Спокута сатани

– Публіка!
– повторив я зневажливо.
– Публіка цікавиться лише дурницями.

– У такому разі дивно, що ви звертаєтесь до неї, - сказав він із посмішкою.
– Якщо ви так зневажаєте публіку, навіщо ж тоді ділитися з нею своїми думками? Вона не заслуговує на таку рідкісну ласку! Годі, Темпесте, не бурчіть, подібно до авторів-невдах, які лають публіку, щоб захистити себе. Якщо ви - разом із дрібними ділками від літератури, які утворюють товариство взаємного за хвату, - волієте зневажати її, то я скажу вам, що робити: надрукуйте рівно двадцять примірників вашої книжки та порекомендуйте їх критикам, і коли вони розхвалять вас (що вони й зроблять, я про це подбаю), нехай ваш видавець оприлюднить таку інформацію: «Перше та друге великі видання нового роману Джеффрі Темпеста розкуплені, сто тисяч примірників продано протягом одного тижня!» Якщо це не вплине на публіку, я буду дуже здивований.

Я запнувся; настрій мій поступово поліпшувався.

– Такий план дій обирає багато хто з сучасних письменників, - сказав я, - але я так не хочу: я хочу досягти слави законним шляхом, якщо можу.

– Не можете, - заявив Лючіо.
– Це немислимо! Ви надто багаті, що само в собі є незаконним у літературі, якій властива нужденність. Боротьба не може бути рівною за таких обставин. Факт, що ви мільйонер, переважить терези на вашу користь: за наших часів світ не може встояти проти грошей. Якби, приміром, я зробив ся автором, то ймовірно, що з моїм багатством та впливовістю міг би спалити лаври всіх своїх суперників. Припустімо, що безнадійно хворий письменник з'являється з твором у той самий час, що й ви: навряд чи він матиме шанси проти вас. Він не в змозі так щедро себе рекламувати, як ви; він не в змозі частувати обідами критиків, як ви. І якщо він наділений більшим обдаруванням, ніж ви, а успіх матимете ви, то успіх цей не буде законним. Але це, врешті-решт, не так важливо: мистецькі твори завжди справджують себе.

Я не став відповідати, а підійшов до столу, згорнув виправлені аркуші, написав адресу друкарні, потім подзвонив і віддав своєму лакеєві Моррісу пакунок із наказом віднести його негайно. Тоді я повернувся до Лючіо, який досі сидів біля каміна; поза його свідчила про меланхолію, і він затулив очі долонею, на яку полум'я кидало червоні відблиски. Я пошкодував про те хвилинне роздратування, яке відчув до нього, бо він сказав мені правду, і ледь торкнувся його плеча.

– Тепер ваша черга сумувати, Лючіо!
– сказав я.
– Боюся, що моя похмурість виявилась заразливою.

Він прибрав руку від обличчя, і я побачив його очі - великі та променисті, немов очі вродливої жінки.

– Я розмірковував, - зітхнув він, - про ті слова, які сам щойно промовив: «твори завжди справджують себе». Цікаво, що в мистецтві так завжди буває: ані шарлатанство, ні облуда не зживаються з богами Парнасу. А в житті зовсім інакше. Я, наприклад, ніколи не справджую себе. Подекуди життя ненависне мені, як ненависне воно всім.

– Може, ви закохані?
– спитав я з усмішкою. Він зірвався з місця.

– Закоханий?! Присягаюся, ця думка збуджує в мені обурення! Закоханий! Жодна жінка не може зачарувати мене - мене, з моїм переконанням, що вона не більш як тендітна біло-рожева лялька з довгим волоссям, часто не її власним! Що ж стосується жінок із хлоп'ячими манерами, чи то «нових типів нової ери», то їх я й по готів не визнаю за жінок: це аномальні зародки якоїсь третьої статі, яка не буде ані чоловічою, ані жіночою. Любий мій Темпесте, я не навиджу жінок. Ви б теж ненавиділи, якби знали їх так, як знаю я. Вони зробили мене таким, яким я є, і не дозволяють мені стати інакшим.

– У такому разі їх можна привітати, - зауважив я, - ви на даєте їм ваги!

– Так, - відповів він стиха.

Легкий усміх осяяв його обличчя, і очі його горіли, немов діаманти; цей дивний блиск я помічав не раз.

– Але повірте мені, що я ніколи не змагатимусь із вами заради такого мізерного дару, як жіноче кохання, Джеффрі: воно не варте того, щоб за нього битися. До речі, про жінок: я згадав, що обіцяв графові Ельтону привезти вас цього вечора до їхньої ложі в «Геймаркеті». Він - убогий пер, страждає на подагру, від нього тхне портвейном; але його дочка леді Сибілла - одна з найперших красунь Англії. її було відрекомендовано придворному товариству минулого сезону, й вона справила фурор. Хочете поїхати?

– Я цілком у вашому розпорядженні, - сказав я, дуже втішений з нагоди у товаристві Лючіо уникнути нудьги усамітнення. Хоча його розмови подекуди й дратували мене своєю сатирою, тим не менш слова його незмінно знаджували мій розум і залишались у пам'яті.
– О котрій годині ми маємо зустрітись?

– Ідіть тепер одягатись і приходьте на обід, а потім разом поїдемо до театру. П'єса буде на звичайну тему, яка останнім часом є популярною на театральному коні: уславлення «пропащої жінки», виставлення її як взірця чистоти і добра перед здивованими очима простаків. Словом, п'єса не варта уваги, натомість леді Сибілла, можливо, варта.

Він стояв проти мене й усміхався. Вогонь у каміні згас, і ми опинились у темряві; я натиснув на кнопку, й кімната освітлилась електрикою. Надзвичайна врода князя знову вразила мене: вона була якась особлива, майже неземна.

– Чи не вважаєте ви, що на вас забагато дивляться, Лючіо?
– спитав я раптово.

Він розсміявся.

– Жодною мірою! Нащо людям дивитись на мене? Кожен із них настільки зайнятий своїми справами й так багато думає про власну особу, що навряд чи забуде про своє «я», навіть якби сам диявол стояв за його спиною. Жінки подекуди на мене дивляться з афектованою манірністю та з котячим кривлянням, що зазвичай роблять представниці прекрасної статі, коли бачать гарного на вроду чоловіка.

– Я не можу їх за це засуджувати!
– вигукнув я, не відводячи очей від його величної постаті та вродливого обличчя: я був у за хваті, який зазвичай відчувають, оглядаючи прекрасну картину або статую.
– А скажіть-но мені, як дивиться на вас леді Сибілла, з якою ми сьогодні маємо зустрітись?

– Леді Сибілла ніколи мене не бачила, - відказав він, - і я бачив її лише здалеку. Вочевидь, граф Ельтон і запросив нас сьогодні до ложі, аби познайомити з нею.

– Ага! Шлюб на думці!

– Так, гадаю, що леді Сибіллу призначено до продажу, - від повів він із холодною байдужністю, і його гарні риси утворили в цю мить непроникну маску презирства.
– Досі пропоновані ціни не були достатньо високі. Але я не маю наміру купувати. Я вже сказав вам, Темпесте, я ненавиджу жінок.

– Серйозно?

– Щонайсерйозніше. Жінки завжди шкодили мені: вони зава жали мені в моєму поступі. Та найдужче я зневажаю їх ось за що: вони наділені величезною силою робити добро, але марнують цю силу, й вона не знаходить собі застосування. Вони наперед віддають перевагу всьому відразливому, вульгарному, що є в житті, і це обурює мене. Вони набагато менш чутливі, ніж мужчини, а безсердечність їхня не має меж. Вони - матері людського роду, і помилки роду головним чином належать їм. Це друга причина моєї ненависті.

– Невже ви вимагаєте досконалості від людського роду?
– спитав я здивовано.
– Адже це неймовірно!

Якийсь момент він здавався зануреним у думки.

– Усе у світі є довершеним, - промовив він, - усе, крім цього дивовижного витвору природи - людини. Чи ви ніколи не замислювались, чому людина є єдиною помилкою, єдиним недосконалим плодом незрівнянної творчості?

– Ні, ніколи. Я сприймаю речі такими, якими їх бачу.

– Я теж!
– І він попрямував до дверей.
– І як я бачу їх, так і вони бачать мене! Au revoir. Пам'ятайте, обід за годину!