Спокута сатани

Потім я пішов пішки, досі впевняючи себе, що це не сон, що я справді мільйонер і що це така сама правда, як те, що двічі по два - чотири.

Звернувши за ріг, я несподівано зіткнувся з джентльменом, який виявився тим самим редактором, що напередодні знехтував мій рукопис. Упізнавши мене, редактор одразу спинився.

– Куди ви прямуєте?
– спитав він.
– Досі маєте надію десь розмістити цей злощасний роман? Дорогенький, повірте мені, він геть непридатний…

– Непридатний? Буде придатний, - сказав я спокійно, - я сам видам його.

Він відступив.

– Самі видасте? Сили небесні! Та це вам обійдеться в шістдесят, сімдесят або й сто фунтів стерлінгів!

– Навіть якби це коштувало тисячу - мені байдуже. Рум'янці залили його обличчя, й очі широко розкрилися зі здивування.

– Я думав… даруйте мені, - затинався він, - я думав, ви злидарюєте…

– Я злидарював, - відповів я сухо, - та не злидарюю тепер. Його неймовірно розгублений вигляд - тим паче, що я остаточно ще не прийшов до тями після подій, які перевернули моє життя, - справив на мене таке палке враження, що я розреготався - дико, шумно, несамовито! Це, вочевидь, стривожило його, оскільки він почав нервово озиратись довкола, ніби подумуючи про втечу.

Я схопив його за руку й промовив, намагаючись угамувати цю майже істеричну веселість:

– Я не божевільний, не думайте так, я просто мільйонер!

І я знову зайшовся в реготі: становище видавалося мені вкрай смішним, але статечний редактор, вочевидь, тримався іншої думки, і його риси відбивали таку щиру стривоженість, що я спромігся на останнє зусилля й нарешті опанував себе.

– Даю вам слово честі, я не жартую, це факт. Учора ввечері я потребував обіду, й ви, як людина добросерда, запропонували мені його; нині я маю п'ять мільйонів. Не дивіться так! Ви дістанете апоплексичний удар! Отже, я вам сказав, що сам видам свою книжку, й вона мусить мати успіх! О, я цілком серйозний! Тепер у моєму гаманці задосить грошей, щоб заплатити за видання!

Я випустив його руку, й він відсахнувся, ошелешений та засоромлений.

– З нами Бог!
– пробурмотів він, - це схоже на сон! Я ніколи в житті не був такий здивований!

– І я теж!
– я ледь поборював спокусу знову вибухнути реготом.
– Але в житті, як і в казках, трапляються дива, і твір, який відкинули «лектори», буде подією сезону! Скільки ви візьмете, щоб видати його?

– Я? Щоб я видав його?

– Так, ви! А чом би й ні? Якщо я пропоную вам можливість чесно заробити гроші, невже зграя ваших найманих «лекторів» за вадить вам пристати на мою пропозицію? Ви не раб, ми живемо у вільній країні. Я знаю тих, хто читає для вас: сухе п'ятдесятирічне бурмило, яке страждає на розлади травлення, буквоїд, який сам зазнав невдачі в літературі й тому нічого іншого не зробить, як тільки надряпає лайливу рецензію на твір, що подає надії. Навіщо ж вам довіряти такій некомпетентній думці? Я заплачу вам за видання моєї книжки суму, яку ви самі призначите, й навіть більше - за щире прагнення! І я ручуся, що вона дасть добре ім'я не лише мені як авторові, але й вам як видавцеві. Я не пошкодую коштів на рекламу й примушу працювати пресу. Усе на світі купується за гроші.

– Стривайте, стривайте, - перервав він, - це так несподівано! Дайте мені час, і я обміркую вашу пропозицію.

– У такому разі даю вам день на обмірковування, - сказав я, - але не більше, бо, якщо ви скажете «ні», я знайду іншого видавця, який добре наживеться замість вас. Будьте розсудливі, друже мій! Бувайте!

– Чекайте! Ви такий збуджений, так дивно поводитесь - ваша голова, вочевидь, іде обертом!

– Справді! І на те є причина!

– Боже мій!
– усміхнувся він.
– Дозвольте ж мені привітати вас. І знаєте, я справді щиро вас вітаю.
– І він палко потиснув мені руку.
– А що стосується книжки, то я певен, що її насправді гудили не через брак таланту чи літературного стилю, - вона просто написана надто, надто піднесено, а тому не пасує до смаків публіки. За наших часів найбільший успіх мають повісті про «беззаконня хатнього вогнища». Однак я поміркую про вашу книжку. Де вас знайде мій лист?

– Ґранд-готель, - відповів я, в душі насміхаючись із його не спокійного, розгубленого вигляду; я знав, що подумки він уже розрахував, скільки можна взяти з мене за втілення моєї літературної примхи.
– Приходьте до мене завтра на сніданок або обід, якщо хочете, але спершу дайте мені знати. Пам'ятайте, я даю вам рівно добу на роздуми. Протягом двадцяти чотирьох годин ви маєте вирішити: так чи ні.

І на цьому я залишив його, приголомшеного, тоді як він усе дивився мені вслід, ніби побачив дивину, що зненацька впала з неба. Я продовжував путь, нечутно сміючись із самого себе, доки не помітив здивованих поглядів кількох перехожих і не дійшов висновку про необхідність тримати свої думки при собі, якщо не хочу скидатись на навіженого. Я крокував дуже швидко, й моє збудження помалу охололо. Я повернувся до нормального стану - стану флегматичного англійця, який передусім намагається не виявляти жодних ознак особистого хвилювання. Решту ранку я присвятив купуванню готового одягу який, на моє велике щастя, виявився мені цілком до міри, і зробив велике, щоб не сказати екстравагантне, замовлення модному кравцеві, який пообіцяв мені виконати все швидко та акуратно. По тому я відіслав свій борг хазяйці мого колишнього помешкання, додавши ще п'ять фунтів на знак вдячності бідній жінці - за кредит, довготерпіння і взагалі за доброту, виявлену до мене, коли я мешкав у її непоказному будинку. Зробивши це, я в чудовому настрої повернувся до Ґранд-готелю, вдягнений у новий, добре припасований костюм, я мав значно кращий вигляд і самопочуття. Слуга зустрів мене в коридорі та з найдогідливішою шанобливістю доповів, що «його світлість князь» запрошує мене до своїх апартаментів на пізній сніданок. Я негайно вирушив туди і знайшов Ріманського самого в розкішній вітальні; він стояв біля величезного вікна, тримаючи в руці довгасту кришталеву скриньку, на яку дивився мало не з любов'ю.

– А, Джеффрі! Ви тут!
– вигукнув він.
– Я розраховував, що ви закінчите справи на цю годину, тому й чекав.

– Дуже люб'язно з вашого боку!
– сказав я, задоволений із приязної фамільярності, яку він виявив, називаючи мене на ім'я.
– Що це у вас там?

– Мій улюбленець, - відповів він, ледь посміхнувшись.
– Чи бачили ви щось подібне раніше?

VI

Я підійшов, щоб розглядіти скриньку, яку він тримав. У скриньці було просвердлено кілька невеличких дірочок для доступу повітря, а всередині перебувала подібна до жучка комаха з блискучими крильцями, забарвлена в усі кольори веселки.

– Вона жива?
– спитав я.

– Жива і наділена достатнім розумом. Я годую її, й вона знає мене; це, можна сказати, найвищий ступінь розвитку більшості людських особин: вони знають, хто їх годує. Бачите, вона зовсім свійська.

Князь розкрив скриньку й простягнув указівний палець. Блискуче тільце жучка затріпотіло всіма відтінками опалу; його променисті крильця розпросталися, й він, злізши на руку свого покровителя, вчепився в неї. Ріманський підніс руку та якийсь час тримав у повітрі, потім злегка потрусив долонею і вигукнув:

– Лети, Душе! Лети й повертайся до мене!

Комаха високо злетіла й закружляла під стелею, виблискуючи, ніби райдужний коштовний камінь; лопотіння її крил нагадувало дзижчання. Я стежив за нею, заворожений, доки після кількох граційних рухів урізнобіч вона не повернулась на досі підняту руку господаря.

– Доводять, що в житті - смерть, - сказав тихо князь, зосереджуючи погляд своїх темних очей на тріпотливих крильцях, - але цей постулат є хибним, так само як і багато інших заяложених людських постулатів. «У смерті - життя» - так маємо ми сказати. Ця істота - рідкісний та вельми цікавий витвір смерті, і я думаю, що вона не єдина у своєму роді. Інші були знайдені за таких самих обставин, а цю відшукав я особисто. Моя оповідь не набридла вам?

– Навпаки!
– палко заперечив я, не відводячи очей від веселкової комахи, яка виблискувала у промінні світла, ніби жилки на її крильцях були з фосфору.

Князь близько хвилини помовчав, дивлячись на мене.

– Отже, це сталося просто. Я був присутній під час розгортання однієї єгипетської жіночої мумії. її талісмани свідчили, що то була принцеса славетного царського роду. Кілька цікавих коштовностей лежало навколо її шиї, а на грудях був шматочок битого золота у чверть дюйма завтовшки. Під золотою пластинкою її тулуб був обгорнутий безліччю ароматних запинал, і коли їх зсунули, то побачили, що тіло поміж грудьми згнило, а в гнізді, яке утворило ся внаслідок розкладу, знайшли цю живу блискучу комаху.

Я не міг подолати легкого нервового дрожу.

– Який жах!
– сказав я.
– Зізнаюсь, якби я був на вашому місці, я б ніколи не вподобав такої небезпечної істоти! Гадаю, я б убив її!

Він глянув мені у вічі.

– Навіщо?
– спитав він.
– Боюся, любий мій Джеффрі, ви геть позбавлені наукових нахилів. Убити бідолаху, яка знайшла життя на грудях смерті, - чи не жорстока думка? Для мене ця некласифікована комаха служила б за доказ незнищенності зародків свідомого існування - якби я потребував такого доказу. Вона має очі, чуття слуху, смаку, нюху і дотику, а дістала вона їх - разом із розумом - із мертвого тіла жінки, яка жила і, без сумніву, кохала, і грішила, і страждала понад чотири тисячі років тому!