Таємниця гірського озера
Шрифт:
Діда слухали мовчки. Всі розуміли, що вчинок його негарний, і чекали, що ж скажуть ті, хто має право судити.
– Чого скиглиш? – перебив старого рахівник Месроп. – І мільйони віддаєш та ще й пробачення просиш? Інший на твоєму місці і не віддав би…
– А заради чого віддав би? – підтримала його Сона. – Добре ти робив, діду, каятись нема чого.
І ще кілька голосів почулося на захист діда. Можна було подумати, що вони втішають старого. Та коли Месроп простягнув руку, щоб допомогти діду підвестись, той відштовхнув його і сказав обурено:
– Геть!… Невже я так низько впав, що ти можеш мене захищати?… Ні, нехай мене народ судить…
Обернувшись до присутніх, старий схвильовано промовив:
– Люди, коли вже мене Сона і Месроп захищати почали, то мені й жиги нема чого… Накажіть мене до в’язниці відвести. Ні в’язниці,
Рясні сльози покотилися з очей старого на його сиву бороду…
СУД НАРОДУ
До діда Асатура підійшов голова колгоспу Баграт, що довго мовчав, і підвів його з колін.
– Провина велика, – сказав він, – але хто з нас не знає діда Асатура! Чи є серед вас хто-небудь, кому б дід на своєму віку не допоміг?…
– Нема таких людей! – пролунав голос Анаїд.
– Хто з вас не знає, що людина ця все своє життя була чистою і чесною! – продовжував Баграт. – Те, що він скарб тримав і не наважувався віддати його – це все гріхи старого суспільства. Воно, це старе суспільство, залишило в серцях багатьох з тих, хто в ньому жив, чорні плями. Дід Асатур не комуніст, але в дні травневого повстання 1920 року він нас, партизанів, переховував у своєму хліві і годував своєю мисливською здобиччю… Ні, ми так легко не осудимо діда Асатура!… Він був совістю нашого села, і ця подія – непорозуміння в його житті. Пам’ятаєте, люди, який голод був у нас в перший рік революції, як руйнувалася країна в часи громадянської війни? Пам’ятаєте, як народ їв траву, пухнув з голоду і вмирав?… Хто врятував тоді наше життя, врятував Лчаван? Російський народ!… Пам’ятаєте, як з Росії ешелонами привозили нам зерно – для голодуючих? Кого ми обрали, кому доручили одержати це зерно і чесно, справедливо розподілити?
– Дідові Асатуру!… Звичайно, дідові Аса-туру! – пролунало з усіх боків.
– А в дні Вітчизняної війни хто допомагав родинам бійців, що були на фронті? Кого в ті дні, коли фашистські орди були біля воріт Закавказзя, обрали ви командиром місцевого ополчення?…
– Асатура! – хором загули присутні.
– Правильно. І ви його обрали тому, що він був чесним. Чесний він і тепер. – підвищив голос Баграт, – а його вчинок – це залишки минулого, залишки старого. Людина, яка зросла в старому, власницькому суспільстві, не змогла цілком позбутись однієї з головних вад цього суспільства – жадності. Ось вони, – показав Баграт на хлоп’ят, – будуть вільні од таких пороків, тому що народились і виросли в новому суспільстві, в тому суспільстві, де в людини є лише одне прагнення – підкорити все особисте суспільним інтересам… Отже… Я хотів, щоб ці наші збори були судом над дідом Асатуром. Я своє слово сказав. Нехай і інші скажуть свою думку. Тоді ми тут вирішимо й повідомимо про нього уряд.
– Що може бути дідусеві Асатуру? – з острахом прошепотіла Асмік.
Після голови виступив Арам Михайлович.
– Це золото, – сказав він, вказуючи на знайдені дідом скарби, – нагадує мені про одну історичну подію. Весною 1921 року, коли вірменські білогвардійці – дашнаки – виступили проти нового, радянського, уряду, одна з наших червоноармійських частин відірвалась від Одинадцятої армії, очолюваної Орджонікідзе, Кіровим і Мікояном, і залишилась у південному кінці Вірменії, у крайньому кутку Араратської долини, біля Нахічевані. Ця військова частина протистояла контрреволюційним силам, не надіючись на допомогу. У бійців не було хліба, не було необхідного спорядження. Попереду були вороги, позаду – феодальний Іран. Розгром здавався неминучим. Але ось пролунав шум мотора, і в небі з’явився літак. На той час це була подія незвичайна. Літак зробив круг над нами і скинув торбинку золота, надіслану Леніним. За це золото загону пощастило роздобути в Ірані хліба, люди ожили, підбадьорились і зуміли подолати ворога.
– Правильно! Я був там з ними… – відгукнувся з свого кутка колишній партизан, тепер завідувач молочної ферми Артем.
– Хай не образиться на мене зараз дід Асатур, коли я зроблю одне порівняння, – продовжував Арам Михайлович. – То було золото, і це – теж золото. Різниці ніби нема, чи не так? Але чому послужило те золото і чому – це лежало в хліві діда Асатура?…
Старий мисливець стояв, нахиливши голову, і було видно, як боляче йому слухати такі тяжкі докори.
– Я
хочу звернути вашу увагу і на іншу важливу обставину, – продовжував учитель. – Зараз мене, як радянську людину, хвилює ще одна думка: як було б недобре якби у діда Асатура перемогло старе! І яка велика втрата була б для радянської науки, коли б знову залишились під землею або пропали, а може, і таємно продали б їх – просто як цінний метал – цих мовчазних свідків минулої історії нашого народу, його боротьби, побуту, культури… – Арам Михайлович узяв з купи золотих речей, що лежали на підлозі, одну монету: – Ось бачите, на ній зображено Тиграна Великого. Монета ця була вибита в ті часи, коли в нашій країні ще панувало язичество А ось союзника Тиграна Великого – Мітрідата Понтійського – зображення, вибите на золотій медалі… Тигран і іМітрідат підняли народи підвласних їм країн на боротьбу з легіонами римських завойовників. Це дуже цінні, дуже важливі знахідки для науки. Такі знахідки ховати або знищувати, перетворювати на злитки – злочин… Ну, я думаю, усього, про що тут говорили, досить для діда Асатура. Він глибоко відчуває свою провину. Асатур говорить про дідівську чесність, і чимало цієї чесності є і в нього самого. Але мені хотілося б, щоб дід Асатур сам себе запитав: як він міг забути про чесність, про людяність?– Дід Асатур почув усе, що треба було, – сказав Баграт. – В його каяття ми віримо – воно глибоке й щире. Кінець кінцем дуже добре, що всі ці речі знайшлися. Але найбільше слід радіти тому, що знайшлася людина, що під впливом цих хлоп’ят знайшлася загублена дідом Асатуром чесність… – І він потиснув старому руку. – Я переконаний, що уряд зверне увагу на твоє каяття, діду.
Дід полегшено зітхнув. Його зблідле обличчя потроху почало оживлятись і набувати природного кольору.
Всі почали посміхатися, дехто навіть зааплодував. Дід Асатур розправив плечі, випростався. Вологі очі його блиснули, як у старого, але ще могутнього сокола.
Кінець справи більше за всіх, звичайно, потішив наших юних героїв. Вони дуже любили старого, доброго дідуся і, бачачи його страждання, теж страждали.
– Спасибі і нашим відважним хлоп’ятам! Чи не вони знайшли це золото разом з цими дорогоцінностями в печерах Чанчакару? Чи не вони своїм прикладом урятували честь старого мисливця? – промовив учитель.
Покликавшії до себе дітей, він обняв і поцілував їх по черзі.
Дід Асатур підбадьорився і, за старою звичкою, знову стиснув руків’я кинджала. Поверталося до нього колишнє почуття власної гідності.
– Ну, кінець, тепер до мене і смерть не підступиться! – сказав він і раптом, щось згадавши, повернувся до Камо: – Камо, рідненький, чи знайшли ви, що там у печері вирувало? Чи не казан сатани?
– Ні, дідусю, який там казан! Це під скелею біжить вода, – слабким голосом відповів хлопець, який ще не зовсім оклигав після хвороби.
– Справді вода? – запитав у Камо Артем.
– Так. Ясно чути, як вона біжить, вирує…
– Чого ж ти нам про це не сказав, – обернувся Артем до Баграта.
– Ми й самі ще нічого толком не знаємо… Ашоте Степановичу, діти, розкажіть, що ви сьогодні на Чорних скелях зробили? А куди пропав твій товариш, учений? – спитав Баграт.
– Сурен? Сурен не пропав. Він зайнятий дуже важливою справою: креслить карту старого річища каналу, позначає на ній ті місця, які слід закріпити цементом, – відповів Ашот Степанович. – Бо інакше вода в цих місцях – вони складені з пористої лави – буде просякати і пропадатиме, не дійшовши до ваших полів.
…В той же вечір Баграт послав колгоспний грузовик у районне управління водним господарством по цемент, а сам з учителем побував у «Воротах пекла». Вони оглянули печеру і переконались, що під нею і справді бурхливим потоком мчить вода – затворниця Чорних скель…
Рано-вранці Баграт послав колгоспників рити канал.
Селом полетіла чутка:
– Вода!… Скоро буде вода!…
Наче ліс з коріння зірвався – забігали всі: старі й малі, чоловіки й жінки. Схопивши лопати, кирки, ломи, кинулись на схил Далі-Дагу, по якому пролягало колись річище Великого Джерела царя Сардура, та сама «таємнича стежка», колишнє значення якої розгадали Арам Михайлович і Армен.
З’явились тракторні плуги. Ще не зійшло сонце, а вони вже зібрались на схилі гори, там, де стояв недавно «вішап» – «бог води», і поповзли звідти, вгризаючись у землю, вниз, до полів колгоспу. За плугами йшли колгоспники і лопатами та кирками поглиблювали річище стародавнього каналу.