Щедрий вечір

– Ви її горілкою не підпоювали?

– У нас не ваша вдача, - насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на підборідді здригається, бере "соб" - на сміх.

– Та ви не гнівайтесь: хто кого не піддурює на ярмарку, - приязно поглядає цибань на дядька Трохима.
– На ярмарку ми всі потроху стаємо циганами. А з вами, надіюсь, сватами будемо. Га?

– Може, й будемо.

– Продав я колись оцю шкапину за десять карбованців, а тепер беріть дев'ять - і по руках. Треба ж хоч жінку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?

– Хай буде так!
– Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й поліз до кишені по калитку.

– От люблю, коли якась комерція є!
– нарешті розвеселився дядько Трохим і гримнув на мене: - Як же ти, отецький сину, міг такого намолоти? Га?

Я спідлоба глянув йому у вічі й відповів:

– Бо мене мій тато вчили говорити тільки правду.

– Усюди, але не на ярмарку!
– заграв очима батько.
– В торгу і святі правди не кажуть, - неінтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?

– Ой хочу! Коли можна - з маком!

– Ще й з маком?
– погрізнішало батькове надбрів'я.
– Дома я тобі утру маку!

– Е?
– не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.

А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.

– Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, - мало не плачучи, благаю селянина.

– Та не буду її кості калічити, - пообіцяв покупець та й повів з торгу уже не нашу Обмінну.

Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.

Розділ сьомий

Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?

На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: "Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна".

І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.

Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. Наша молода історія йшла по селах не в сріблі-злоті, а в шорсткому саморобному полотні, та все одно в її веселих блакитних очах стояли світи надій!

Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.

А які думи снувалися тоді у головах матерів? І чи багато хто згадав, що в отому білому полотні, яке розстелялося по всіх усюдах і за копійки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсонні ночі, пригашений сліпаками цвіт очей і стогін протертих пучок?..

Я не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотно, то ви багато чого втратили.

Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді - на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною...

У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата - і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрість чи зневагу у тих, яким літа не дозволяли ганятися за модою.

То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:

– Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди.

Я пропустив характеристику повз вуха.

– А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.

– З мене досить і такого вариводи, - чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.

– Так уже, мамо, хочеться того галіфе...

– А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.

– А галіфе пошиєте?

– Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..

– Хіба ж галіфе на спину шиється...
– ще не здаюся я.

– Можна й на спину, аби витримала вона, - і насмішкувато, і журно посміхається мати.

Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим різдвом!

Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки - і сам собі не вірю: на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому - із справжнісінької "чортової шкіри", що навіть дорослим іде на святешні штани.

– Ну, як воно, сину?
– обертається од печі мати.

– Ой спасибі, мамочко... Як же ви без мірки?

– А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть - розтягнемо, широкі - підшиємо, довгі - на виріст підуть.

От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, - чи то в одежинці, чи то у взутті, - міцність.

– Приміряти можна?

– Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.

– Я до дядька Себастіяна піду.

– Ох і надокучаєш ти йому.

– Це я чую тільки од вас, а не від нього.

– Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.

Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.

– Як воно, мамо?

– Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.

– Таки справді менша.

– То я підріжу більшу.

– Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.