Твори в п'яти томах. Том 1

А він, проклятий, покинув,

Не вступив і в хату,

Пішов собі з москалями,

А я з байстрюками

В Україну повернула

Босими ногами.

Острижена — та й байдуже.

Ішла та питала

До Києва. І що з мене

Люди посміялись,

Трохи була не втопилась,

Та жаль було кинуть

Близняточок. То сяк, то так

На свою країну

Доплентала, одпочила,

Вечора діждала—

Та и у село, хотілось, бач,

Щоб люде не знали.

Підкрадаюся до хати ~

Аж огню немає.

Я думала, що спить батько,

Аж він умирає.

І нікому руки скласти,—

Я перелякалась.

Хата пусткою смерділа.

От я заховала

Близнят своїх у коморі,

Убігаю в хату,

А він уже ледве стогне,

Я до кого: «Тату!

Тату, тату! Це я прийшла»,

За руку хапаю.

А він мене взяв за руку

І шептав: «Прощаю!..

Прощаю... і...» — тілько й чула,

Бо, здається, впала

Та й заснула — якби була

Довіку проспала.

Опівночі прокинулась,

Щось ходить по хаті»

А за руку батько давить.

«Тату! — кличу,— Тату!»

Аж він уже так, як крига,

Насилу я руку

Випручала... Що, цигане,

Якби таку суку

Тобі дочку — чи простив би?

Циган:

Простив би, єй-богу.

Відьма:

Та мовчи вже, бо забуду,

Я молилась богу...

Ба ні, дітей годувала,

Та в засік ховала,

Та, здається, ще очіпок

Клоччям вимощала,

Щоб не знать було, що стрига,

Прибралась, ходила,

Поки люде домовину

Надворі робили,

Доробили, положили,

Понесли, сховали,

І одна я з близнятами

На світі осталась.

(Плаче і саівае)

«Через яр ходила

Та воду носила,

Коровай сама бгала,

Дочку оддавала,

А сина женила І.. гу...»

Циган:

Не скигли, бо ти всіх побудиш!

Відьма:

Хіба я скиглю, навісний!

Циган:

Та добре, добре, що ж дальш буде,

Розказуй лиш...

Відьма:

А що даси?

Навариш завтра мамалиги,

Я й кукурузи принесу..*

Постривай же, нагадала*

З дочкою ліг спати,

А сина взяв у лакеї,

Громадою з хати...

Еге... еге... громадою.

Я собак дражнила

Попід вікнами з старцями

І близнят водила

За собою, щоб привчались»

Аж і сам приїхав.

Отойді було громаді

І всім достолиха,

Щоб мене не виганяли

З батьківської хати,

А мене взяв з близнятами

До себе в палати.

Ростуть мої близняточка,

А я утішаюсь

І з лютою гадиною

Я знову кохаюсь,

Докохалася до краю...

Сина у лакеї

Занапастив, а з дочкою,

Чи чуєш, з своєю...

Чи це не гріх, по-вашому,

І в вас так уміють?..

А мені дав карбованець

Та послав у Київ,

Щоб я богу помолилась.

Отож я й ходила

І молилась, ні, цигане,

Я дармо молилась.

Чи в вас є бог який-небудь?

От же в нас немає,

Пани вкрали та в шкатулі

У себе ховають.

Вертаюся із Києва,

Замкнуті покої,

Пан поїхав десь з дочкою,

Як перше зо мною.