Щедрий вечір

– Ох і чоловік! Щоб тобі в душі було пусто, - з гіркістю і жалем говорить услід братові тітка Оляна.
– Ви, діти, не зважайте - не на ньому тримається день.

З розмов дядька Себастіяна і тата я знаю, що ніч тримається на таких, як дядько Сергій... Правда, він притихне згодом, пригне голову і душу, щоб потім підняти їх над людським горем у страшні часи.

В революцію ж дядько Сергій потай водився із бандитами, хоча сам і не був у банді. Від них він мав грабоване добро, а їм постачав харчування і самогон.

Одного разу червоні козаки накрили його з бандитами і лісами повели на Летичів. І чи то з переляку, чи з туги дядько Сергій заспівав. Коли закінчилась пісня, до нього під'їхав немолодий командир і наказав:

– Іди додому!

– Як додому?
– не повірив дядько Сергій.

– Ногами... Отакий голос мати - із бандитами водитись! Співав їм, тепер співай людям!

Того ж дня дядько Сергій опинився дома, відлежався у клуні, а другого ранку вже з насмішкою розповідав сусідам про свою пригоду:

– Тільки подумати: заспівав пісню - і червоні уневинили мене. Я думав: у них очі на камінних підмурках, а вони - на вологому місці... Обманював я очі жінок, обманув і нової власті...

В хаті стало тихіше. Тітка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потім пальцем торкнулася її споду, і от уже моє галіфе аж зашипіло і запарувало, - іще одна напасть відлягла мені від серця.

– Ти не журишся?
– через якийсь час заглянула на піч тітка Оляна й подала мені одежинку.

– Ні.

– А обідати будеш?

– Ні.

– Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревені - вони весь вік чіпляються до живого. Любо, давай ложки!

І хоч як я віднікувався, тітка Оляна принесла на піч полумисок з пісним борщем, в якому серед поморщених грибів хизувалась червона перчина, і наказала:

– Їж мені й не журися.

Я глянув на Любу і засміявся.

– Ти чого, надзигльований?
– сказала тітка те саме слово, яке я чув тільки від свого дідуся.
– Ну, кажи!

– А гніватись не будете?

– О, потрібна мені така печаль. То чого?

– Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...

– Хіба?
– спочатку здивувалась молодиця, а потім зітхнула й пояснила: - Бо що мені, як подумати, головне в світі? Щоб люди мали людяність у серці, хліб на столі і не журились...

Розділ восьмий

Я вискочив із шкоди, як горобець із проса: навіть мати не здогадалася, де сьогодні побувало моє галіфе. І хоч воно трошки посвітліло, та це не дуже велика біда: хіба в слушну хвилину не підфарбую бузиновим чорнилом? А його мені не позичати, бо ще з осені заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Після такого виробництва тато з місяць не міг налюбуватися моїми руками і все казав, що вони стали схожі на облізлих кротів.

Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило і для себе, і навіть на обмін, - уже три пера виміняв - вісімдесят шостий номер, череватеньке - ложечкою - і рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулі, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Літині.

Мені навіть трохи смішно стає, що ні батько, ні мама, проходячи повз моє галіфе, нічого підозрілого не помічають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.

Заклопотана і варінням, і мастінням, і прибиранням, мати ткнула батькові й мені шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потім на двері й витурила нас із хати:

– Ідіть, помічники, і до першої зіроньки не приходьте мені!

– Оце маю пошану від рідної жінки, - удавано зітхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стіжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрічаються сонце й вітер: сонце надає їй полиску, а вітер мінить і мінить на ній кольори.

Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами і сіном; біля засторонків, наче військо, в два ряди стоять золоті околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобці, їм зовсім добре у нас - і їсти є що, і холод не страшний: як припече морозець, влітають у бовдур і вигріваються, скільки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потім, коли вилітають на подвір'я, навіть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?

– То як, сину?
– косує батько на полицю, де лежать пилка і сокира.

– Еге ж!
– кажу я весело, бо тато страшенно не любить ні кисліїв, ні кислого слова.

– Хай пила замінить ковзанку?

– Хай!
– безтурботно кажу, зиркаю на більшу галіфину й чавлю у собі посмішку.

– Молодця!
– хвалить тато й наводить на мене очі - бдне примружене, з приплющеними бісиками, а друге з бісиками на повний зріст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмінно чекай каверзи. Дочекався і я її. Тато по-кравецьки зміряв мене від голови до ніг, а потім з ніг до голови, зиркнув на двері й тихенько запитав: - А злякався дуже?

– Злякався? Коли?

– Уже й забувся?

– Ви про що?

– Про те, як ти в ополонку вскочив.

– То ви знаєте?
– несамохіть вирвалося в мене. Я з переляку внімів, знітився і облизав уста, що одразу ж посмагли.

– Та знаю... Ну, чого став як мурований?
– Тато обома руками охопив мене, одірвав од току й притулив до себе.
– Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?

І тепер у батькових очах я побачив не бісики, а зажуру й теплінь.

– Ой таточку!..

– Ну, що?
– сумно спитав і торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.

– Нічого, - ледь прошепотів і з вдячністю тісніше притулився до батькових грудей. Я хотів щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слів і тільки зітхнув.

– Ніщо в тебе не болить?

– Ні, таточку...

– У чоботях не квакають жабенята?

– О, звідки їм узятися взимку?
– не второпав я зопалу.

– Питаю, чи не мокрі ноги, бо їх треба тримати в теплі.

– Не мокрі... А мама знає про це?

– Не знає. А то було б нам сліз і на свят-вечір, і на різдво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках... Постараємось мамі на дровця?
– ставить мене на землю.

– Постараємось!
– одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловіків, поважно йдемо робити ділечко... І аби ви тільки знали, як сьогодні приємно бриніла-співала пилка, а ще приємніше перегукувалась із сокирою в саду луна.

От і вечірня зіронька стрепенулась за сусідським двором, де поскрипує і поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучі дими, на вулицях стає гомін і шарудіння саней, а снігами до кожної оселі бредуть фіолети. З хатини в святешній хустці й сачку виходить мати, на її обличчі уляглись урочистість, злагода і очікування казки.