Таємниця гірського озера

– Еге ж, просто як великий пухир на спині в людини, – підтримав дівчинку Грикор. – А це пухир на озері… Хороший водяник!

Фотографію виривали одне в одного з рук.

– А ревіння?… А хвилі на озері? – запитав Камо. – Що це по-твоєму?

– Ревіння?… Ну, це було справжнє ревіння вішапа, – відповів йому Грикор. – Тільки ж це він на мене кричав. Знав, що я прийшов з нього шкуру здерти. Думав, налякає. Знайшов кого лякати – не на такого наскочив!

– І ти справді не злякався? – простодушно запитала Асмік.

– Коли я скажу «злякався», хіба ти мені повіриш?

– Ні, він не злякався. Він в цей час тільки про тебе й думав. Боявся, чи не злякалась ти, і хотів скоріше до тебе повернутися, – усміхаючись, сказав Камо.

– Правда. Як тільки вішап заревів, я до тебе побіг. Ну, думаю, дівчинка від страху померла.

– Оце так вішап! – розчаровано протягнув Армен. – Чи його ми сфотографували? Ні те ні се… Варто було мучитися!

– Ну, завтра побачимо. Цікаво, що Арам Михайлович скаже, а з нас на сьогодні досить, – сказав Камо. – Армене, принеси завтра всі ці знімки в школу. Виберемо місце в кабінеті краєзнавства, розвісимо їх і напишемо: «Куток юних натуралістів». І всі пояснення, звичайно, дамо. А зараз усі по домівках. Спати!

ЗАХОПЛЮЮЧИЙ ПЛАН

Вранці Камо і Армен взяли знімки і пішли до секретаря сільської партійної організації, свого вчителя природознавства Арама Михайловича Акопяна. який користувався великим авторитетом у селі Лчаван. Незабаром прибіг туди і Грикор.

Хлопчики розповіли вчителеві про все, що бачили: про дивовижний басейн, плавучий острів, витівки «водяника».

Розмовляли на веранді, що виходила на подвір’я. Почали підходити і з цікавістю прислухатися до того, про що розповідали діти, сусіди вчителя.

Камо витяг з кишені наспіх намальовану ним нову карту озера Гіллі і розгорнув її на столі.

– А ось в цьому басейні реве наш вішап, – сказав Армен, показуючи знімок, на якому було видно фламінго, пелікана, що підкидав дзьобом рибу, і плавуче гніздо.

– Ну, а що ж викликає ревіння, ви довідалися? – запитав учитель, розглядаючи карту.

– Ось те, що ми бачили, – відповів Камо і дістав збільшений знімок з «портретом вішапа».

– На власні очі бачили, як вода стовпом піднялася, – втрутився Грикор. – Чи не так, Камо?

– Так, – кивнув головою Камо.

На знімку не було нічого схожого на той високий водяний стовп, який діти бачили на озері. Чи то в своїх розповідях вони перебільшували, чи то на них це справило таке сильне враження. Може й Камо на якусь частку секунди пізніше натиснув затвор апарата. На знімку, що лежав на столі, було видно лише світлу невисоку опуклість.

Учитель уважно вивчав знімок.

– Ви переконані, – запитав він, – що це пов’язано із звуками, які ми повсякчас чуємо? З ревінням водяника?

– Я стояв з апаратом в руках, – сказав Камо – коли вода враз вирвалася нагору, немов одразу тисяча чоловік знизу подули. Отоді саме і почулося ревіння і вода захвилювалась і почала розходитись колами.

– Наче подув хто знизу? – запитав один дід. – Ну, значить, правда, коли говорять – вішап. Сидить на дні і дме.

– А якщо білий буйвол зареве під водою, вода так не підніметься? – промовив інший дід.

– Та що там білий буйвол! – заперечив перший. – Де йому так воду підкинути! Йому не під силу Звичайно, це вішап.

– Спробуй-но влізь під воду і дми. Хіба вода не забулькає, бульбашок не пустить?

Наївні зауваження старих викликали у всіх посмішки. Наче з глибини віків долинали ці голоси – такі вони були чужі нам.

В самому розпалі суперечки на веранді з’явився дід Асатур.

Витягуючи руків’я кинджала, що заплуталось у його довгій бороді, він подивився на знімок і сказав поважно:

– Так ось він який, наш вішап!… Це він реве? А чому ж у нього нема ні рота, ні рогів?

– А чому у нього повинні бути роги? – здивувався Армен.

– Та кажуть же, що у сатани обов’язково повинні бути роги… А мені звідки знати, – невпевнено говорив дід. – Серце лева у мого внука! – просяявши, додав він і поправна на грудях медалі. – Хто, крім мого внука, наважився б з дева знімок зробити? Чий він внук? – І дід, схопившись за кинджал, гордо обвів усіх поглядом.

Похвальба діда Асатура викликала у всіх посмішку. Тільки вчитель, глибоко замислившись, здавалось, нічого не чув.

– Це все дурниці, – сказав він нарешті, – ніякого сатани нема, час уже і дідам перестати в нього вірити. Соромно в наші дні вірити в чортовиння! Але те, що відбувається на озері, звичайно, дуже цікаво. Таємницю треба з’ясувати, а допомогти нам у цьому може тільки наука… Чи не схоже це на те, що десь з-під води пробиваються підземні гази? Запаху газу ви не відчули?

– Ні, ніякого запаху ми не відчули, – відповів Камо. – Тільки нас наче вітром обдало.

– Так, тут щось незрозуміле. Спробуємо написати до Академії наук. Знімок надішлемо і попросимо спорядити експедицію – дослідити озеро Гіллі. Ви говорите, що багато яєць зібрали? – звернувся вчитель до Камо. – Навіщо ж ви руйнуєте гнізда водяних птиць?

– Ми не руйнуємо гнізд, – відповів ображено Камо. – Ми ферму влаштовуємо.

– Яку ферму? Навіщо?

Камо, зніяковівши, замовк. На допомогу йому прийшов Армен:

– Ми хочемо приручити водяних птахів. Вони мають багато хороших властивостей.

– Ну, а які ж хороші властивості мають водяні птахи? – допитувався Арам Михайлович Акопян.

– Та чого це ти присікався до дітей? – втрутився дід Асатур, жартома хапаючись за кинджал. – Хіба ж вони не правду говорять? Візьми, наприклад, гуску: дика птиця, а більша за свійську. Змішай із свійською – і вся порода стане крупніша, і холод витримає, і поживу легше знаходитиме.

– Так що ж ти пропонуєш? – поглядаючи на Камо, запитав учитель.

Камо благально подивився на Армена. «Допоможи умовити», – здавалося, говорив його погляд.

– Знаєте що, Араме Михайловичу, – несміливо почав Армен, – я прочитав у одній книзі, що на світі є сімдесят вісім видів диких качок. Скільки ж з них приручено? Здається, лише крижні. А от дідусь говорить, що серед диких качок багато дуже хороших порід. Вірно, дідусю?

Дід Асатур ствердно кивнув головою. Армен, підбадьорившись, вів далі:

– Ось, наприклад, червона качка – вона і гарна, і велика. Чому б її не приручити? А мармурова качка?