Вийди і візьми

Поруч із ним, пів кроку позаду стояв чоловік, що міг би зійти щонайменше за Толикового батька. Густе й біле, як сніг, злегка розвихрене й нерівно закучерявлене по краях волосся переходило у подібні до виноградних вусиків бакенбарди. За дряхлістю віку вгадувалася колись кремезна, міцна статура, той крій, яким природа наділяє людей то тут, то там, наче дбаючи, аби розпорошувати їх рівномірно по світі; ще й тепер, у свої — вісімдесят п’ять? дев’яносто? — він тримався нівроку, на голову вищий від Анатолія і на майже дві за Сергія.

— То ось Ви який, Сергію. Приємно познайомитися. Мене звати, — незнайомець назвався, проте його ім’я не сказало Сергієві нічого.

— Ваш батько багато писав про Вас, — пояснив.

Щойно зараз Сергій побачив у його руці пакунок акуратно складених і кількакрат перехоплених ґумкою листів.

— Я хотів би їх Вам повернути. Ваш батько і я, ми тривалий час листувалися. Потім… — незнайомець затнувся, було видно, як йому складає труднощів дібрати потрібного виразу.

— Потім в’язниця, — мовив Анатолій.

— І ось уперше в нас, — Анатолій назвав місто на півночі, звідки прибув гість. — Зустрітися з тобою. Та й у наших справах.

— Він, — Анатолій звернувся на ім’я та по батькові, — консультував мене — і в нашому з тобою питанні, і раніше.

— Здавалося б, пора вже й на відпочинок, — співрозмовник усміхнувся.

Одного з колишніх діячів Гельсинської, відтак очільника регіональної правозахисної групи, його свого часу пропонували на посаду омбудсмена, одначе він, не пояснивши причин і зненацька пішовши в себе, відмовився кандидувати. Було помітно, як ця частина Анатолієвої розповіді відродила в ньому роздуми, що колись уже, очевидно, займали його. Може, оце зараз він уперше висловив сумнів уголос:

— Тяжко далося тодішнє рішення. Я дотепер не певний, чи було воно правильним. Обміркованим — так.

— Ми разом працюємо в реабілітаційному проекті. — Анатолій сягнув по буклет. — Правове сприяння колишнім в’язням. Іноді повернутися до звичайного життя, взяти його в руки трудніше, ніж вийти з-за ґрат.

— Світ змінився, — мовив гість, — а система лишилася. За моїх часів вона була пекельною машиною, що пожерла своїх творців і виконавців, мільйони людей, майже все селянство, а сьогодні нагадує слона в порцеляновій крамниці. А порцеляна ж — людське життя.

— Я вас залишу, — мовив Анатолій.

Вони проходжувалися міським парком, намотавши з десять, якщо не більше, кіл та зиґзаґів — на цих доріжках Сергій робив свої перші в житті самостійні спроби, й ось тепер, після того неусвідомленого кривуляння завдовжки у сорок із чубком літ-зим, наче наново вчився ходити.

— Повірте, я довго зважував. Зберегти, спалити? Пам’ять про дружбу, але й інтимна частинка життя Вашого батька і… Вас. Ми називали один одного побратимами, подеколи й у листах зверталися: «Привіт тобі, мій побратиме» — чудно, чи не так? Пригадуєте, «Привіт тобі, моє ластовенятко, що, з рідного полинувши гнізда, десь пурхаєш над голубим Дністром»… Настроєвість та сама. Це з послання Драй-Хмари донечці — у майбутньому Оксані Ашер, упорядниці поетичного доробку розстріляного батька. Написаний з Києва у проміжку між першим і другим арештом. Ось так.

Пауза.

— Так склалося, що я сам як палець — без целібату, без сім’ї, проте не самотній. Вловлюєте різницю? Тим не менше сім’я — це те, що я обрав би, щоб воно було по-іншому, навіть не в’язниця. На лихо і на щастя, ми не уповноважені змінювати минуле, втручатися в нього яким-небудь іншим чином, ніж осмислювати і пам’ятати. Отак ми з Вашим, з твоїм, Сергію (якщо Ви не проти), батьком випурхнули з гнізда, а повернулися… тільки вже не було куди… А хто мав куди, той не дійшов…

Сергій тримав їх, механічно перекладав з місця на місце, втуплювався у дати на поштових штемпелях, крутив у руках, не наважуючись зазирнути всередину. У ньому наростав неспокій, відстороненість і байдужість змінювалися гарячковою, десь аж хворобливою допитливістю, що врешті й узяла гору.

Повернення листів батьків приятель, з яким разом служили у війську, де й познайомилися, домагався роками — попри те, що часи змінилися, вони жили в новій державі зі старою системою, що ревниво оберігала свої архіви: огром суцільного злочину тривалістю в сім десятиріч, в якому, пригнічене і здеформоване, тривало життя з маленькими радощами та безмежними печалями, розсурмленими звитягами і невеличкими, обійденими увагою успіхами, не даючи вигребти з того злочину мільйони людських історій, мов діаманти — понівечені, стьмянілі. Але таки витребував свої акти з ретельно затертими прізвищами виконавців. Поклав іще раз пройтися колами тодішнього пекла, цього разу не виходячи годинами з-за столу; по марудному зволіканні йому повернули всю без винятку кореспонденцію — приватні речі, бездоганно збережені.

Кілька аркушів і кожний рябів густо покладеними літерами наївного, як у школярів, вразливого, так що його хотілося захищати, почерку, не залишаючи вільного місця, тоді як властивий лист вичерпувався кількома рядками. Все, що далі, було P.S. «Проект міста щастя. Вільні фантазії до облаштування майбутнього». Почавшись вступом «Докорінно змінити життя можна, тільки здолавши силу тяжіння, що сковує нас, роблячи в’язнями прекрасного саду, названого нами Землею. Така наша, загальнолюдська незмірна трагедія закайданених у раю», «Проект» описував таке ідеальне місто, що його однаково легко було потрактувати і за марення, і за філософію — дерева там цвіли на бажання мешканців, вулиці то з’являлися, то зникали, називаючись одночасно так і інак, а засобом пересування слугували повітряні кулі. Було там ближче до кінця й таке міркування, підсумовуючи бурхливий, дарма що стислий виклад: «З цієї дилеми ми вирвемося тільки тоді, як сила волі перевершить силу тяжіння, але що, коли ми спроможемося цього, не звільнившись від лихого в собі…» Замість, здавалось би, звичного у такому випадку знака питання стояли три крапки.

Цим «P.S.» лист, що — так виглядало — постав у відповідь на щось висловлене (можливо, й не раз) адресатом, випинався з-поміж решти також велеслівних, одначе присвячених змалюванню сценок буденного життя епістол, в які Сергій впивався, наче у пригодницьке читво: в ньому бриніло й калатало, перемотлошуючи, трусячи пам’ять і тіло, як ото образки чийогось великого кохання, до яких маєш стосунок не інакший, як читача, зворушують до самої глибини, наче все те діялося колись із тобою.

До того ж його згадувано майже в кожному листі — «малюк», інколи «наш Сергійко», якісь походеньки, що їх пам’ятав і не пам’ятав і про які батько розповідав, мов про неабиякі досягнення; промовляли гордість і радість можливості поділитися ними ще з кимось, рідше листи містили звіряння внутрішнього характеру і варіанти, як повестися в тій чи тій, знову ж таки побутовій оказії — радше міркування, ніж спрямовані до співрозмовника сподівання на підказку. Це все історія — не абстрактна, а конкретної людини, тільки тоді вона щось важить. Для Сергія вона важила подвійно. Сергієву маму батько називав у листах Матильдою, вряди-годи «моя жінка», з благоговінням й острахом і майже так зачасто, як його, сина.

Деякі листи Сергій, виснажений раптовістю, з якою на нього наринуло минуле, від надміру і перехлескування емоцій, перебігав по діагоналі. Аж ось погляд приріс до фрази, вихопленої навмання з нерівно надірваного конверта з маркою, на якій монументальні чоловік і жінка подалися допереду, чоловік із молотом, жінка тримаючи серп: «… був близький до самогубства». Сергій перечитав його від початку до кінця, разів десять-дванадцять чи й усі двадцять — так, наче якогось наступного разу могла з’явитися протилежність до багатократно прочитаного, його спростування.

«Дорогий друже!

Нас спіткало щось жахливе, невиправне, чому немає виразу і збагнення — хоч там як я силкувався б назвати, жодне слово нездатне передати нашу скорботу. Одного з попередніх разів я обіцяв тобі поділитися небавом радісною новиною, я хотів, щоб для тебе це стало великою несподіванкою, яку ти розділив би з нами у спільних почуваннях. У нас така думка була, ми з Матильдою давно обговорили її та порішили, що ти приїдеш нас перевідати, адже ти ще ніколи не був у нашому місті, та й чудовішої нагоди познайомитися з Матильдою, нашим Сергійком і…