Вийди і візьми

Відходив повільно, від потилиці до кінчиків пальців на руках і ногах одне суцільне ниття, що озивалося до нього таким-от чином і голосом, одначе то знову було його тіло, до якого він уже не був безпорадним додатком, але й ще ніяк не повноправним господарем. Правиця не рухалася, наче причавлена брилою, то легшою, невагомішою здавалася ліва рука, проте й вона тільки в лежанні: скоро хотів її підвести, як робилася важкою; облишав спроби і так лежав, втуплений у прогнуте дно вищого ліжка, мов у човен зісподу.

— Наче на кораблі… — прошепотіли, ледь рухаючись, вуста, тоді як сам він і далі лежав колодою.

— Він говорить!

Вони позіскакували зі своїх місць й обступили його.

— Говори.

— Наче на кораблі… — повторили його потріскані, на яких закипіла кров, губи.

— Ти хто?

— Як тебе звати?

Краєм мислення збагнув, що вони хочуть, не знаючи, як підступитися — не до нього, а до тієї фрази, прямого звучання якої уникали, як дідько ладану. І все-таки вони запитали його ім’я швидше, ніж слідчий. Прізвище і по батькові їх не обходило. Коли промовляв, було так, наче ім’я існувало самостійною величиною, що верталась до нього з далекого Всесвіту, як він сам — до себе.

Їх цікавила його історія, у них виникли чималі труднощі, куди його прилаштувати, тож вони довго й терпляче чекали, доки він очуняє, так що здавалося, що мерця в камері, на якого мав усі шанси перетворитись і вже перетворювався, навіть був якийсь час, одну або дві чи, мо’, й більше митей, боялися. З безживного тіла годі щось витрусити — труп не розповість ні історії, ні легенди, і вже навіть не так тому, що на них повісять це вбивство, не кажучи про звичайний, людський страх їх, яким, либонь, доводилось убивати й за це вони зараз сидять, чекаючи на, може й не перший у своєму житті, вирок.

Жодного сумніву, що це вбивство, не було й не могло бути — розтягнене в часі, повільне і недовершене, бо цей лантух з одутлої неповороткої плоті не погодився з тим, що з ним учинили, наче поклав раптом самотужки вирішувати, скільки топтати ряст. Й ось вони, підозрювані — кожний у чомусь, а всі гамузом у тому, що не впоралися з життям на волі, були свідками, як недобиток вертався до тями і до життя, рухався і намагався підняти руку, й вони підтягли та оперли його тіло, так що напівсидів, напів же продовжував лежати. Чекали, затамувавши подих, одначе того разу він не зміг їм більше нічого оповісти понад своє ім’я.

Їхні обличчя виражали розчарування, а йому самому здавалося, що доп’яв неабиякого подвигу, одним зусиллям вибравшись із провалля — під ногами ще не було тверді, але щось у ньому вже міцно вчепилося за виступ; оце й було воно: жадоба, сильніша за смерть і за нього самого.

Як міг пересуватися, тримаючись за кутник і за стіну, наче знову робив свої перші в житті кроки, коли пройдений метр здавався милею, його було взято на допит. Оскільки йти міг лише вкрай повільно, його поволокли під руки довгим пітьмавим коридором, перегородженим у кінці грубими металевими ґратами, в яких відчинилися такі самі металеві двері, як у вольєрах звіринців, пропускаючи його і його супутників. Тоді коридор завернув, відкривши доступ до сходової клітки, його підтягували з однієї металевої приступки на іншу й поверхом вище вштовхнули, не випускаючи, до приміщення, мов до льоху. Коли його відпустили, наче зняли кайдани, він, похитнувшись, втримався і так стояв посеред атмосфери, знаної досі лише з кінофільмів, де все було просто і ясно — добрі герої й лихі, ловці та злочинці, й ось він опинився серед останніх:

— Це твої зізнання, підписуй.

Літери розпливалися перед очима, й Сергій сказав, що не може прочитати.

— А там і нема що багато читати. Давай, не затримуй мене і себе.

— Я не підписуватиму.

Після цього його товкли, тримаючи за волосся, головою об стіл — об папір, на якому несподівано для самого себе він відмовився ставити підпис:

— Ти підпишеш, усе, суко, підпишеш.

З носа зацебеніла кров, але він не знепритомнів, тільки лежав, недужий поворухнутися, на нього раптом наринула втома, непомірна й солодка, як ото людину, за плечима якої череда недоспаних ночей, розбирає враз млість. Й коли рука знову підносила його голову, відчинилися двері і той другий, заходячи, питав:

— Ну що?

— Поки нічого.

— А це хто?

— Зі ставу.

— А… Слухай, я тобі хотів сказати, ти з ним поосторожніше.

Запала мовчанка, в якій той, хто оце говорив, щось шукав.

— На, глянь.

— Що це таке?

— Пісьмо.

Було чути звук — так шелестить, коли його розпрямляють, папір.

— Еврика… Не розумію. Хто така?

— Якась іностранка.

— Ну й що?

— Знайшли у нього в кишені. Підцепив десь на заробітках. Воно ж, бидло, розповзлося скрізь. От і переписуються: не іначе, як збиравсь відіслати.

— А нам яке діло?

— Таке. Ці недотрахані як роззявлять харю, репортьори, тіпа, інтеграція і теде… Роз’їжджають, їбуть іностранок, приїдуть, влипнуть, а ти потій, віддувайся. І дьорнуло підараса. Сидів би вже у своїй Італії — не розумію: там що, ставків немає? Моря, хоч утопися…

— Мені що. Сказали: не випускати — зізнання, суд, тюряга. По возможності, пожизнєнно. Я й виконую.

— Велика, напевно, цяця. Або знову план женуть. Одне з двох. І все-таки, даремно він занапастив себе: так по-дурному. На вигляд вроді інтєлігєнт.

— Не він перший.

Серед ночі Сергій скинувся — мабуть, він кричав, можливо, довго і голосно: співкамерники, всі як один, були на ногах. Його голова і шия змокріли від поту, тоді як решта тіла мов закоцюбла. Йому намарився старший лейтенант Аметисто Дементійович Картоппель, який підвішував його, як в історичних, хутко йому зосоружнілих оповідках про Велику Руїну, змушуючи підписатися під заявою про звільнення: «І тоді забирайся під три чорти». Сергій до ранку не склепив більше очей, мучачись і не в змозі пригадати, поставив він підпис тоді, вдень, на допиті, чи ні.

Години потяглися розміреніше, наче маховик було вправлено на місце. Сергій підвівся, коли промінь сонця, що сходило, нечутно проник у камеру, мов спільник, який несе досередини заборонене: скупий пучок себе, що картатим світляним клаптиком відбився на стіні над дверима. Сергій дляво обернувся й побачив угорі під самою стелею проруб, крізь який сочилося світло, а самого вікна з висоти його зросту не було видно.

— Спробуй, вийди звідси.

З несподіванки Сергій, якого тиша ввела в оману, так що йому здавалося, наче всі ще сплять, здригнувся. Він не думав про це, в кожному разі, не думав так. Приваблений світлом, не сприймав промінь за вісника, ніким не уповноваженого кур’єра, що тільки розбуркує бажання й надію — надію опинитися знову там і бажання якнайшвидше перетворити подібний до гидкого марева час тут на якомога коротший епізод, що його, якщо колись і зітре, то не пам’ять і тим більше не аннали, де його зафіксовано, а життя, що триватиме, накочуючись хвилею на малюнок, мовби заохочуючи таким чином творити новий. Сергієві здалося, що він уже вічність, як тут, хоча перебував в ізоляторі не довше за тиждень — можливо, всього-на-всього кілька днів.

Співкамерник, неприродно скоцюрблений, бо ліжко над ним не залишало простору розігнутись, сидів, звісивши ноги, й пильно спостерігав за Сергієм.

— Ладно, я так.

Виглядав він дещо знічено, змикитивши, що те, яке було його свідомим наміром, жило й виношувалося, як, либонь, скоєний ним злочин, за який його тримали в ув’язненні, щоб потім привести на суд, який оголосить, скільки років йому не бачити волі, її спокус і викликів, від яких він не втримався й збився на манівці, як ото автомобіль, коли кермо не надто міцно в руках, зіслизає зі шляху, виявилось у Сергієві неусвідомленим, первинним поштовхом — так квітка не думає, коли, ще тільки стеблина, то спрагліше пнеться вгору і, не вміючи й апріорі не можучи мислити, вже знає своє завдання — витягнутися, а тоді випустити і тримати келих, крихітний аеродром, на який сідатимуть і злітатимуть літачки, аж відцвіте й осиплеться з неї, в’янучої, насіння. Знаки її невмирущості, як уже самої її немає, вони відтворюватимуть її нескінченно довго, вона оживатиме в них міріадами себе самої, допоки триватиме життя на Землі.