Щедрий вечір

– Хоч би за неї десятку дали.

– Може, і десятку дадуть, може, й на дев'яти зійдетесь, та й вісім - гроші, - не журився дядько Трохим.
– Головне, щоб свіжа копійка забряжчала. А он і Володимир купців розганяє, - видко, загилив ціну, як за рідну маму. Може, пособити йому?

– Пособляй.

Дядько Трохим підійшов до скупердяги, перекинувся кількома словами і схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тоді дядько Трохим втиснувся в гурт і витягнув звідти дядька Миколу, той підступив до корови, зміряв її лукавим оком і заговорив, як у цимбали заграв:

– Чуєте, люди добрі! Продається корова - не корова, а диво! Має вона чотири дійки, два роги, один хвіст - і все доїться! В дійках - молоко, роги збирають масло, а хвіст - жир.

Покупці одразу посунули до корови дядька Володимира, і навкруг нього зчинився регіт.

До нас молодцювато підійшов дядько Трохим.

– То продасть Володимир корову?
– запитав його батько.

– Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повірить йому.

Незабаром дядька Трохима, тата і маму добрі люди покликали запити могорич.

– Як же ми всі підемо?
– завагалася мати.

– Чого ви, Ганю, журитесь?
– знизав плечима дядько Трохим.
– Залишимо тут Михайлика, і хай править за коняку всі дванадцять карбованців. Хіба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви!
– блиснув на мене веселими золотими перснями і подався з батьками на могорич.

Коли вони загубились у людській коловерті, я хотів було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долітав з другого кінця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високій шапці селянин. Він здивовано дмухнув на свої вуса, відділив од них два прокурених віхтики, потім обережно обійшов навколо Обмінної, хмикнув і запитав мене:

– Вона ще жива?

Такої насмішки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмішника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провів рукою по її голові, і - диво - Обмінна не вишкірилась, а стиха заіржала.

– Таки жива!
– ще більше здивувався дядько. На його прив'ялих щоках і під його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмішка.

Хотілося мені спересердя щось відрізати йому, та якось стримався.

– Хлопче, а скільки цей одер править?
– хитруватенько подивився на мене купець.

– А нащо він вам?

– Та думаю поставити його в рамку і любуватися.

– Оце ж і ми робили.

Покупець засміявся і знову запитав:

– То яку він ціну править?

– Дванадцять карбованців.

– То чого так дешево правиш? Чому не всі двадцять?

– Це вже тата спитайте.

– А де ж він?

– Десь на ярмарку, - пожаліснів мій голос. Я догадався, що переді мною стоїть справжній купець, - Дядьку, ви думаєте купити її?

– Таки думаю. Або що?

– Я не радив би вам цього робити.

– Що-що?!
– витріщився на мене цибань, відстовбурчив губи на піваршина від зубів, а потім розреготався.
– Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрічав на своєму віку! Кумедія, та й годі!..

Йому це була комедія, а мені - горе.

– Чого ж ти не радиш купувати?
– аж нависає наді мною покупець.

Я оглянувся. Навколо ворушився, гудів, бив у шкарубкі долоні, сміявся і видзвонював ярмарок, - йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.

– То чого ти не радиш мені бути вашим сватом?
– нетерпеливиться цибаневі.
– Скажеш чисту правду - куплю бублика.

– Не треба мені вашого бублика.

– Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.

– Ви ж татові не скажете?

– Нащо мені на спільника наговорювати?
– правдиво дивується увесь вид цибаня.
– Говори!

– Стара вона дуже.

– Стара, але здужала, - заступився за Обмінну покупець.
– Ви їй западинки під очима не заливали теплим воском?

– А це для чого?
– з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмінної западинки.

– Розвелось тепер хитрунів, які й коней підмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?

– Трохи кривоклуба...

– Для робочої коняки - це не велика біда. Ще що?

– І вредна вона: кусає і хвицається. А швидко поїхати на ній і не здумайте.

– Спасибі, хлопче, утішив. Ох і втішив, - знову засміявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима.
– І де тільки ось такі продавці беруться? Чи тебе, може, найняли відганяти купця?

Саме на ці слова повернулися розчервонілі батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмішкувато звернувся до батька:

– Чим ви, чоловіче, свого рисака годуєте?

– Золотими галушками, - не розгубився батько.

– Воно й видно, що золотими, бо всі зуби проїджені. А яка ціна йому?

– Хіба дитя не казало?

Купець підморгнув мені вусами, на які напирав червоний, як перчина, ніс.

– Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.

– Ой дядьку!..
– скривився я і одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.

– Що ж мале напатякало вам?- вірить і не вірить тато покупцеві.

А в того сміх аж горбаки на щоках вибиває.

– Казав, що ваша коняка і стара, як Ветхий закон, і кусається, і хвицається, а швидко поїхати на ній - нічого й думати.

– Оце дочекався помочі!
– батько так зиркнув, що мені в очах і під ногами закружляв весь ярмарок.

– Так-так, - нахмарився й дядько Трохим.
– А ще й у школі науки проходить. То й бери такого на ярмарок.

Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:

– Та ви, чоловіче добрий, не дуже й гнівайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього і за вас: кобила ж колись була моєю!

– Вашою?!
– зовсім стали круглими очі в дядька Трохима, а по їхніх перснях пройшов туманець.
– Невже вашою?

– Моєю!
– добродушно засміявся цибань.
– Я ще якимсь підпилим дивакам продав її за коня і після того сміявся два дні й три ночі. Прокинусь і сміюся!

– Веселий ви чоловік, - не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж від цієї мови жвавішає, а я починаю потроху оживати.

А цибань, щось згадавши, підходить до Обмінної, обнюхує її губи й питається: