Таємниця гірського озера

Видно було, що така думка склалася в нього давно і що йому не терпілося її висловити.

Розмова в Армена Михайловича тривала довго. Спільно обмірковували, з чого тепер починати.

– Мені здається, що необхідно насамперед обстежити печеру – ту, яка зветься «Воротами пекла», – радив Ашот Степанович.

– Я теж такої думки, – погодився Арам Михайлович.

– Послухай, Араме рідний, навіщо посилати туди дітей? – втрутився дід Асатур. – Місця прокляті.

– Якби була небезпека, дідусю, ми б не посилали.

Старий покірливо замовк. Відтоді, як почались розшуки стародавнього каналу, Арам Михайлович став для нього авторитетом, не слухати його було неможливо.

А вчитель продовжував:

– Треба взяти альпіністське спорядження. В печеру потрапити легко – до неї од верхівки не більше десяти метрів буде. Так… – хто-не-будь з вас звернув увагу на вхід у «Ворота пекла»? – запитав він хлопців.

– Ніхто. Чи до того було – мед їли! – зашепотів Грикор.

Асмік пирснула і почервоніла. Камо мовчав.

Відповів учителеві тільки Армен:

– Я оглянув його уважно і дещо вирішив, але…

Він не договорив.

– Я знав, що така важлива обставина не могла залишитися непоміченою моїм вченим вихованцем, – погладив кучеряву голову Армена Арам Михайлович.

– Яка обставина? – несміливо запитав Камо, і в душі його виникло те почуття до Армена, яке він уже колись назвав «заздрістю».

– Обстежимо печеру, а про це ми поговоримо згодом, – відповів учитель, і вони з Арменом обмінялись таємничими посмішками.

«Тут щось є!» – весело подумала Асмік.

– А рушницю, дідусю, з собою візьмеш? – спитав Грикор. – Я минулого разу під Чорними скелями козу помітив – стояла як вкопана.

– Козу? – перепитав Арам Михайлович і замислився.

– Що ж, до завтрашнього ранку розлучимось. Вийдемо на світанку, – сказав Ашот Степанович. – А тепер додому, спати! Завтра у нас буде багато роботи.

– Що ж, коли організація вирішує, що я можу сказати! – підвівся з місця дід Асатур. – Скажу Наргіз, щоб вона для нас добрий шматок баранини зварила та загорнула в лаваш^[16]. Візьму з собою, вранці поснідаємо біля Чорних скель. І рушницю візьму – який я мисливець без рушниці!…

ДОЩ НАД ВОДОЮ

Коли зійшло сонце, всі вже були коло Чорних скель і зупинились відпочити в тіні старого дуба.

– Наші предки щоосені приходили на поклін до цих скель, жертви приносили, – сказав дід Асатур. – А ось і «Ворота пекла» – он та чорна дірка, – показав він рукою. – Туди ще ніхто не заходив… Лише одного разу мій кум Мукел набрався хоробрості. Коли ввійшов, – згадував він, – в цю адову печеру, таким холодом дихнуло, наче з могили. Голова пішла обертом… Десь глибоко, наче під землею, щось гуде, вирує. Страшно зробилося. Як він втік – і не пам’ятає… «Напевне, – казав він, – це сатана у великому казані грішників варить. Засукав рукави й кидає одного за одним…» Ото їхні зойки і чув мій кум Мукел.

– Знову кум Мукел? – посміхнувся Камо. – Ну, дідусю, розповідай далі про все це Асмік, а ми пішли у розвідку.

– Ідіть, бог з вами. А може, внучко, що це й справді не пекло? Адже і на Чанчакарі де-вів теж не знайшли! Хтозна, що там угорі шумить!… Я своїм розумом міркую так: чи не серце Далі-Дагу там б’ється і чи не кров гори біжить по її жилах, вирує? Хіба Далі-Даг не живий! Чи мало він на нас, людей, сердився вогнем і димом дихав, ревів? А ти що скажеш з приводу цього, внучко? Може, і аду немає?

Асмік не могла стримати сміху: таким серйозним стало обличчя дідуся, зосередженим – погляд. Відчувалося, що для нього це не звичайне запитання.

– Яке пекло, дідусю? Ти серйозно кажеш?… Краще подивись, хмари які сунуть. Дідусю, ось і дощ накрапає…

– Хмари?… Будь ласка, давно чекаємо!

На Чорних скелях і справді зібралися хмари. Піднімалася буря. Загриміло, стократно відбиваючись луною печер і ущелин. Почалася злива. Дідове серце забилося.

– Джан! Гуркоти, гуркоти!… – з захватом повторював він.

– Дідусю, ходімо під ту скелю, – кликала Асмік.

Але листя дуба під струмками дощу шелестіло так мелодійно, так приємно, як пісня матері над колискою… Дід сів і притулився до стовбура дерева, мрійливо посмоктуючи давно погаслу люльку. Вторячи шелесту листя, м’яко видзвонювали, вдаряючись об каміння, дощові краплини. Чи могло бути щось приємніше за дрімання в такий дощ під крислатим дубом!…

– Дідусю, ходімо! Вимокнемо тут, – благала Асмік.

– Дай посидіти ще трохи, дівчинко! От уже скільки років я не був під деревом під час дощу… А як ти думаєш, може бути в печері вода? – почав було дід, але раптом десь зовсім недалеко мигнула блискавка і знову загриміло. – Е, ні, залишатися в грозу під самотнім деревом небезпечно! – Слідом за Асмік поспішив старий мисливець сховатися під виступом скелі.

***

Хмари, що набігли з Чорного моря, зібралися нарешті над Севаном.

Темні, похмурі, вони наче чорною завісою прикрили світле дзеркало озера. Воно теж почорніло, посумніло, але скоро його гладенька поверхня затріпотіла, здавалось, безліччю білокрилих чайок. Це вітер, що налетів з гір, здійняв на Севані хвилі і вкрив їх гребені білою мереживною піною.

Спала денна спека, повіяло прохолодою. Зів’ялі рослини ожили, підбадьорились. А внизу, в долині, радісно вигукували колгоспники: «Дощ!… дощ!…».

От якби ця злива пройшла над змученими спекою колгоспними полями!…

Сінокосарки, які працювали на луках по берегах озера Гіллі, зупинилися. Бригадир Овсеп наказав припинити роботу:

– Дощ зіпсує скошене. Нехай пройде. – І, глянувши на членів своєї бригади, спитав: – А сухе сіно встигнемо зібрати до дощу?

– Чого там питати, тільки час гаяти! – сказав молодий кремезний колгоспник. – Почнемо, товариші!

Всі взялися за граблі.

– Ну, любі мої, давайте швидше! – кивнув головою Овсеп, і різнокольоровий потік озброєних граблями колгоспниць рушив уперед. Поспішно згрібаючи сіно, жінки час од часу поглядали на небо. їх турбувало не те, що дощ промочить сіно: сіно намокне й висохне. Хвилювало їх інше: що коли дощ піде над озером, а не над полями села Лчаван?…

Не минуло й десяти хвилин, як береги Гіллі вкрилися купами скошеної трави.

Побоювання колгоспників виправдались: хмари пролилися дощем над Севаном.

– Сюди, сюди! Чого ви воду на воду ллєте!… – махаючи шапкою, кликав хмари на колгоспні поля бригадир Овсеп. Але хмари, не донісши свого дорогоцінного вантажу до полів села Лчаван, віддали його озеру.

– Косити далі!… – безнадійно махнув рукою бригадир Овсеп.

Знову із скреготом поповзли сінокосарки. Знову задзвеніли коси в руках колгоспників, рівненько підрізаючи траву і залишаючи на зеленій поверхні прибережних луків паралельні темно-зелені смуги.