Твори у п'яти томах. Том 2

Огонь пекельний! Вже пророчить,

Тобі вже зазирає в очі

Твоє грядущеє. Не зри!

Сльозу пророчую утри!

Заквітчай голову дівочу

Лілеями та тим рясним

Червоним маком. Та засни

Під явором у холодочку,

Поки що буде.

Увечері, мов зоря тая,

Марія з гаю вихожає

Заквітчана. Фавор-гора [167] ,

Неначе з злата-серебра,

Далеко, високо сіяє,

Аж сліпить очі. Підняла

167

Фавор — гора в Галілеї, над Тіверіадським озером.

На той Фавор свої святиє

Очиці кроткіє Марія

Та й усміхнулась. Зайняла

Козу з козяточком з-під гаю

І заспівала:

«Раю! раю!

Темний гаю!

Чи я, молодая,

Милий боже, в твоїм раї

Чи я погуляю,

Нагуляюсь?»

Та й замовкла.

Круг себе сумно озирнулась,

На руки козеня взяла

І веселенькая пішла

На хутір бондарів убогий.

А йдучи, козеня, небога,

Ніби дитину, на руках

Хитала, бавила, гойдала,

До лона тихо пригортала

І цілувала. Козеня,

Неначе теє кошеня,

І не пручалось, не кричало,

На ломі пестилося, гралось,

Миль зо дві любо з козеням

Трохи, трохи не танцювала

І не втомилась. Вигляда

Старий, сумуючи під тином,

Давненько вже свою дитину.

Зустрів її, і привітав,

І тихо мовив: «Де ти в бога

Загаялась, моя небого?

Ходімо в кущу [168] , опочий,

168

Куща (церк. — слов.) — шатро, курінь, хата.

Та повечеряємо вкупі

З веселим гостем молодим;

Ходімо, доненько». — «Який?

Який се гость?» — «Із Назарета

Зайшов у нас підночувать.

І каже: «Божа-благодать

На ветхую Єлисавету

Учора рано пролилась,

Учора, — каже, — привела

Дитину-сина. А Захарій

Старий нарек його Іваном».

Так бачиш що!» А гость роззути

Умитий з кущі вихожав

В одному білому хітоні,

Мов намальований, сіяв,

І став велично на порозі,

І, уклонившися, вітав

Марію тихо. Їй, небозі,

Аж дивно, чудно. Гость стояв

І ніби справді засіяв.

Марія на його зирнула

І стрепенулась. Пригорнулась,

Неначе злякане дитя,

До Йосипа свого старого,

А потім гостя молодого

Просила, ніби повела

Очима в кущу. Принесла

Води погожої з криниці,

І молоко, і сир козлиці

Їм на вечерю подала.

Сама ж не їла й не пила.

В куточку мовчки прихилилась

Та дивувалася, дивилась

І слухала, як молодий

Дивочний гость той говорив.

І словеса його святиє

На серце падали Марії,

І серце мерзло і пеклось!

«Во Іудеї не було,—

Промовив гость, — того ніколи,

Що нині узриться. Равві! [169]

Равві великого глаголи

На ниві сіються новій!

І виростуть, і пожнемо,

І в житницю соберемо

Зерно святеє. Я месію [170]

Іду народу возвістить».

169

Равві (староєвр.) — учитель, наставник.

170

Месія (староєвр.) — помазаник, рятівник, який, за віруванням іудеїв, мав був з явитися з божого повеління для відновлення іудейського царства.

І помолилася Марія

Перед апостолом.

Горить

Огонь тихенько на кабиці [171] ,

А Йосип праведний сидить

Та думає. Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію…

Холодочком

До сходу сонця провели

До самої Тіверіади

Благовістителя. І раді,

Радісінькі собі прийшли

Додому.

171

Кабиця — особлива піч або богнищє в сіпях чи надворі для готування їжі.

Жде його Марія

І ждучи плаче, молодії

Ланіти [172] , очі і уста

Марніють зримо. «Ти не та,

Не та тепер, Маріє, стала!

Цвіт зельний, наша красота! —

Промовив Йосип. — Диво сталось

З тобою, доненько моя!

Ходім, Маріє, повінчаймось,

А то… — Й не вимовив: уб'ють

На улиці.— І заховаймось

В своїм оазисі». І в путь

Марія нашвидку збиралась

Та тяжко плакала, ридала.

Отож вони собі ідуть,

172

Ланіти (церк. — слов.) — щоки, обличчя.

Несе з торбиною на плечах

Нову коновочку старий.

Спродать би то та молодій

Купить хустиночку до речі,

Та й за повінчання оддать.

О старче праведний, багатий!

Не од Сіона благодать,

А з тихої твоєї хати

Нам возвістилася. Якби

Пречистій їй не дав ти руку,

Рабами б бідниє раби

І досі мерли би. О муко!

О тяжкая душі печаль!

Не вас мені, сердешних, жаль,

Сліпі і малиє душою,

А тих, що бачать над собою

Сокиру, молот і кують

Кайдани новиє. Уб’ють,

Заріжуть вас, душеубійці,

І із кровавої криниці

Собак напоять.

Де ж подівсь

Дивочний гость отой лукавий?

Хоч би прийшов та подививсь

На брак той славний і преславний!

На брак окрадений! Не чуть,

Не чуть ані його, ані месії,

А люде ждуть чогось і ждуть,

Чогось непевного. Маріє!

Ти, безталанная, чого

І ждеш, і ждатимеш од бога

І од людей його? Нічого,

Ніже апостола того

Тепер не жди. Тесляр убогий

Тебе повінчану веде

В свою убогую хатину.

Молися й дякуй, що не кинув,

Що на розпуття не прогнав.

А то б цеглиною убили,

Якби не вкрив, не заховав!

В Єрусалимі говорили

Тихенько люде, що стяли

У городі Тіверіаді

Чи то якогось розп’яли

Провозвістителя месії.

«Його!» — промовила Марія

І веселесенька пішла

У Назарет. І він радіє,

Що наймичка його несла