Сатирикон-XXI (збірка)

Тінь великого класика

Вул. Уїльяма-Шекспіра

Напис на табличці

На вулицю Уїльяма Шекспіра Я дівчину недавно проводжав. Був дощ — не дощ, а просто мжичка сіра І вулиця Уїльяма Шекспіра, Яка існує в будь-якій з держав. Я дівчину «під локоток» держав, І ми ішли з кінотеатру «Космос», Який римується з диктатором Сомосою, Якого нахиляли з Нікараґуа… Я захопився… Але ніч така була!.. І був індійський фільм «Любов і помста» — Сам по собі прекрасний привід для знайомства. Отож ми йшли по вулиці Шекспіра, По вулиці Уїльяма Шекспіра… Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра. Захоплено щось теревенив я, Всміхалася супутниця моя, — Її душа так пристрасно кипіла, Бо не могла забути — й не забула Сліпучу посмішку Ріші Капура. (А всі наші вірші, товариші, — Ніщо супроти усмішки Ріші…) …Отож, ми йшли по вулиці Шекспіра. По вулиці Уїльяма Шекспіра… Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра. На вулиці нікого не було. Точніше, не було нікого видно. Ви скажете, що — ніч, і це не дивно, А я скажу: отож-бо і воно… Я відчував чийсь гострий-гострий погляд. (А власник погляду десь мусив бути поряд.) І погляд цей… супутниці моїй… Впивався… в спинку… (Ні, не нижче — в спинку.) Мені ж вертатись на автобусну зупинку… 1986 р.

Колізей

І стислося серце. І вперше здригнулась рука. І він, замість вбити, всього лиш смертельно поранив. «Добий, щоб не мучився, — брат-гладіатор порадив. — Добий, щоб не мучивсь. Така його доля гірка». Добий, щоб не мучивсь. Себе у собі поріши. Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш. І вогник любові на самому денці душі Добий, щоб не мучивсь, добий, щоб не мучивсь. А потім на вищий іще піднімися щабель. Знайди в собі мужність Згасити в собі свою мужність. Самого себе в добиванні самого себе Добий, щоб не мучивсь, добий, щоб не мучивсь.

Вітрильник Фантазійне

Я в безвітря утік, як в безвір’я Утікають від тисячі вір. Я нараз уявив, ніби звір я, Одинокий, зацькований звір. Утікав, як в безхліб’я від хліба, Як у безвість — від миру й війни, І безсоння оранжева риба Запливала в розхлюпані сни. Говорила: «Пливім за пороги, Де ще зроду життя не було. Там зневажим закони природи І увічнимо наше тепло! Все зруйнуєм. Нічого не жалко!» Та коли я ступив до води, То мені синьогуба русалка Тихо в спину сказала: — Зажди…

Лоліта

А в слово «тіло» влито слово «літо». Це світле тіло — ледь нестиглий плід. Все солодко у дні неповноліття, А після Спаса — кожному до ніг. Бери за так, коли не за спасибі. А горлом запитання, наче спазм: Якщо нікого не спасе Спаситель, Кого спасе цей яблуневий Спас? 1985 р.

Роберт Фолкон Скотт [10]

10

Скотт Р. Ф. — британський полярний дослідник, який другим, услід за експедицією Р. Амундсена, досягнув Південного полюса в січні 1912 р. Загинув на зворотному шляху.

Кохана! Ім’я твоє диркотливе вирипує сніг під ногами. Його деренчливе вітрило намету тріпоче в ургу ураганну. З розпоротої на прапори, порепаної Європи я мріяв давно утекти до Тебе, незаймана, біла, цнотлива моя Антарктидо! Марилось неоднораз, як я на грудях у тебе Губами Південного полюса пипочку пряну спиваю, А птиця Пінгвін у блакитному небі Божественну пісню співає!.. Та з двох лиш один випадає щасливий білет лотерейний. Чи ж заволодію я тим, що мені — і мені лиш! — по праву належить? Я знаю: до тебе, мені навперейми бреде той заброда-норвежець. Я вже навіть передчуваю — спинюсь на бігу. Всередині щось увірветься, Коли розрізню попереду, в снігу Розхрестаний прапор норвежця. Схилюся, на палицю лижну зіпершись. Це літній січневий вітрисько хитає мене: Не перший, а другий, не перший, а другий, не перший!.. Не перший, а другий! Не перший — а це головне!.. Вершина вже взята! Твоя наречена — вагітна! На другому місяці ходить, кохана, жадана, єдина, зваблива, зрадлива, негідна. А ми зі сватами назад повертаєм голоблі І плентаємо крижаними світами — холодні, голодні. Прощай, незабутнє, святе, сокровенне. Крізь одяг промерзлий, промоклий Вганяємо голки у вени — нехай порятує нас морфій!.. Отут упаду, задубію, але не програю двобою. Той, перший — минущий — він піде, А я залишуся з тобою, моя Антарктидо… 1989 р.

«У нас ще так багато нас — без нас…»

У нас ще так багато нас — без нас: Мене — без тебе, а тебе — без мене. Таке минуле за плечима темне, Таких облич рясний іконостас, Чужих облич я бачу у очах Твоїх, коли схиляюся над ними. Прости мені! Простиме й непростиме. І я прощу, хоч зроду не прощав. І я прощу, хоч зроду не прощу. І ти — не треба, не прощай, будь ласка. В нас навіть кров з минулим запеклася І заплелася цівками дощу. Болять мені ті двадцять тисяч днів, Що ми з тобою прожили окремо. Хоч я без тебе, але й ти — без мене. Нема по них ні спогадів, ні снів. У нас ще так багато нас — без назв. Без імені і майже ще без долі Я йду до тебе… і крізь тебе… далі… В минулий простір, у зворотний час. У нас ще так багато нас без нас… 1988 р.

«Це ані добре, ні погано…»

О. Р.

І

Це ані добре, ні погано. Це просто сталося — і квит. Чужа жоно, чужа кохана, Пощо ти увійшла в мій світ? Печаль то вхопить, то відпустить. Очима глип — в сузір’я Риб. Ми переходимо цю зустріч, Як переходжуємо грип. Печаль ця викрутить і вижме, Лишивши щось на самім дні. Це все закінчиться за тиждень, Ну, максимум, за вісім днів. Розмажем вітер по обличчю Й цю осінь струсимо з одеж. Бо я ніколи не покличу. …Та ти ніколи й не прийдеш. Осінь 1992 р.

ІІ

Комедіантко, акторко, фіглярко! Маріонетко, напудрена лялько!.. В горлі образа каменем стала — Як ти мене допекла і дістала… Добропорядна матір сімейства, Ти й усміхаючись, не усміхнешся. Мовиш манірно, чадиш непомірно. Як я терплю тебе — це неймовірно. Хвойдо русява у світлому плащику, Светрик під горло застебнеш на защіпку. Вірш цей мережу. Душу морожу. Я вже без тебе жити не зможу. Жовтень 1992 р.

Сонетоїд

А. В. Жиґуліну

В цьому селі ніхто не живе. Сіють вітри в дворах лободу. В небо примружився журавель, Хворий на курячу сліпоту. Щерять ротки порожні хатки, А з-між гілля старої верби «Хто ти такий? Хто ти такий?» — Дикі випитують голуби. Кущ звіробою увесь золотий. «Хто ти такий? Хто ти такий?» Хто я такий? Якби ж то я знав. Вийду на пагорб і з-під руки Гляну назад. «Хто ти такий? Хто ти такий?» — чується знов.

1990

Історія — це шлях у невідомість. Нівроку, довгий. Вже ж не безконечний. У Людства причащається свідомість. У Людства прочищається кишечник. А зверху — Той. Взирає, визирає Крізь дрантяхмарну пневмонійну плевру, Як Людство висипає, висипає Не перед себе — позад себе перли. Так, наче все розіграно навмисно. В скоцюрбленій долоні не вмістилось Історії розірване намисто — На шворці не лишилось намистинок. І вкотре себе ловимо на мислі: Зайшли на коду наші всі прелюди. Історія — розірване намисто, Якого — не мечіте преди свині. 1.02.1990 р.

1992

Раптово усі поставали борцями. Усі з піджаків майорять прапорцями. А я — не борець, не трибун, не оратор. Дурна в мене вдача, паскудний карахтер. Не маю позиції, навіть — і пози, Отож балансую між віршів і прози. Але не пишу я в ній про патріотів, Про славне лицарство — про них і пог'oтів. Чи то — погот'iв? Ні, здається — пог'oтів. Також не пишу я про гунів, про готів, Ані про манкуртів, ні про яничарів, Ані про Батурин, ані про Почаїв, Ні про Калнишевського, ні про Мазепу. Варю собі каву. Читаю газету. Ходжу до клозету. Ходжу до театру. Палю сигарети. Здебільшого — «Ватру». Оскільки ні «Кемелу», ні «Галуазу» Ніхто не пришле із Бродвею й Монмартру. Весна 1992 р.