Твори у п'яти томах. Том 2

Якби ти на світ не родивсь

Або в колисці ще упивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе преславного. Амінь.

18 августа [1859],

в Переяславі

«Во Іудеї во дні они…»

Во Іудеї во дні они

Во время Ірода царя,

Кругом Сіона й на Сіоні [160]

Романські п’яні легіони

Паскудились. А у царя,

У Ірода-таки самого,

160

Сіон — гора в Ізраїлі, точніше — в Палестині.

І у порогу, й за порогом

Стояли ліктори, а цар…

Самодержавний государ!

Лизав у ліктора халяву,

Щоб той йому па те, на се…

Хоч півдинарія позичив;

А той кишенею трясе,

Виймає гроші і не лічить,

Неначе старцеві дає.

І п’яний Ірод знову п’є!

Як ось, не в самім Назареті,

А у якомусь у вертепі

Марія сина привела

І в Віфлеєм з малим пішла…

Біжить поштар із Віфлеєма

І каже: «Царю! так і так!

Зіновать [161] , кукіль і будяк

Росте в пшениці! Кляте плем’я

Давидове у нас зійшло!

Зотни, поки не піднялось!»

«Так що ж, — промовив Ірод п'яний,—

По всьому царству постинать

Малих дітей; а то, погані,

Нам не дадуть доцарювать».

Поштар, нівроку, був підпилий,

Оддав сенатові приказ,

Щоб тілько в Віфлеємі били

Малих дітей.

Спаси ти нас,

Младенче праведний, великий,

Од п’яного царя-владики! [162]

161

Зіновать — рокитник. Можливо, Шевченко називав так дерезу. Тут — у значенні бур’ян.

162

Од п’яного царя-владики! — Шевченко мав тут на увазі Олександра II.

Од гіршого ж тебе спасла

Твоя преправедная мати.

Та де ж нам тую матір взяти

Ми серцем голі догола!

Раби з кокардою на лобі!

Лакеї в золотій оздобі…

Онуча, сміття з помела

Єго величества. Та й годі.

24 октября [1859],

С.-Петербург

МАРІЯ

Радуйся, ты-бо обновила

еси зачатыя студно.

Акафіст пресвятій богородиці. Ікос 10

ПОЕМА

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю.

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого мученика сина,

Щоб хрест-кайдани донесли

До самого, самого краю.

Достойно пєтая! благаю!

Царице неба і землі!

Вонми [163] їх стону і пошли

Благий конець, о всеблагая!

А я, незлобний, воспою,

Як процвітуть убогі села,

Псалмом і тихим, і веселим

Святую доленьку твою.

А нині плач, і скорб, і сльози

Душі убогої — убогій

Остатню лепту [164] подаю.

________________

У Йосипа, у тесляра

Чи бондаря того святого,

Марія в наймичках росла.

Рідня була. Отож, небога,

163

Вонми (церк. — слов.) — послухай, прислухайся.

164

Лепта — дрібна монета в стародавній Іудеї.

Уже чимала піднялась,

Росла собі та виростала

І на порі Марія стала…

Рожевим квітом розцвіла

В убогій і чужій хатині.

В святому тихому раю.

Тесляр на наймичку свою,

Неначе на свою дитину,

Теслу було і струг покине

Та й дивиться; і час мине,

А він і оком не мигне,

І думає: «Ані родини!

Ані хатиночки нема,

Одна-однісінька!.. Хіба…

Ще ж смерть моя не за плечима?.

А та стоїть собі під тином

Та вовну білую пряде

На той бурнус [165] йому священний

Або на берег поведе

Козу з козяточком сердешним

І попасти, і напоїть.

Хоч і далеко. Так любила ж

Вона той тихий божий став,

Широкую Тіверіаду [166] ,

І рада, аж сміється, рада,

Що Йосип сидячи мовчав,

Не боронив їй, не спиняв

На став іти; іде, сміється,

А він сидить та все сидить,

За струг, сердега, не береться…

165

Бурнус — верхній одяг у народів Сходу.

166

Тіверіада — місцевість біля Тіверіадського озера в Галілеї (Палестина).

Коза нап'ється та й пасеться.

А дівчина собі стоїть,

Неначе вкопана, під гаєм

І смутно, сумно позирає

На той широкий божий став,

І мовила: «Тіверіадо!

Широкий царю озерам!

Скажи мені, моя порадо!

Якая доля вийде нам

З старим Іосифом? О доле! —

І похилилась, мов тополя

Од вітру хилиться в яру.—

Йому я стану за дитину.

Плечми моїми молодими

Його старії підопру!»

І кинула кругом очима,

Аж іскри сипнули з очей.

А з добрих молодих плечей

Хітон полатаний додолу

Тихенько зсунувся. Ніколи

Такої божої краси

Ніхто не узрить! Злая ж доля

Колючим терном провела,

Знущалася над красотою!

О доленько! Понад водою

Ходою тихою пішла.

Лопух край берега найшла,

Лопух зорвала і накрила,

Неначе бриликом, свою,

Свою головоньку смутную,

Свою головоньку святую!

І зникла в темному гаю.

О світе наш незаходимий!

О ти, пречистая в женах!

Благоуханний сельний крине!

В яких гаях, в яких ярах,

В яких незнаємих вертепах

Ти заховаєшся од спеки

Огнепалимої тії,

Що серце без огню розтопить

І без води прорве, потопить

Святії думоньки твої?

Де ти сховаєшся? Нігде!

Огонь заклюнувся вже, годі!

Уже розжеврівся. І шкода,

Даремне сила пропаде.

До крові дійде, до кості

Огонь той лютий, негасимий,

І, недобитая, за сипом

Повинна будеш перейти