка з закамарка, В збуджену і радісну юрбу. І тепер не тільки рибу-птицю, А зробивши відповідний рух, Грошову державну одиницю Можна взяти трепетно до рук. Ще ж вона і в обіг не ходила! З неї, попід вуса вбгавши рот, Це ж очима князя Володимира Дивиться Пинзеник у народ! В школі державництва всі ми — учні. Гривня ж — це оцінка в нас така. Втілилися в ній реформи Кучми І державна мудрість Кравчука. Тож не ліри чи якісь динари, А вона в свій номінал вміща Полум’яність Чорновола й Хмари, Зваженість Олійника й Плюща. Чи ж перцівка гірша «Абсолюту»? (Дегустатор хто — то й відрізняй!) Батьківщину, матір і валюту Більше не міняєм — так і знай! Наша предковічна, наша древня, Наша світанково-молода По планеті вже крокує гривня, І повік тверда її хода!!! Вересень 1996 р.

Любіть!

Любіть Оклахому! Вночі і в обід, Як неньку і дедді достоту! Любіть Індіану! Й так само любіть Північну й Південну Дакоту. Любіть Алабаму в загравах пожеж, Любіть її в радощі й біди! Айову любіть! Каліфорнію теж! І пальми крислаті Флориди! Дівчино! Хай око твоє голубе, Та не за фізичнії вади — Коханий любити не стане тебе, Якщо ти не любиш Невади! Юначе! Ти мусиш любити стократ Сильніше, ніж любиш кохану, Колумбію-округ і Джорджію-штат, Монтану і Луїзіану! Любити не зможеш ти штатів других, Коли ти не любиш по-братськи Полів Арізони й таких дорогих Просторів Аляски й Небраски. Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв, Плекай у душі незникому. Вірджинію-штат, як Вірджинію Вулф Люби! І люби — Оклахому! Весна 1992 р.

Вірш до рідної мови

Як ти звучиш калиново-дубово, Рідна моя, моя матірна мово! Слово м’яке, оксамитове, байкове. Слово є дідове. Слово є батькове. І Білодідове. І Сивоконеве. І Чорноволове вже узаконене. В соннім спокої вогонь твій ледь бився. Але страху я тоді натерпівся! З тої халепи не вийшли б ми зроду, Кляпи, здавалось, в ротах у народу. Та щоб підняти тебе із гробовищ, Встали до герцю Жулинський, Грабович! Щоб воскресити тебе з домовини, В діло пішли каменюки й дубини. Вороне чорний! Даремно ти крячеш! Ріднеє слово жиє і є — бачиш? Рідна моя, українськая мова Житиме вічно — кльова, фірмова! Серпень 1992 р.

Відкритий лист до прем’єр-міністра Канади Браяна Малруні та генерал-губернатора Романа Гнатишина від трудящих колгоспу «Шлях Ілліча» (закреслено) «Шлях Ільковича»

Ми тут не можем ні пити, ні їсти, Ані читати газети й книжки, Доки квебецькі сепаратисти Тіло твоє деруть на шматки, Многостраждальна ненько-Канадо! Нас вже дивує твоя німота. Що вони хочуть? Чого їм ще надо? Що їм іще там у вас не хвата? Ми вже не дивимось і Маріанну Через отой ваш бедлам-тарарам. Ми вже писали про це й Міттерану. (Хто він, до речі, той Міттеран?) Ми й до Бутроса, й до Галі напишем, Ми і до Лондона вдарим чолом. Ви там не панькайтесь, пане Гнатишин, З тим оборзілим французьким хамлом! Ви нам лиш свисніть — ми все тут залишим, Зразу й приїдемо. Цілим селом. 1992 р.

Латино-українська величальна

І для кожного козаченька, Від нетяги до отамана, Є одна Україна-ненька, Але є ще й Панама-мама. Київ — мать городів панамських, Сальвадорських і сурінамських, І пуерто-, і коста-риканських, І радянських, і пострадянських, — Всіх, де чують себе панами Громадяни країни Панами. Лийся, пісне моя, мов текіла! Досягни мудреця і дебіла, І нарколога, і наркомана — Всіх нас криє мама-Панама. А як нам уже майже хана, Спрагло губи шепнуть «Пана…» Маєм встати. І знов над нами Шелестить знамено Панами! Грудень 1998 р.

Два нежданих верлібри

Перший нежданий верлібр

«The shadow of your smile» У підземному переході. В цій черзі з п’яти чоловік По каву стою я один. Двоє спереду й двоє позаду — Два рази по сто і дві крабові палички. Світ дивовижно симетричний. Він стоїть не на трьох китах, А на чотирьох крабових паличках. На жаль, я не знаю їхнього смаку — Я не підкусюю основ світобудови. Грудень 1999 р.