Таємниця гірського озера

– Арам-джан, хлопці хорошу справу почали, – поспішив хлопцям на допомогу старий мисливець. – Ось вони яйця чирки принесли. Та хіба ж м’ясо чирки можна зрівняти з м’ясом свійської качки?… У чирки воно ніжне, м’яке, як у куріпки. Хіба ж погано, якщо у нас дома будуть чирки? Будемо по одній, по дві обскубувати – і в плов…

Грикор, який до цього неуважно слухав розмову, при слові «плов» пожвавішав і втрутився й собі:

– А хіба з чорною водяною куркою плов гірший? Минулої осені я вбив одну палицею. І сама підсмажилася на своєму жиру, і на картоплю вистачило та ще й залишилося з добру склянку: така жирнюща була птиця! А не гірша за свійську курку.

Зрештою, диких птахів зовсім захвалили. Здавалося, що в них є тільки хороші властивості.

Арам Михайлович Акопян, як викладач природознавства, звичайно, знав, що людина домоглася великих успіхів протягом віків у справі розведення свійської птиці. Але знав він також і те, що в жорстокій боротьбі за існування дикі птахи виробили в собі багато цінних властивостей, наприклад, здатність вдовольнятися в тяжкі часи незначною кількістю корму, стійкістю до холоду…

– Гаразд, – погодився він нарешті, – з деяких властивостей диких птахів, звичайно, слід скористатися. Пух дикої гуски, наприклад, чудовий – м’який і ніжний. Навіть пір’я дикої гуски цінується дорожче, ніж пір’я свійської.

– Ну, стає на наш бік! – прошепотів Камо на вухо Арменові.

– Приручення диких птахів і виведення нового виду – справа велика, серйозна. Але цим займаються наукові станції, – поволі вів учитель далі. – А вам це не під силу…

Відповідь учителя вразила дітей.

Відчуваючи, що початій справі загрожує провал, Асмік схвильовано смикнула за рукав свою матір, яка щойно прийшла і уважно прислухалася до розмови.

– Мамо, ти ж говорила, що у бабусиному селі багато диких качок вдома виводять. Скоріше скажи про це, мамо!… Швидше скажи!

Мати Асмік, Анаїд, жінка скромна і несмілива, почала:

– Та це ж звичайна справа… Тут можна і без уміння обійтися.

– Ану, вийди наперед, Анаїд! – сказав дід Асатур. – Розкажи нам, як ти диких птахів приручаєш. Розкажи, послухаємо.

– Що ж вам розповісти? – зашарілась Анаїд. – Підсипаємо квочок яйцями диких птахів і виводимо… Самі знаєте, мене у Лчаван віддали заміж з того села, що за озером, з Гомадзора. Там – недалеко з озера витікає Зангу. Біля нашого села річка виходила з берегів і розливалась. В роки мого дитинства там було велике болото. А тепер все по-іншому: Зангу забрали в тунель, болото висохло, очерети вигоріли…

– Ти, Анаїд, нам про птахів розкажи, – перебив її дід Асатур, – про Зангу ми все знаємо.

– Так от, – вела далі Анаїд, – я ж і кажу, що коли я була дівчинкою, у нас тоді був великий очерет. Щовесни до нас зграями прилітали і гніздилися в очеретах перед нашим будинком різні птахи. А ми збирали яйця і дома у себе квочок підсипали, пташенят виводили. Бувало, що й пташенят ловили, і вони зростали у нас дома. На кожному подвір’ї у нас бігали дикі качки і гуси.

– Виходить, що приручати диких птахів можна? Це не вигадка? – запитав Арам Михайлович.

– Та яка ж це вигадка!… Ми просто підсипемо квочку – вона і виведе пташенят. Вилупляться, розплющать очі, курей побачать, людей… Бачать, що курчата не бояться людини, то пташенята і самі не втікають, ходять за квочкою, їдять прямо з рук, отак і стають свійськими.

– Це вплив людини, – сказав Арам Михайлович. – Створюючи нове оточення для птахів, людина поступово заглушає в них дикі інстинкти, змінює їх на свою користь… І ось Анаїд якраз і зачепила одне принципове питання: змінюються чи ні спадкові властивості?

Присутні з цікавістю слухали Арама Михайловича. Анаїд опустила голову, зніяковіла. А вчитель, який в той же час був одним із сільських агітаторів, скориставшись із слушного моменту, заговорив про мічурінську науку.

– Так, це питання принципове, – повторив він. – Що говорять наші радянські вчені? Мічурін і його послідовники? Вони говорять, що успадковані властивості можна змінити. Створи нове оточення для рослин і тварин, впливай на них, і ти можеш змінити їх властивості так, як тобі буде потрібно. І нові, корисні для людини властивості рослин, тварин стануть спадковими і передадуться, зміцнівши, наступним поколінням. У радгоспі «Караваєво», Костромської області, радянські вчені разом з колгоспниками-тваринниками протягом десяти-дванадцяти років вивели по мічурінському методу найпродуктивнішу в світі породу рогатої худоби. Корови радгоспу, що дають по тридцять – сорок пудів масла на рік, залишили давно далеко позаду пресловутих американських чемпіонок.

– Сорок пудів масла? Ого! – здивувався Грикор.

Учитель зробив паузу і поглянув на своїх слухачів. У їхніх очах він немовби прочитав думку, яка схвилювала всіх: «Чи будуть коли-небудь у колгоспі Лчаван такі корови?»

– Люди за десять років таку породу вивели! А хіба ми не можемо організувати ферму і вивести пташенят? – розгарячився Камо.

– Маючи в своїх руках зброю мічурінської науки, ви, звичайно, можете здійснити свій намір. Розповідь Анаїд переконала мене, що такого роду задачу ми зможемо вирішити тут, у себе, власними силами. Тільки ви мусите добре вивчити літературу по птахівництву – вона в нас є – і діяти за вказівками районного птахівника. – Що ж, починайте! – і, помовчавши трохи, Арам Михайлович додав: – Тільки з однією умовою: частину пташенят восени ви випускаєте на волю. Треба повністю відшкодувати збитки, яких ми нанесли природі, збираючи яйця диких птахів.

– Неодмінно, Араме Михайловичу, обіцяємо! – хором відповіли діти.

– І щоб більше гнізда не руйнували – хай це буде вперше і востаннє.

Люди потроху розходились. Залишились юні натуралісти та дід Асатур.

Камо ледь стримував свою радість.

– Тепер нам треба зібрати квочок і дістати в колгоспі інкубатори, – сказав він. – Та готова ж такий суворий, хіба до нього доступишся!

– Ви його погано знаєте. Піди і від мого імені попроси дати вам два інкубатори. Треба щоб хтось із вас поїхав до районного центру і купив там акумуляторні батареї. Ось вам на витрати. Учитель вийняв із шухляди стола гроші і дав їх хлопчикові.

Камо густо почервонів.

– Ми самі, Араме Михайловичу… – пробубонів він.

– Нічого, нічого, бери. Чи ви не хочете мене в компаньйони по фермі прийняти? – засміявся вчитель.

– Акумуляторні батареї дають мало тепла, ні до чого вони. Хіба не краще зігрівати інкубатори звичайною гасовою лампою? – несміливо висловив свою думку Армен.

– Лампою буде важкувато… Температура повинна бути рівномірною, а лампа то яскравіше розгориться, то погасне. Якщо треба, дістанемо кілька акумуляторів, з’єднаємо їх у батарею і енергії буде більше. Коли інкубатор невеликий, його можна зігріти акумулятором.

– Так, але енергії акумуляторів вистачить всього на кілька днів, – заперечив Армен.

– Це вірно. Тому нам треба мати напоготові кілька акумуляторних батарей. Почне в інкубаторі спадати температура – зразу ж можна буде підключити заряджену батарею. А вже використані нам і трактористи зарядять.

– Араме Михайловичу, а вішап? – запитав Армен.

– Надішлемо листа і знімок до Єревана, попросимо вчених допомогти нам розібратися в цьому питанні. Можливо, пришлють геолога. Поки що в години вільні від навчання влаштовуйте птахівницьку ферму. Сподіваюсь, що це вам удасться.