Таємниця гірського озера

Отут саме і став у пригоді мисливський досвід діда Асатура.

СЛІДАМИ ХИТРОГО ЗВІРА

Почався новий навчальний рік.

Асмік тепер училася в сьомому класі. Камо і Армен – у дев’ятому, Грикор – у восьмому. Вони дружили, і дружба їх міцніла. Асмік, так само як і раніш, просто з школи бігла на ферму, до своїх, тепер уже дорослих, птахів і допомагала матері доглядати їх.

Біля ставка, за селом, колгосп цього літа за планом, одержаним з Єревана, побудував для птиці нові, просторі приміщення.

Голова колгоспу Баграт не тільки визнав ферму, але не пошкодував і коштів, щоб влаштувати її якнайкраще.

– Коли вже ферма, то нехай буде і схожа на ферму – за всіма правилами! – сказав він.

Побудувавши приміщення для птиці, голова не поскупився прибудувати до нього і кімнату для завідуючої, і будку для сторожа.

Саме приміщення ферми мало кілька відділів. В одному з них стояли інкубатори, друге – просторе – було відведене птахам для прогулянок. Окреме місце мали пташенята.

Для квочок місця не передбачалося. Вирішили виводити пташенят лише в інкубаторах.

Ферма мала великий запас ячменю. Щоразу, коли Асмік годувала птахів, вона з теплим почуттям перебирала зернятка в своїй руці: це був «Арменів ячмінь».

Армен часто приходив на ферму, дивився на птахів, на їхні підрізані крила, іноді допомагав Асмік з математики, літератури.

Якось уночі гуси і качки зняли страшенний шум. Голосно загавкали і вискочили із своїх конур собаки. Гримнула рушниця діда Асатура, який охороняв ферму.

Коли старий запалив світло, приміщення, де птахи спали, було всипане пір’ям. Тут явно побувала лисиця.

– Не будь я мисливцем Асатуром, коли дам перетравити тобі вкрадене! – поклявся старий і на світанку по лисячому сліду пішов у гори.

– Дід твій на полювання вирушив, – сповістила Камо бабуся Наргіз.

Це було у неділю. Приготувавши уроки, Камо відшукав Армена та Асмік і сказав їм:

– Ходімо до Грикора.

– Що трапилося? – зашпилювалась Асмік.

– Ходімо, потім довідаєшся.

Грикор з захопленням допомагав колгоспному пастухові напувати телят, що повернулися з пасовиська.

– Ого! – вигукнув він, побачивши товаришів. – Ви чого?

– Грикоре, коли ти закінчиш свою роботу?

– З вашою допомогою – за п’ять хвилин, – пожартував Грикор.

– Ну що ж, давай відро…

– Ні, ні, ми вже закінчили. Що у вас?

– Грикоре, ходімо на Далі-Даг, – сказав Камо.

– А що там є? Щось їстівне?

– Коли вже мисливець Асатур із своїм Чамбаром туди пішов, то, треба гадати, там і їстівне знайдеться.

– Чого ж ви, коли так, роздумуєте? Ходімо швидше, а то дід Асатур увесь шашлик сам з’їсть! – з удаваним жахом закричав Грикор і кинувся з хліва.

– Зажди, не спіши! – наважився остудити його запал Камо. – Він по лисицю пішов. Який там шашлик!

Грикор зупинився. Його чорні, схожі на виноградини очі сміялися.

– А чим гірший шашлик з лисиці?… Що лисиця? Курей. Чому ж м’ясо лисиці має бути гірше за всяке інше? – запитував він, удаючи здивування.

– Але ж лисиця і мишей їсть, – гидливо сказала Асмік.

– Чим же миша погана? Адже вона тільки зерно та цукор гризе.

– Скажи йому, хай не говорить про таку гидоту, – звернулась Асмік до Камо.

– Не люблю я, коли ці інтелігенти морщаться, та ще й від чого: від шашлика з лисячої печінки!… Ну, та ходімте ж скоріше!

З жартами і сміхом вони піднялися на схил гори, де на снігу виднілися свіжі сліди людини. За нею йшов собака.

– Сліди діда і Чамбара! – зрадів Камо.

Цими слідами, за дідом і собакою, пішли і наші діти.

Все навколо було вкрите яскраво-білим снігом. Сонце сяяло так, що очі сліпило. Здавалося, міріади алмазів були розсипані по схилах гір.

Перший сніг у горах!

Похмура, туманна осіння пора, коли все в природі вкутане імлистим сутінком, як тільки випадає перший сніг, змінюється світлими, прозорими днями. Небо стає ясним і мирним, його блакить – густішою і яскравішою. В усій своїй красі виникають на її тлі вершини високих гір. Приємно гріє сонце перших днів зими, і сніг тане, струмочок за струмочком стікаючи в ущелини.

Діти зупинилися на одному із схилів і замилувались сяючим під сонцем гірським пейзажем. Промені сонця, падаючи на сніг, заломлювалися в ньому і, відбиваючись, ласкавими хвилями торкалися дитячих облич.

– Який чудовий день! – прошепотів Армен. – І в зими є своя краса.

– Шикуйся! – скомандував Камо.

Діти спустилися в балку, а з неї знову почали підніматися вгору.

Дідусеві сліди то спускалися в ущелину, то проходили по краях скель, там, де пролягав і шлях лисиці. В одному місці на снігу були розкидані гусячі кісточки і пір’я.

– Ах ти, бідний птах! І як же це ти свою душеньку віддав, і який вітер розвіяв твоє пір’ячко?… Ах ти, мій красуне! – вдавано побивався Грикор, наслідуючи голосіння бабусь.

А Асмік стояла мовчки над розкиданим по снігу пір’ячком, і серце її стискалося від болю: адже це були кісточки одного з її пташенят!

– Не журися! Мій дід цього так не облишить! – впевнено сказав Камо.

Діти підіймалися далі на гору.

Нарешті, за одним поворотом вони побачили мисливця з рушницею за плечима і великим кинджалом збоку.

Чамбар привітав дітей веселим гавканням. Він підбіг до них і, лащачись, припав до їхніх ніг. Асмік погладила собаку і почастувала його цукеркою:

– Для тебе принесла, Чамбарчику.

– І мені дай, – простягнув руку Грикор. – Чи я, по-твоєму, гірший за собаку?

– Навіть кращий, але хіба не Чамбар врятував нашого Камо?

Дівчинка сказала це з таким теплим почуттям, що Камо почервонів до вух.

– Дідусю, шашлик готовий? – ще здалеку крикнув Грикор дідові.

– Куди це ви йдете, левенята мої? – весело зустрів дітей мисливець Асатур. – Ну, коли прийшли, добре зробили: знайомтеся з лисячим звичаєм, – додав він, сідаючи на сніг і закурюючи люльку. – Здорово, клята, вимучила мене. Ви тільки погляньте на її витівки. Сполохав я її там, унизу, вигнав з-під одного каменя… Тільки прицілився – як вона бігом на голе місце, на горі, де сніг здуло вітром. Дивлюся, а в очах мерехтить, нічого не бачу… Ану, хто з вас скаже: чому лисиця, залишивши сніг, на голе місце кинулась? – раптом перебив свою розповідь старий.