Щедрий вечір

– То скрути свій норов, Якове, поки він тебе не скрутив, - з жалем глянув батько на брата.

– Не можу скрутити його, - аж зітхнув дядько.
– Він, клятий, міцніший за мене.

– І чого?

– Чого?
– ще більше звузив чоловік очі, а віспинки на його виду поглибшали.
– Бо ношу страх біля серця.

– Ви носите страх біля серця?!
– не повірила мама.
– То як же ви снаряди розбираєте?

– Що снаряди!
– поглянув кудись удалину дядько Яків.
– Є страшніше за них.

– Що ж воно?

– Страшніше - мужицька старість, отой день, коли тебе не захочуть слухати ні твої п'ять пальців, ні твій цурпалок, коли ти станеш нікому не потрібним трухляком, а з кутків на тебе забликають злидні. Того й вириваєш, і тиснеш кожну копійку, і ховаєшся з нею, наче злодій, а вона ж, гидомирна, й несе тобі тільки паскудство, невідчепно дрібнить і мізки, і душу. Добре знаю, що треба жити по правді. Але знаю і друге: роби по правді - очі вилізуть. Того й бредеш поміж двома берегами, рятуючи тіло і топлячи душу.

– Дядько сумно подивився на мене.
– Може, вони, діти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер більшовики і в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?

Зачудований і вражений дядьковим словом, я не знаю, що відповісти, і за мене заговорив тато:

– Яка йому випаде доля - ніхто не вгадає, тільки знаю: буде він жити по правді, не побреде між двома берегами, - батько підійшов до мене і так поклав мені на голову руку, що я й досі чую її тепло.
– Так, сину?

– Еге ж, - вдячно дивлюсь на тата і вже дивуюсь, як він може інколи сварити, а то й замахуватись на мене ремінцем.

Дядько Яків недовірливо похитав головою, хмикнув:

– Коли він здумає жити по правді, то хай загодя житню солому припасає.

– Це нащо йому такий торг?
– сполохано озвалася мати.

– За правду з усіх усюд доведеться падати йому, то на такому ділі солома трохи пособить.

– Який ви, Якове, недобрий, - зітхнула мати.

– От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. І так усякий костричиться, бо кожен чоловік - від Івана й до царя - має в душі такі недомірки чи закапелки, в які не хоче й сонця допустити, не те що когось із правдою. От проживає у нашому селі один чудило, як святий, Себастіян, значить. Нічого не скажеш про нього, правдою живе. А що він має з цього? Ідею і шинелю? І що виходить у нього? Деякі дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навіть з начальства без солі з'їв би його.

– Це хто?

– Хоча б наш начальник міліції. Себастіян в'їв його прилюдно, а він Себастіяна де може, там і підгризає тихцем, ще й ідеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в світі є таких, як Юхрим Бабенко, - вони б усе сонце забрали собі, а іншим одну тінь залишили. Правда - вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грішне тіло, а роби, як життя крутить свої стежки.

– Пізнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долоні, бачу, - похитав головою батько.

– А я й не криюсь із своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залізо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'єш зі мною, Панасе?

– Краще б з тобою рогаті пили!

– Люблю характер свого брата!
– засміявся дядько Яків.

– Ти все життя будеш із цим характером пісний куліш сьорбати. А мені чогось ніяк не хочеться, навіть при новій власті, іти у святі, - там ні випити, ні підморгнути якійсь молодиці. Через них не попаду я до раю...

Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рідня! Мені й досі шкода не так вашої покаліченої руки, як скаліченої душі...

Два ковалі має чоловік біля свого серця: один кує срібні струни, а другий - іржаві грати захланності. Не переміг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дріб'язок буденщини проіржавив ваші струни, притуманив добрий ковальський вогник. Мені жаль і його, і вас. І все одно я з подивом і вдячністю згадую ті лемеші, які ви кували з самої смерті - з тулубів снарядів.

Прямо над нашими ворітьми стоїть зірниця, а повз ворота проходять люди і час. Як він іде - це найбільше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собі - чи весняну росу, чи зелені шуми, чи осінній смуток, чи зимові хустки. Іноді, коли я сплю, час приходить і до мене, постоїть-постоїть біля узголів'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб він підіймався угору. Отак я й росту!

Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим і недобрим - знаю сам...

Сьогодні він веселив батьків і печалив мене. Срібло дядька Якова не принесло мені радості, бо тато й мама вирішили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмінну, можна буде купити корівку-

– То ви хочете продати Обмінну?!
– аж скрикнув я, почувши таке.

– А що ж маємо робити?

– Не збувайте її, - затремтів мій голос, а в хаті стадо зовсім тихо.

– Не ми її продаємо, злидні наші продають, - через якусь хвилину сумно сказав батько.
– Ось винеси їй востаннє обмішки, та й уже...

– Тату...

– Помовч, Михайлику, без тебе клопітно.

І я замовк, але так мені стало важко, що й не кажіть. Яка не є наша Обмінна, а жаль її: скільки тих лісів об'їздили разом, скільки було безсонних ночей, різних пригод і незгод.

Погано спалося цієї ночі, до мене увесь час наближалися великі темно-сині очі нашої і вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне іржання. Я кілька разів прокидався, дивився на місяць, що сумував у самотині, і знов неспокійно засинав. Удосвіта я напоїв Обмінну водою з туманцем, що і взимку чаїться у нашій криниці, і, зітхаючи, вивів її з клуні у двір, де на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці. Руками й щоками я прощаюся з конякою, і вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою і сумно-сумно заіржала.

– І худоба щось чує, - зітхаючи, підходить до нас закутана матір, що теж зібралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корівку?
– От, Михайлику, вважай, і нема в нас Обмінної.

– Хоч ви не кажіть такого, - навивається смуток на очі.

– І мені жаль, та що зробиш.

Незабаром до воріт під'їжджає дядько Трохим з батьком, і наш невеликий двір повниться гомоном. Дядько Трохим з усіх боків починає оглядати й теребити Обмінну, а тато не втримує насмішки:

– Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня?