Смак Благодаті

Мова ця була доречною, а отже й прийнятною тоді, влітку 988 року, коли наступило офіційне уже охрещування киян. У той час і прийнято було потрібні богослужбові книжки з Болгарії, прийнято й болгарський правопис, що його упорядкували просвітителі слов’янських земель та їхні учні. Цей правопис зветься старослов’янським, і мова, що прийшла у церковне життя, мова староболгарська, – була на той час прийнятною для русичів, адже Київ стояв у самому центрі східнослов’янського державного життя. Від святих Кирила й Мефодія отримали ми і переклад Святого Письма з грецької на слов’янську мову. Сьогодні ж нею не розмовляють навіть самі болгари та македонці, втім, як і сучасні греки говорять новогрецькою, а не давньогрецькою мовою.

До речі, щодо зрозумілості мови Богослужінь. З цього приводу пригадується така собі оповідка. Одна бабуся, коли її запитали, чи подобається їй храмова служба, відповіла: “Дуже подобається: так правлять, так правлять! Усе життя до церкви ходжу. Ось лишень не розумію, що то за «Оксана на вишні», а чи «оса на вишні» (мається на увазі спів “Осанна в вишніх” – себто “Спасіння в Небі”, “Спасіння на Небесах” євхаристичного канону літургії вірних), про яку там співають…”

Дійсно, навіть випускники духовних академій тримають у себе саморобні словники, щоб зрозуміти суть написаного цією мовою. Хай спитають у своїх парафіян ті, хто твердить, ніби церковнослов’янська є “всім слов’янам зрозумілою”, чи розуміють вони, коли чують у молитвах перед літургією такі, наприклад, вирази: “тук свой затвориша”, або “яко скимен обитаяй в тайных”? Можна вказати на вирази ще складніші, як от слова з 67-го псалма: “Вскую непщуете, горы усыренныя?” (Псалом 67, 17 вірш). І таким неясним для розуміння більшості вірних виразам “несть числа”.

Про необхідність говорити у церкві лише зрозумілою мовою навчав іще святий апостол Божий Павло. У Першому своєму посланні до коринфян він виразно наставляє:

“Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє, і він духом говорить таємне…

Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе…

Бо коли сурма звук невиразний дає, – хто до бою готуватись буде? Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, – як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!..

Але в церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, аніж десять тисяч слів чужою мовою!” (14 розділ, 2, 4, 8–9, 19 вірші).

Про день же П’ятидесятниці, коли зійшов Дух Святий на апостолів, читаємо:

“Усі ж вони сповнилися Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав (тож з волі Божої – молитися й проповідувати рідною мовою!).

Перебували ж в Єрусалимі... люди побожні від усякого народу під небом.

А коли оцей гомін зчинився, зібралася безліч народу, – та й дивувалися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!..” (Діяння, 2 розділ, 4–6 вірші).

Тому-то мовне питання у церкві є питанням насправді не церковним, а політичним, – тож не даймо себе ошукати!

І останнє, що стосується рідної нашої мови, країни та церкви. Питання, насправді, риторичне: як діти називаються оті, які мовчать, коли безчестять маму?..

ВІЗЬМІТЬ ХРЕСТА СВОГО…

Запитання читача: Прошу пояснити, як розуміти слова з Євангелія від Матвія: “І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене не достойний” (Матвія, 10 розділ, 38 вірш)?

Відповідь: Хто є Христос? Єдинородний Син Божий, Бог, що у тілі прийшов. Що явив Він нам приходом Своїм? Шлях до Отця, шлях до Божого Царства Любові, шлях до спасіння. Що це за шлях? Цей шлях – то є шлях смирення.

Саме смирення, за словом преподобного Івана Ліствичника, і є “духовним ученням Христовим, яке мислено приймається достойними в комору душі”. “Я – дорога, і правда, і життя. – навчає Господь, – До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене (якщо не через смирення!)” (Івана, 14 розділ, 6 вірш). “Візьміть на себе ярмо Моє (візьміть і собі той хрест, що його Я поніс – хрест смирення), і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий (синодальний переклад – “смиренний серцем”; новий переклад отця Івана Хоменка – “сумирний серцем”), – і знайдете спокій душам своїм (знайдете мир і радість у Дусі Святім – те Царство Боже, яке насправді в нас і заховується)…” (Мф. 11.29).

“Хто не візьме хреста свого…” Хто не візьме хреста смирення, хто не піде за Ісусом – той недостойний Його: недостойний зватися християнином, недостойний самого спасіння!

Що представляє собою буквально хрест? Це перетинання двох ліній – горизонталі із вертикаллю. Горизонталь символізує собою землю, твориво, людське життя; вертикаль відповідно – Небо, Бога-Творця, буття Божественне. На перетинанні цих двох прямих: волі людської з волею Божою, життя людського з життям Божим, серця скорботного та смиренного з благодаттю Всесвятого Духа і відбувається спасіння наше – розп’яття, смерть та воскресіння духовні.

“Я щодень умираю”, – свідкує апостол Павло (1 Коринфянам, 15 розділ, 31 вірш). Ми повинні щодень покаянням розпинати в собі гріх разом з Христом (“Покаяння двері відкрий нам, Життєдавче…”); щодень очищуватись, тобто помирати для гріха разом з Ісусом (“…прийди, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші”); і щодень же й воскресати разом із Ним у життя вічне (“…знавши що Той, Хто воскресив Господа Ісуса (Бог Отець наш Небесний), воскресить з Ісусом і нас…”).

“Бо й юдеї (“юдеї” – тут віруючі) жадають ознак (чудес, надмирних знамень), і греки (“греки”, “елліни”, мовою символів – світські, погани, ті, що не відають Бога) пошукують мудрості,

а ми проповідуємо Христа розп’ятого (тут – проповідуємо Бога смиренного, проповідуємо Смирення), – для юдеїв згіршення (спокуса, ганьба), а для греків – безумство (глупота)”, – научає апостол (1Кор. 1.22–23).

Нажаль, сьогодні, як і в часи першого приходу Христового, Боже вчення смирення є спокусою як для зфарисейщеного, занедбаного “виноградника Божого” – номінальної церкви останніх днів, яка приносить Богові “дикі ягоди” розбрату, нелюбовності, агресії та користолюбства, так і для незнаючого істинного Бога світу. Як і сказав Господь: “Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки (духовні “лисиці”, духовні ж і “пташки” – як “земні”, так і “небесні”; як невіруючі, так і віруючі, але не вірні. “Нори” та “гнізда” – догматичні та філософські “намети”, місця схову: мають де сховатися, й ховаються в них), – Син же Людський (тобто Христос) не має де й голови прихилити (“голова” – розуміння. Розумінню Христовому немає місця ні у релігійному, ні у поганському світі)…” (Мф. 8.20).