Спокута сатани

Утім, попри всі переваги мого теперішнього становища, я не міг щиро сказати, що я щасливий. Я знав, що можу втішатися всіма насолодами та розвагами, можливими в цьому світі. Я знав, що належу до людей, яким найдужче заздрять. А проте… Дивлячись крізь вікно на безупинний дощ, я відчував гіркоту, якої не підсолоджувала думка про повну чашу статків. Багато що, від чого я сподівався надзвичайного задоволення, виявилося безбарвним. Наприклад, я завалив пресу докладними оголошеннями, що відразу впадали у вічі, - оголошення рекламували мою книжку; коли я був бідний, я змальовував собі картину бурхливих веселощів, які охопили б мене в цьому випадку; однак тепер навіть це мене майже не цікавило - мені набридло бачити власне ім'я в газетах. І якщо досі я зі зрозумілою цікавістю очікував видання мого твору, то сьогодні й ця думка втратила свою принаду через нове прикре враження: зміст книжки цілковито суперечив моїм нинішнім переконанням. Вулиці стали темними через туман і дощ, і, відчувши невдоволення через погоду та самого себе, я відвернувся від вікна і всівся у фотель біля каміна; перекидаючи вуглинки, щоб вони краще горіли, я намагався знайти спосіб вивільнити свій дух із пітьми, яка огортала його габою, густою, немов лондонський туман.

Хтось постукав у двері, і після мого дещо роздратованого «Заходьте!» увійшов Ріманський.

– Що означає ця темрява, Темпесте?
– вигукнув він весело.
– Чом ви не запалите світла?

– Вогню досить, - відказав я сердито, - принаймні, досить, щоб думати.

– То ви думали?
– спитав він, сміючись.
– Не робіть цього. Це кепська звичка. У наші часи ніхто не думає. Людські голови не можуть витримувати думок: вони заслабі для того. Тільки почнеш думати - і руйнуються підвалини суспільства! Крім того, думати - справа нудна.

– Погоджуюсь, - сказав я похмуро.
– Лючіо, зі мною щось негаразд!

Його очі засяяли.

– Негаразд? Що ж може бути негаразд із вами, Темпесте? Хіба ви не один із найбагатших людей?

Я лишив поза увагою цю насмішку.

– Послухайте, друже, - промовив я палко, - ви знаєте, що останні два тижні я був зайнятий коректурою моєї книжки.

Він усміхнувся й хитнув головою.

– Я майже скінчив роботу, - вів я далі, - і дійшов висновку, що твір жодною мірою не відбиває моїх почуттів, і я не можу збаг нути, яким чином я написав його.

– Можливо, вам здається, що він пустий?
– співчутливо спитав Лючіо.

– Ні, - заперечив я з відтінком обурення в голосі, - я не вважаю, що він пустий.

– Може, нудний?

– Ні, не нудний.

– Мелодраматичний?

– Ні, не мелодраматичний.

– Добре, друже, якщо він не пустий, не нудний та не мелодраматичний, який же він?
– весело вигукнув князь.
– Хоч якимось же він мусить бути!

– Так… і ось що: він вищий за мене!
– Я говорив із певною гіркотою.
– Набагато вищий! Я б не міг написати його тепер, і дивуюся, як міг написати його тоді! Лючіо, я говорю по-дурному, але, далебі, мені здається, що мої думки ширяли високо, коли я писав книжку, а тепер я впав з тієї висоти!

– Мені прикро це чути!
– Його очі блиснули.
– 3 ваших слів я роблю висновок, що ви були винні в літературній високомовності. Кепсько, вельми кепсько! Нічого не може бути гірше. Високомовно писати - найтяжчий гріх, якого критики ніколи не дарують. Мене досада бере за вас! Ніколи б не подумав, що ваші справи настільки безнадійні.

Я розсміявся попри свій похмурий настрій.

– Ви невиправні, Лючіо, - сказав я, - однак ваш добрий гумор справляє підбадьорливий вплив. Ось що я хотів пояснити вам: думки, висловлені в моїй книжці, вважатимуться моїми, та насправді це зовсім не мої думки. Мабуть, я значно змінився відтоді, як писав це.

– Змінилися? Ще б пак!
– Лючіо розреготався.
– Володіння п'ятьма мільйонами змушує людину значно змінитися - чи то на краще, чи то на гірше! Однак ви, вочевидь, переймаєтесь дурницями. Упродовж багатьох віків лише поодинокі автори пишуть від серця; та якщо вони справді відчувають те, про що пишуть, вони стають безсмертними. Ця планета замала, щоб мати більш ніж одного Гомера, одного Платона, одного Шекспіра. Не карайтеся - ви ж не один із цих трьох! Ви належите до своєї доби, Темпесте, - до декадентської, ефемерної доби, й багато з того, що пов'язане з цією добою, також декадентське та ефемерне. Ера, в якій панує лише любов до грошей, має всередині гнилий стрижень і приречена на неминучу загибель. Уся історія говорить нам про це, однак ніхто не бере до уваги її уроків. Завважте ознаки часу. Мистецтво підпорядковане жадобі збагачення; політика та релігія - так само; ви не можете уникнути загальної недуги. Єдине, що вам лишається, - це видобути з тієї недуги щонайбільший зиск; вилікувати ж її не може ніхто, а тим паче ви, кому випало на долю так багато.

Він змовк; я мовчки стежив, як палає вогонь і спадає червоний попіл.

– Те, що я скажу зараз, - вів далі він майже меланхолійно, - здаватиметься сміховинно застарілим, однак у цьому по лягає прозаїчна істина: щоб писати з почуттям, ви самі мусите зазнати цього почуття. Дуже ймовірно, що, коли ви писали, ваша чутливість нагадувала чутливість їжака. Кожна з ваших гострих голок здіймалася, реагуючи на різноманітні подразнення - приємні чи болісні, справжні чи уявні. Одні заздрять такій властивості, інші воліли б її позбутися. Тепер, коли ви не муси те тривожитися, щоб захистити себе, ваші голки заспокоїлися в приємній бездіяльності, й ви перестали відчувати. Ось і все. Зміна, на яку ви скаржитесь, пояснюється так: вам нема що від чувати, й тому ви не можете зрозуміти, як це було, коли ви від чували.

Його спокійний переконливий тон збудив у мені досаду.

– Невже ви вважаєте мене бездушним створінням?
– вигукнув я.
– Ви помиляєтесь щодо мене, Лючіо: я відчуваю, і відчуваю серцем…

– Що ви відчуваєте?
– спитав він, пронизуючи мене поглядом.
– У цій столиці є сотні нещасних чоловіків та жінок, які помирають з голоду, які задумують самогубство, бо не мають надії на щось краще - ані в цьому, ані в майбутньому світі! їм нема від кого сподіватися співчуття… Чи відчуваєте ви за них? Чи тривожить вас їхнє лихо? Ви знаєте, що ні - ви ніколи про них не думаєте… Нащо? Одна з головних переваг багатства - воно дає нам змогу усувати чужі нещастя з нашого поля зору.

Я нічого не сказав; уперше його правдиві слова розлютили мене - саме тому, що вони були правдиві.

– Ет, Лючіо! Якби я тільки знав тоді те, що знаю тепер!

– Учора, - вів далі він так само спокійно, - якраз проти цього готелю переїхали дитину. Це була тільки бідна дитина - за вважте, що «тільки». її мати з лементом прибігла з убогої вулиці та замість дитячого тільця побачила закривавлену безформну масу. Вона несамовито відбивалась обома руками від людей, які намагалися відвести її, і з зойком, схожим на рев пораненого дикого звіра, впала мертва долілиць у багнюку. Це була тільки бідна жінка - знову «тільки». У газетах про це розмістили лише три рядки під заголовком «Нещасний випадок». Тутешній швейцар споглядав цю сцену спокійно, наче фат, який переглядає драматичну виставу, зберігаючи гордовиту незворушність, - але заледве спливло десять хвилин після того, як труп жінки прибрали, він, пихате, бундючне створіння, зігнувся… у запобігливій поспішності відчинити двері вашого екіпажа, мій любий Темпест, коли ви спинилися біля під'їзду! Це маленьке спостереження з нинішнього життя, а між тим духівництво присягається, що всі ми рівні перед Богом! Я не прагну моралізувати, я лише хотів розповісти вам про «нещасний випадок» - і я певен, що вам анітрохи не жаль ні загиблої дитини, ні матері, яка нагло померла через розрив серця! Не говоріть мені, що вам їх жаль, - я знаю, що це не так!

– Як можна жаліти людей, яких не знаєш?..
– почав був я.

– Цілком слушно! Як це можна? Як можна співчувати, коли самому так добре, так весело живеться, що немає жодних почуттів, окрім утіхи з матеріального добробуту? Отже, мій любий Джеффрі, ви повинні бути задоволеним із вашого твору: він відбиває ваше минуле, коли ви були вразливі, коли ви вміли відчувати. Тепер ви вкриті грубим золотим панцером, що захищає вас від впливів, які могли б змусити вас боліти серцем і здригатись, можливо, кричати з обурення і в нападі несамовитих мук простягати руки й хапати, геть несвідомо, крилату істоту, що іменується славою!

– Вам слід бути оратором, - сказав я, підвівшись і починаючи роздратовано крокувати сюди-туди кімнатою, - але для мене ваші слова невтішні, і я не думаю, що вони правдиві. Слави можна досягти досить легко.

– Даруйте мою впертість, - сказав Лючіо з перепрошувальним жестом, - легко досягти популярності, дуже легко. Кілька критиків, пообідавши з вами та впившись вином, дадуть вам популярність. Але слава являє собою голос усієї цивілізованої публіки світу.