Таємниця гірського озера
Шрифт:
Узявши свою ношу, хлопці вийшли з печери. Коли вони піднялися по мотузяній драбині на вершину скелі, знизу, від озера, долинуло тривожне: «Болт… бо-олт… болт!…»
Хлопці мимохіть здригнулися і насупились.
– Знову реве!… – сердито промовив Камо. – Ну, стривай, ми й до тебе доберемося!
ПРИЇЗД ПРОФЕСОРА СЕВЯНА
В середній школі села Лчаван панувало надзвичайне пожвавлення. Двері фізичного кабінету були широко розчинені, і школярі спішно переносили усе приладдя в сусідній, хімічний, кабінет. У вільну
Камо, Армен, Асмік і Грикор допомагали вчителеві. Обережно, один за одним, вони приносили і розставляли предмети, знайдені в печерах Чанчакару.
Серед речей, зібраних у кімнаті, найбільше привертало увагу Асмік чудове намисто дружини полководця, а Камо – його меч і величезний щит.
Скориставшись з того, що вчитель кудись вийшов, Камо взяв у ліву руку щит, а правою, напружуючи мускули, насилу підняв важкий меч. Ставши в позу, він урочисто виголосив:
– «Клянусь життям моєї вітчизни, що я не повернуся в лоно своєї родини, не ввійду в свій дім, поки не вижену останнього ворога з рідних країв!…»
Це були добре відомі в історії Вірменії слова вірменського полководця X століття Георга Марзпетуні.
Школярі, які зібралися біля дверей кімнати, бурхливо зааплодували.
– Оце на тебе схоже!… Вірю тобі, неодмінно ворогів нищитимеш, – усміхнулась до Камо Асмік.
У коридорі з’явився вчитель. Камо швидко поклав меч і вдав, ніби цікавиться глечиком, що стоїть біля стіни. Арам Михайлович зайшов і, лагідно усміхаючись, похитав головою.
– Ну, вважатимемо, що наш шкільний музей відкрито. Заходьте, – сказав він і впустив до кімнати школярів.
…Того ж дня в село з Єревана приїхала група вчених на чолі з професором Севяном. Побачивши старожитності, професор розхвилювався:
– Яке недбальство! Не треба було до нашого приїзду чіпати цю старовину!…
– Не втримався, професоре, вибачте. Я вирішив ні до чого не доторкатися, але не вийшло, – виправдувався вчитель.
– Побачивши дичину, мисливець про все на світі забуває. Не сердься, чоловіче мудрий, адже це також здобич! – примирливим тоном сказав дід Асатур.
Професор глянув з-під окулярів на довгу бороду старого мисливця, на його ще довший кинджал і усміхнувся.
– Ми не все принесли, що знайшли, – розповідав далі Арам Михайлович. – Це лише результат нашої попередньої розвідки. Основна робота припаде на долю вашої експедиції. Чанчакар – лабіринт незліченних печер. Всі вони з’єднані між собою внутрішніми ходами, які прорили люди. Це природна фортеця, з бійницями, сховищами, арсеналом, жилими приміщеннями. Ми оглянули зовсім невелику частину… Як перші розвідники, – повторив учитель.
Переконавшись, що жодний предмет не зіпсовано, вчений зрадів і сказав, що ці знахідки надзвичайно цінні.
Скликали загальні збори колгоспників. Виступивши перед ними, професор Севян сказав про те, що знайдені предмети мають для науки велике значення. Відзначаючи важливість знахідки, він підкреслив, що зробили це розумні і сміливі юні натуралісти села Лчаван і їхній керівник, учитель Арам Михайлович, і дякував їм від імені Вірменської Академії наук.
– За кілька
днів, – додав професор, – Арам Михайлович, Камо, Армен, Асмік, Грикор і дід Асатур одержать цінні урядові подарунки.Слова професора присутні зустріли по-різному. Зелені очі Артуша блиснули від заздрості, а Грикор, який сидів поруч із своєю матір’ю, дивився на Камо і радів. Проста і любляча душа хлопчика вся відбивалася в його ясних очах.
ПІДОЗРІЛІ БОЧКИ
Наші діти звикли до успіхів, і, коли трапилась перша невдача, вони розгубилися. З ферми почали пропадати птахи. Сполохані рушницею старого мисливця, шуліки не показувалися над селом. Боячись Чамбара, лисиці не з’являлися на околицях ферми. Мати Асмік доглядала птахів удень, дід охороняв їх уночі. Та, незважаючи на такий пильний нагляд, пташенята почали зникати, і багато – до п’яти – шести в день. І зникали вони, як не дивно, завжди тільки вдень. Асмік навіть бігала до голови колгоспу Баграта і просила допомогти зловити злодіїв.
– Про що ж думають твої натуралісти? – розвів руками Баграт. – Не можуть справитися з кількома пташенятами?… Як же я справляюсь з величезним колгоспом?
Хлопці вдень і вночі стежили за огорожею, оглядали кожний куток подвір’я, дивилися з підозрою навіть на старих ворон, що сиділи на телеграфних стовпах. А пташенята все-таки зникали…
Якось дід Асатур, відпочиваючи недалеко від огорожі, що оточувала ферму, помітив, як одне каченя, розставивши крила і витягнувши шию, ніби пливе в пилюці, прямуючи до огорожі.
Дід здивувався: яка невідома сила тягне пташеня до себе? Він хотів підвестися, але тут побачив, як і сіре гусеня, так само витягнувши шию і безпорадно опустивши крила, проповзло по землі і раптом зникло кудись.
– Що таке? – пробурмотів дід, нічого не розуміючи. – Піду подивлюся.
Він встав, підійшов до огорожі і сів на бочку з-під риби. Поряд були ще бочки. За ними доручив дідові наглядати завідувач кооперативу.
На подвір’ї ферми панував спокій. Її юні вихованці мирно бродили по двору. У глибині сарая мелькала постать Асмік.
Старий вийняв з кишені люльку і стукнув нею по бочці, щоб витрусити попіл. Бочка зарипіла, захиталась, і хтось всередині в ній прошепотів:
– Ну, що, можна вилазити?
– Давай вилазь, вилазь! – почулося з іншої бочки.
Дід нахилився. Але тільки підняв він кришку сусідньої бочки, як хтось сипнув йому межи очі жменю попелу. Бочки зарипіли, покотилися, з них хтось вискочив і прожогом утік.
Старий, замруживши очі, кричав:
– Злодії! Злодії! Осліпили!…
Збіглися люди. Діда розпитали, бочки оглянули, але так ніхто і не довідався, хто в них сидів.
Опам’ятавшись, дід забрав бочки і покотив їх до кооперативу.
– Ти можеш зберігати їх де завгодно, тільки не біля огорожі ферми, – сказав він завідувачеві. – Люди сон втратили, всі думки їхні про ферму, а ти готуєш їм розбійницькі гнізда? Ех, ти! – нагримав дід на ні в чому не винну людину.
Після цього до самої осені на фермі більше нещасть не траплялось. Та коли випав сніг, завила хуга і в полях не стало їжі, солодкий аромат меду і гладкі птахи на фермі почали привертати увагу куниць і лисів.