Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
Майже тридцять років кропіткої і натхненної роботи за жалюгідні гонорари дали свої щедрі плоди. Олександр Ірванець на довгі часи увійшов до серця народного, до помислу людського, високо зійшовши на Говерлу української поезії як один із найкращих поетів співучої Ірпіньщини останнього десятиріччя. Називаємо його співцем буремних літ, але гримкотливі струни його поезії дзвенять і для майбутніх поколінь, для тих нащадків, що матимуть життя, сповнене добра і душевних відносин, без пожарищ, війни та завищеного ПДВ. Він своєю сонцедайною співучою мовою уводив до рідної скарбниці слово таких велетів, як Арлов, Ґловацький чи бодай Григорій Остер. А його запахуща лірична поезія перекладається і в Болгарії, і в Польщі, і навіть у Казахстані (російською). Величне, кажуть, бачиться здалеку, і дороге твоєму серцю пізнаєш глибше, коли приходить розлука. Житимуть на землі інші події і люди (а шкода). Нові
Сергій Жадан
Бонус
PLAY THE GAME
Оповідання з точними і приблизними калькуляціями
Отож — я прокидаюсь…
Я прокидаюсь червневого ранку в затишному номері готелю на четвертому поверсі, який насправді п’ятий; крізь розчинені двері балкона ллється щебетання птахів; попід вікнами тихо гарчать фольксвагени, порші й мерседеси. Просто за дверима балкона, внизу, починається парк з бюстиком Достоєвського у ньому. Ще в цьому місті десь є російська православна церква, і, кажуть, похована онука поета Пушкіна. Але це не Москва, і ніяке інше російське місто. Це — Вісбаден, Німеччина, земля Гессен, об’єднана Європа. А я в цих лаштунках — патрон фестивалю сучасної п’єси.
Треба одразу ж пояснити, що «патрон» — це начебто член журі, от тільки журі це ніяких нагород не присуджує. Фестиваль-бієналє, відбуваючись що два роки, з 1992-го по парних роках, запрошує на свої сцени кращі постановки сучасної драматургії з усього континенту, від Португалії до Росії. Вже сама участь у фестивалі є високою відзнакою. Що ж до причини відсутності українських вистав на цьому фестивалі — то вона не у слові «кращі», а у слові «сучасної». Концепція фестивалю визнає такими лише твори, що вийшли з-під пера драматурга торік-позаторік. В Україні подібні явища украй рідкісні, тому запропонувати мені категорично н'iчого, і вже не вперше. Проте наш фестиваль настільки пишний і багатий, що може дозволити собі упродовж півтора тижнів утримувати цілу групу нероб-патронів із практично усіх європейських країн включно з Албанією, Білоруссю, Молдовою та Україною. І це — незалежно від того, представлено вашу країну спектаклем, чи ні.
У Вісбадені цього року фестиваль відбувається вперше — попередні шість пройшли у Бонні. Але, як це часто трапляється, все залежить від випадку. Манфред Байльгарц, один із батьків-засновників фестивалю, художній керівник, чи як говорять у Німеччині, «інтендант» Боннського театру, отримав призначення на нове місце роботи, до Вісбадена. Він переїхав, а потім разом з драматургічно-подружньою парою Танкред Дорст — Урсула Елер спромігся перетягти за собою і весь фестиваль.
Отож надворі середина червня, і фестиваль щойно розпочався. До слова слід зазначити, що, відбуваючись по парних роках, фестиваль щоразу збігається з футбольними чемпіонатами: європейськими або світовими. Тож певна кількість патронів — переважна більшість зазвичай — мусить розриватися між спогляданням п’єс і переглядом футбольних матчів. Тому — й це прикметна деталь фестивалю — набуває подвійного значення англійське слово «play». Адже воно означає і виставу на сцені, і гру на полі.
Тут потрібно коротко пояснити мої непрості особисті взаємини з англійською мовою. Сказати, ніби я її знаю, навряд чи можна. Розмовляючи з носіями мови — англійцями, американцями, я напружено вслухаюся, намагаюсь відчитати по губах співрозмовника, відгадати — і тому часто відповідаю невпопад. Я швидше здогадуюсь, аніж розумію, що мені кажуть. Водночас я доволі успішно послуговуюсь англійською, спілкуючись з іншими патронами-європейцями: Ніко Хельмінгером з Люксембурга, Б’ярні Йонсоном з Ісландії, Верою Сан Пайо з Португалії, Ґеоргіосом Неофіту з Кіпру. Тобто з тими, хто не є, кажучи тією ж англійською, «нейтів-спікерами». Хоча існують і винятки. Зловредний албанець Стефан Чапаліку кричить, коли чує, що ми з молдаванином Костянтином Кеяну перейшли на російську: «Не смійте розмовляти російською! Адже це не ваша рідна мова!» На що Костянтин з усмішкою запитує у Стефана: «Ти хочеш сказати, ніби твоя рідна мова — англійська?»
З Костянтином у мене особливі стосунки — ми друзі. Ще з 2000 року якось відчули один одного і звідтоді вже втретє з радістю зустрічаємось на німецькій землі. Хоча упродовж чотирьох років ще жодного разу не вибрали часу зустрітись хоч би накоротко в Києві чи Кишиневі. У проміжні між фестивалями два роки наша дружба немовби завмирає, жевріє під попелом буденщини,
щоб спалахнути знову на півтора тижні в Німеччині. Що ж, певно, існує і така форма приязні. Ми з Костянтином гуляємо у вільний час Вісбаденом, який виявляється не таким уже й великим містом, ділимося літературними й політичними новинами з наших країн, і я вкотре дивуюся, наскільки мало ми знаємо про таку близьку нам країну, як Молдова. Костя також не може похвалитися надмірною обізнаністю з українськими справами, проте…— Ми — мала країна, малий народ, — каже він. — От ви, українці, нарікаєте на те на се, а тим часом вас у світі все ж таки знають. По Кличках, Шевченках. Тепер ось Руслана. І навіть та Вєрка Сердючка, котра, я певен, тобі не подобається, за великим рахунком працює на утвердження образу України.
Я усміхаюсь, мені не хочеться полемізувати. Хоча Сердючки я і справді не люблю. Та й з образом України все не так просто.
Іншою близькою мені людиною серед нашої компанії є жінка з примарним іменем Мара. Мара Заліте, патронеса від Латвії, видатна латиська письменниця, поетеса й драматург, народжена у Сибіру, в родині репресованих. Мара говорить російською з доволі відчутним акцентом, але її судження ясні й сміливі, а почуття гумору викликає у мене захват, змішаний із заздрістю.
Дев’ятнадцятого… так, здається, таки дев’ятнадцятого червня латвійська збірна у Португалії зустрічалася з німецькою. Мара неквапно пройшлася вечірнім збезлюднілим Вісбаденом, на одній з вуличок почула крізь відчинене вікно, що у барі працює телевізор, німці дивляться футбол. Вона увійшла досередини, своєю доброю німецькою замовила пиво, а потім довірливим шепотом через шинквас приголомшила бармена:
— Розумієте, я приїхала з Латвії. Чи можете ви гарантувати мені безпеку на час перебування у вашому закладі?
Жодної тіні усмішки ні на обличчі, ні в очах. Суцільна серйозність.
Бармен лише на якусь мить розгубився. Багатозначно гмикнувши, він видобув з-під шинквасу мікрофона й оголосив на все приміщення:
— Шановні панове! Сьогодні ми маємо честь вітати серед нас гостю з Латвії!
Підхмелені німці загули, заплескали, втім швидше доброзичливо. Все-таки пиво — це не горілка, після нього з’ясовувати стосунки не хочеться. Та й Мара все ж таки була дамою.
Тим часом дама Мара видобула з-під куртки чи з торбинки червоно-біло-червоного латвійського прапорця й підсіла ближче до телевізора. Коли німці розпочинали скандувати «Дойчлянд! Дойчлянд!», вона й собі починала вимахувати прапорцем і перекрикувати їх — «Леттланд! Леттланд!» Для всіх той матч закінчився нульовою нічиєю, лише в одному маленькому вісбаденському барі перемогла Латвія.
Вже того ж самого вечора німецьке телебачення вельми жорстоко критикувало і свою збірну, і тренера Руді Фьоллєра, прокручуючи в запису окремі моменти матчу, особливо ті, де двічі чи й тричі німецькі захисники брутально зносили у штрафному майданчику Маріса Верпаковскаса, нашого, київського, динамівця, а тому — майже українця. Маріс (чоловіча форма імені Мара!) виходив сам на сам з голкіпером, опинявся на газоні й розпачливо зводив руки до неба. Небо Португалії байдуже і невидюще дивилось на нього. Свисток судді щоразу мовчав. «Ще один приклад подвійних стандартів, за якими живе ця Європа», — сказав я тоді Марі. Мара погодилася, хоча її країна віднедавна й увійшла до тієї Європи.
Тим часом фестиваль уже перевалив за середину. Ми, патрони, маємо безкоштовні квитки на спектаклі, тож кожного вечора дивимося одну-дві вистави, переважно цікаві й гарні. А ще у проміжках поміж спектаклями треба заскочити до готельного номера й увімкнути на кілька хвилин телевізора, щоб довідатися рахунок чергового матчу і побачити бодай якийсь його фрагмент. На щастя, організатори подбали, щоб усе було якнайближче — театр і готель «Клєє ам парк», у якому мешкають патрони, розділяє метрів сто, не більше. Поряд з театром, на скрайку парку, напнуто великий білий тент, шатро, під яким пізно увечері патрони й патронеси після перегляду чергових шедеврів отримують тарілку їжі та кілька келихів червоного вина — також коштом фестивалю. «Ну чи ж не рай?» — запитую я сам себе. Так, це саме він, той оманливий рай капіталізму, який, затамувавши, приховавши свій звірячий вишкір, приязно усміхається до нас звідусюди: з вітрин крамниць і ресторанів, з вікон авт і швидкісних потягів, зі сторінок їхніх газет і екранів їхніх телевізорів, з хмарного неба об’єднаної Європи. Мабуть, саме таким побачив його, цей рай, сто тридцять скількись років тому Фйодор Міхайловіч Достоєвскій, російський класик, який саме тут, у Вісбадені, дощенту програвся в казино й саме звідси, з цього Рулеттенбурга, писав розпачливого листа дружині, прохаючи надіслати йому хоч би тридцять талярів, щоб отримати змогу виїхати геть.