Спокута сатани

Я щиро розсміявся: його міркування тішили мене.

– Я не пропоную вам, - вів далі Ріманський, - завдавати собі зайвого клопоту та встрявати в парламент. Для кар'єри джентльмена це не є конче потрібним. Однак я вам настійно рекомендую виграти дербі.

– Ще б пак! Думка чудова, тільки ось утілити її, на жаль, не так уже й легко.

– Якщо ви хочете виграти дербі, ви його виграєте. Я гарантую і коня, і жокея!

Щось у його рішучому тоні вразило мене, і я нахилився вперед.

– Хіба ви чародій?
– жартома спитав я.

– Випробуйте мене! Дістати вам коня?

– Якщо ще не пізно і ви цього хочете, - сказав я, - то я даю вам повну свободу дій, однак мушу відверто зізнатись, що мало цікавлюся верхогонами.

– Тож мусите дещо змінити ваші смаки, - наполягав він, - якщо хочете припасти до вподоби англійській аристократії, оскільки вона мало цікавиться будь-чим іншим, окрім верхогонів. Ви не знайдете жодної вельможної дами, яка б не була в цьому обізнана, навіть якщо її обізнаність, скажімо, у правописі далека від досконалості. Ви можете справити найбільший літературний фурор сезону - у «вищому світі» це вважатиметься за ніщо; якщо ж ви виграєте дербі - о, тоді ви справді зробитесь особою славнозвісною. Властиво кажучи, я маю багато справ з іподромом, я присвятив себе цьому. Я відвідую кожні великі верхогони, не пропускаючи жодних. Я завжди граю й ніколи не програю! А тепер я далі накреслюю план наших дій у суспільстві. Вигравши дербі, ви візьме те участь у перегонах яхт у Коусі та дозволите принцові Вельському трішки випередити вас. Потім ви справите великий обід, приготований майстерним шеф-кухарем, і потішите його королівську високість піснею «Британія панує», а також тонким компліментом у пишномовному спічі; ймовірно, що результатом усього цього буде одне чи два королівські запрошення. Наразі відмінно. У сезон літньої спеки ви вирушите до Гамбурга пити води - однаково, потрібно вам це чи ні. А восени ви справите полювання в купленому маєтку та запросите королівську особу приєднатись до вас, щоб убивати бідолашних маленьких куріпок. Тоді ви станете справді визнаною в суспільстві особою і зможете одружитися з будь-якою прекрасною леді!

– Дякую! Вельми вдячний!
– І я знову дав волю щирому сміхові.
– Справді, Лючіо, ваша програма неперевершена! У ній ні чого не пропущено!

– Це ортодоксальне коло суспільного успіху, - сказав Лючіо напрочуд серйозно.
– Розумом та оригінальністю його не домогтися: тільки гроші вершать усе.

– Ви забуваєте про мою книжку, - зауважив я.
– У ній, я знаю, є і розум, і оригінальність. Я певен, що вона піднесе мене на значну висоту.

– Маю сумнів, маю великий сумнів, - відказав він.
– її, звісно, схвалять, як твір багатія, що займається літературою заради примхи. Але, як я говорив вам раніше, геній рідко коли розвивається в умовах достатку. Аристократи ніколи не в змозі видобути його зі своїх затуманених голів, і література належить Ґраб-стрит [6] . Видатних поетів, видатних філософів «вищий світ» завжди невиразно іменує «людьми цього сорту». «Люди цього сорту такі ці каві», - говорять поблажливо бовдури блакитної крові, ніби перепрошуючи за своє знайомство з деякими членами літературного класу. Уявіть собі, як манірна леді часів королеви Єлизавети запитує подругу: «Чи дозволиш, люба, відрекомендувати тобі одного пана, Вільяма Шекспіра? Він пише драми і щось робить у театрі „Ґлобус“, я побоююсь, він трохи грає; він дуже злиденний, бідолаха, але люди цього сорту такі забавні!» Ви, мій любий Темпест, не Шекспір, але ваші мільйони дадуть вам більше шансів, ніж він будь-коли мав у своєму житті; вам не треба буде домагатися заступництва, запобігати перед «мілордами» та «міледі» - ці пишні особи тільки зрадіють з нагоди позичати у вас гроші, якщо ви їх даватимете.

6

Лондонська вулиця, де друкуються і продаються дешеві видання та мешкають убогі письменники.

– Не даватиму.

– Не даватимете?

Його проникливі очі блиснули схваленням, і він сказав:

– Я дуже втішений, що ви вирішили не витрачати ваших грошей на те, щоб «творити добро», як говорять святенники. Ви розумні! Витрачайте їх на себе: це також у той чи інший спосіб піде на користь іншим. А ось я завжди беру участь у доброчинності: заношу своє ім'я до підписних листів, ніколи не відмовляю в допомозі духівництву…

– Мене це дивує, - завважив я, - адже ви якось мені сказали, що ви не християнин.

– Так, це видається дивним, чи не так?
– сказав він особливим тоном, який виправдовував приховане глузування.
– Але, можливо, ви не бачите цього у правдивому світлі. Багато хто робить усе можливе, аби зруйнувати релігію - святенництвом, лицемірством, розпустою та різноманітними облудами, - і коли вони прагнуть моєї допомоги в такій шляхетній справі, я залюбки надаю її.

Я засміявся.

– Вочевидь, ви жартуєте, - сказав я, жбурляючи недопалок у вогонь, - я вже помітив, що ви любите висміювати власні добрі справи… Що це таке?

Увійшов Амієль, несучи мені телеграму на срібній таці. Я розкрив конверт: телеграма була від мого приятеля редактора, і зміст її був такий: «Приймаю книжку з приємністю. Надішліть рукопис негайно».

Тріумфуючи, я показав телеграму Ріманському Той посміхнувся.

– Ясна річ! А чого ж іще можна було сподіватись? Однак той чоловік мусив написати інакше, оскільки я не можу припустити, що він би прийняв вашу книжку з приємністю, коли б не планував мати з того добрий зиск. «Приймаю гроші за видання книжки з приємністю» - так було б правдивіше. Гаразд, то що ви маєте намір робити?

– А ось ми зараз побачимо, - відповів я, почуваючись задоволеним: нарешті настав час помститися деяким моїм ворогам.
– Книжка має бути в друку якнайшвидше, і я з великою приємністю особисто займатимусь усіма деталями. Що ж стосується решти моїх планів…

– Залиште їх мені, - сказав Ріманський і владно поклав бездоганної форми руку мені на плече, - залиште їх мені! І будьте певні, що незабаром здійметесь угору, ніби ведмідь, якому вдалося видертись на верхівку змащеної жиром щогли й дістати перепічку, - видовище на заздрість людям та на подив янголам.

VII

Три чи чотири тижні пронеслися вихром, і я заледве впізнавав себе в тій бездільній, безтурботній, екстравагантній світській людині, на яку я несподівано перетворився. Подекуди випадково, в хвилини усамітнення, минуле поверталось до мене: ніби в калейдоскопі, проносилися непривабливі картини мого колишнього життя, і я бачив себе голодним, погано вбраним, схиленим над паперами у похмурому помешканні, - нещасним; однак серед усього мого тодішнього нещастя я мав розраду: думки мої творили з нужденності красу, а з самоти - любов. Ця здатність творити тепер спала в мені: працював я дуже мало, а думав іще менше. Однак я вірив, що ця інтелектуальна апатія була лише перехідною фазою - розумовими канікулами, бажаним відпочинком від інтелектуальної праці, на який я мав право після всіх страждань, після злиднів і відчаю. Моя книжка друкувалась, і, можливо, найбільшою втіхою для мене була коректура перших аркушів, що поступово надходили до мене на перегляд.

Утім, навіть ця авторська втіха мала свій недолік: я відчував якесь дивне особисте невдоволення. Звісно, я читав власний твір із насолодою: адже в самовпевненості я не поступався своїм літературним товаришам, гадаючи, що все зроблене мною - добре; але мій поблажливий літературний егоїзм був змішаний із прикрим здивуванням та недовірою: моя книжка, написана з ентузіазмом, зображувала почуття, яких я не пізнав, та обстоювала теорії, у які я не вірив. Як це сталося?
– запитував я самого себе. Навіщо ж я прагнув, щоб публіка дала мені фальшиву оцінку?

Ця думка заводила мене у глухий кут. Як я міг написати твір, який не мав нічого спільного зі мною - зі мною, яким я тепер знав себе?

Моє перо - свідомо чи несвідомо для мене самого - написало те, що мій розум цілковито відкидав: узяти хоча б віру в Бога, віру в наперед заданий поступ людини… Я не визнавав ані першої, ані другої з цих доктрин. Я був злидарем, який помирав з голоду, який не мав друга в цілому світі; я був у полоні безумних снів; коли я згадував усе це, мені здавалося, що моє так зване «натхнення» було наслідком граничного виснаження мозку. Але, тим не менш, у повчальності моєї книжки було щось витончене, й одного дня, переглядаючи останні коректурні аркуші, я спіймав себе на думці, що мій твір шляхетніший, ніж його автор. Ця раптова думка завдала мені болю. Я облишив папери та зупинився біля вікна. Падав сильний дощ, і вулиці були чорні від бруду; промоклі перехожі мали жалюгідний вигляд. Ціла перспектива здавалася печальною, й усвідомлення власного багатства не долало смутку, котрий непомітно вкрався в мою душу. Я був сам, бо мав тепер власні величезні апартаменти в готелі неподалік від тих, які займав князь Ріманський. Я також мав слугу, порядного чоловіка, який подобався мені - скоріш за те, що поділяв мою інстинктивну відразу до княжого лакея Амієля. Крім того, я мав власних коней і карету, кучера та грума. Ми, князь і я, були найближчими друзями, однак кожен із нас, уникаючи того панібратства, яке викликає зневагу, мусив підтримувати свій окремий «імідж». Того особливого дня я перебував у гіршому настрої, ніж у дні мого бідування, хоча з раціонального погляду я не мав причин для смутку. Я був володарем величезних статків, я відзначався чудовим здоров'ям, я мав усе, що хотів, та усвідомлював: якби я хотів іще більшого, я міг би легко вдовольнити кожну свою забаганку. Преса під керівництвом Лючіо працювала так результативно, що в кожній лондонській газеті я бачив своє ім'я - ім'я «відомого мільйонера». На користь публіки, на жаль, необізнаної в цих справах, я можу розкрити щиру правду: за чотириста фунтів стерлінгів добре знана «агенція» гарантує розміщення статті - байдуже якої, аби не пасквільної, - не менш як у чотирьохстах газетах [7] . Отже, мистецтво рекламування легко пояснюється, і можна зрозуміти, чому імена деяких авторів повсякчас фігурують у пресі, тоді як інші імена, можливо, більш гідні того, залишаються невідомими. Заслуги в цих випадках не мають жодного значення - гроші вирішують усе.

7

Факт.
– Прим, автора.

Ненастанні згадування мого імені з описом моєї зовнішності та мого «дивовижного літературного обдарування», вкупі з запобігливими та досить прозорими натяками на мільйони, які й робили мене такою привабливою особою (статтю написав сам Лючіо, він і переслав її до однієї з вищеназваних «агенцій», додавши кругленьку суму), - все це, кажу я, справило мені деякі клопоти: я отримував, по-перше, цілу купу запрошень на громадські та мистецькі посади, по-друге, безперервний потік листів із проханнями. Я мусив завести секретаря, який займав кімнату неподалік від моїх апартаментів та цілими днями був дослівно завалений роботою. Зайве говорити, що на всі прохання про грошову допомогу я відмовляв: адже мені в моїй скруті не допоміг ніхто, крім старого приятеля Босслза; ніхто, крім нього, не сказав мені навіть доброго слова. І я вирішив тепер бути таким самим жорстоким і нещадним, якими тоді були до мене мої товариші. Зловтішаючись, я прочитав листи кількох літераторів: кожен із них просив, щоб я найняв його «як секретаря чи компаньйона» або позичив йому трохи грошей, аби він міг «перебутись у скруті». Одним із цих прохачів був журналіст добре відомої газети, який колись обіцяв знайти мені роботу, але замість того, як я потім довідався, наполегливо вмовляв редактора, щоб той не наймав мене. Він не уявляв собі, що Темпест-мільйонер і Темпест - найманий письменник можуть бути тією самою особою: так мало ймовірності, що багатство випаде на долю вбогого літератора! Я відписав йому особисто, повідомивши те, що, як я вважав, він повинен був знати, та додав саркастичну подяку за його дружню допомогу у дні моєї найтяжчої скрути, - так я насолоджувався помстою. Я ніколи більше про нього не чув, та я певен, що мій лист не лише приголомшив його, але й дав йому поживу для роздумів.