Вийди і візьми

34

У травні чорно-білу гуаш розбавлено рясними цятками — спершу кущі, потім дерева. Не минає кількох тижнів, як мініатюрні пуанти сполучаються в зелені плями, яким будівлі і шляхи, що ними, мов павутинням, помережане місто, не дають злитись у всеохопну цілість; готуються, напинаючи тисячі парасольок, до червневих злив каштани. Досить відчинити вікно, як до приміщення зазирає галузка, прагнучи заклечати однотонне, непривітне нутро життям, наче усміхом. Гілки ростуть, впираються і руйнують стіни — споруда, в якій немає затишку. Ця картина повертається навесні, шість років поспіль, незадовго до того, як класний керівник видає табель: папірець, який нічого не каже понад те, що ще один навчальний рік позаду. Ні, Сергій не проти у принципі, дещо з того, про що розповідають, зацікавлює й, бува, захоплює його, і може, він віддався би і повірив, якби не фальш, щось, чого не може збагнути, зате прочуває, наче все воно поставлене не так, як треба, мовби якийсь вірус викривлює, як у тому потворному дзеркалі. Вірус проникає і в нього, чинить замах на світ усередині.

Три місяці спливають, як один день, — Сергій воліє, щоб він ніколи не закінчувався, і першого вересня чалапає до школи, наче йде туди вперше, мов палімпсест, з якого все стерто й наноситиметься знову, тоді як довкола білі комірці й банти, фартухи і костюми, ранці, букети — білі, червоні, рожеві; бравурніше деренчить із радіопередавача голос диктора — тепер, як здорослішав, його вже не торкнеться ся чаша. Повсюдна напускна радість, Сергій ладний йти на цей ешафот, якщо немає рятунку, тільки без лукавої мішури. Його не розраджують і каштани, що виопуклюються з кожушків брунатними усміхами, він дивиться просто себе, похнюплено і понуро, в асфальт, яким плентають, перечіпаючись об нерівності, ноги — без охоти, з примусу, за інерцією; і хоча виходить із дому завчасно, доплуганюється останнім, шукаючи свій клас вишерегуваної на подвір’ї, мов перед касарнею, школи.

Останній букет Сергій, як вийшов із четвертого, а повертався до п’ятого класу, закинув на дашок електроподільника, де, либонь, лежить досі, якщо не зогнив, розкладений дощами швидше, ніж висушений сонцем, якого у місті, в якому Сергій народився і виростає, менше, ніж злив, воно лише інтермецо, перерва між мжичками і туманами; історія міста і його, Сергієва, — така пляма, що її ще ніхто не спромігся увиразнити, розставивши крапки над «і», бо їх щоразу стільки, мов на поквацяному висипкою тілі. У тому тумані Сергій не бачить нічого, тільки батька, який тримає його за руку, й обоє квапляться, і Сергій, дрібочучи швидше і швидше, рахує кроки — зникне, не зникне, зникне, не зникне, його лічилка-надія, що разом із туманом розсотається, як прикрий сон, школа, не спрацьовує, і що вони бодай зблукають, добряче припізнившись, теж: його розсіяний татко, зугарний на «га» й «угу», як той пугач (мамине порівняння), тягнучи його назирці, непомильно торує шлях крізь ватяну паволоку, що, розступаючись перед ними, притьмом сходиться позаду, мовби відсікаючи йому, Сергієві, можливість відступу.

Йому образливо від загального бравуру, від себе самого, який чимчикує з «віником» у руці, від того, що він такий, мовби не він: «Нам нічого не треба, Сергійку, тільки щоб ти був щасливий»… Й коли підріс чи просто вже не міг більше слухати — одного разу його прорвало і торохтів, наче в гарячці. «Вдавіться!» і «Заберіть із собою в могилу!» — він справді мало що пам’ятав. І вони таки забрали, лише не те, що мав на увазі, а той інший секрет, наче камінь, що, відкинутий, так і не став наріжним. Тоді ж, після його тиради, винесли йому книжку (вони завжди все втаємничували, кожну нікчемну абищицю), в якій стояло його ім’я і сума в дві з половиною тисячі карбованців і яку він потім знайшов, одначе все виявилося не так просто — до часу, як міг вступити у повноцінне володіння нею, залишалася пригорща років, не така й значна, доти ж його власність, по суті, йому не належала, а коли належала, він давно досяг і пересяг повноліття, забувши про неї, зате не його батьки, які продовжували поповнювати її, наполегливо, самозречено, затято, поклавши зробити йому в день одруження несподіванку — старт молодятам, як вони їх — його і ту іншу, якої ніяк не було і яку вони любили і вже мали своєю донькою — називали, у сімейне життя, що відсувалося й відсувалося, аж раптом усе обнулилося, як навесні сніг, і вони так і не змогли пробачити собі, що не зорієнтувалися і не витратили на помешкання, якого потребував, щоб не тулитися по гуртожитках (сподівалися, що рано чи пізно повернеться до рідного міста), а йому тоді було вже байдуже, принаймні, не хотілося дорікати, тільки ще більше їх уникав.

Того разу канікули відтерміновувалися на чотири тижні, про що їм оголосили аж наприкінці. В останніх днях травня, як довкола зеленіло й цвіло, новина була, мов сніг на все те несміливе і водночас легітимне буяння — на його мрії, який спрагло чекав, і ось замість привілля його було втурено в льох. Приречено, як тих горлорізів з юнацького читва, щоправда, ні за що ні про що. Не чув гучних слів, удаваної бадьорості, всієї тієї довіри, що випала, великої честі, врочистих днів, кожен із яких свято, будування майбутнього і так далі, лише механічно записав до щоденника день і годину. І коли йому було велено повторити, почувався так, наче його змушують зубрити напам’ять час власного лінчування.

Майбутнє, яке їх, підлітків, не питаючи згоди, вирядили будувати, займаючи гектар землі у центральній частині міста, було на той час іще геть невиразним — розритою ямою, з якої стриміли вгору бетонні підпори фундаменту, а навколо гуркали, перевертаючи місиво з глини й багнюки, самоскиди та ескаватори. Подейкували, буцім на цьому місці колись розташовувався цвинтар, ходили паралелі із вилученою з «Кобзаря», але не з людської пам’яті поезією «Розрита могила», одначе що з того було достеменним, то це зрівняна із землею частина парку зі знищеною алеєю — так було вирубано платани, єдину згадку і речовий доказ належності до великого простору зі спільним уявленням про облаштування саду, яке робило північніше місто (аж таким північним воно не було) південнішим без втручання у географію, без маніпулювання широтами. Кількох одчайдухів, які стали на захист, нанісши на перкалеву кору немолодих стовбурів літери «О.З.», охороняється законом, що підтікали червоними патьоками, мовби кривавилися, вкинули за ґрати — одного за зґвалтування, інших за посягання на суспільно-політичний лад: всі троє стали згодом почесними городянами, один із них посмертно, і той, хто був причетний до їх цькування, ставши на хвилі відродження депутатом і громадським діячем, інціював установлення пам’ятника, жахливого і неправдоподібного, мовби востаннє познущавшись із жертви — вже після її смерті, тоді як двоє вижилих отримували раз на рік до Дня незалежності невеличку доплату до пенсії, прозвану в народі «чумкою», і квит. Ага, ні, ними ще прикривалися, як у війну живим щитом, ті, котрі ще не так давно, щойно вчора боролися зі свободою, а тепер, виявилося, за свободу — невеличка маніпуляція, так просто. Місто ж і далі брьохалось у трясовині, як і ціла країна, дзеркалом якої воно було.

Й ось неминуче росло, спиналося бетонними стовпами, підбивалося вгору, гуркотіло і набувало обрисів, і їх, шестикласників, було залучено до участі в цьому злочині, що транслювався на телебаченні і славословився пресою, і раптом його, Сергія, перемкнуло, першого ж дня, він відчув це фізично; не маючи жодних планів і візій, постулатів-програм, ще ні гич не петраючи і мало що знаючи, вчинив обструкцію. Він розвернувся і пішов, точніше, те, що було ним, розвернуло його і повело геть, того дня він протинявся до пізнього вечора, відтак прикинувся хворим і захворів — те, що вчинило в ньому заколот, спровокувало й недугу, і він пролежав рівно чотири тижні, а п’ятого був здоровий як цвях.

Почасти це вберегло його, одначе Сергій не оминув екзекуції, прилюдної, на очах усієї школи, де їх зібрали в актовій залі. Його називали покидьком і негідником і то ще було не все, бо «вовчий квиток» і «чорна пляма», пократнені на «ціле життя», налякали його незрівнянно дужче. Його викинули б зі школи, а він навіть радів би цьому. З ним цуралися говорити, однокласники і товариші, з якими допіру мінявся наліпками і грав у ніші під сходами в морський бій.

Не він сам, а те в ньому, що повело його геть з будівництва, а потім змусило захворіти, зачаїло зло, яке по тривалому вичікуванні вихлюпнулось у кабінеті історії назовні, де була одна-однісінька шафка-вітрина з книжками на скляних полицях — по одній, наче то були єдині видання у світі, побудованому на експерименті, списаному з християнського, перелицьованого навиворіт міфу — надбання людства, підсумок історії напередодні вирішального скоку у плакативне майбутнє, царство добра й милосердя, що відкладалось і відкладалось, тоді як звір у людині демонстрував хижий ошкір.

Сергій схопив першу-ліпшу, влучивши мить, як нікого не було. Хоча до пуття не знав, що воно означає, «Цілина», зіпсув суперобкладинку скелетами. Він був певний, що сам у класі, й здригнувся, як, обернувшись, побачив Толю — Анатолія Сагайдачного, однокласника, який носив прізвище козацького гетьмана. Скелети вийшли в Сергія краще, ніж розтрибісове дерево на малюванні, адже тієї миті на нього найшло натхнення, народжене не любов’ю та вмиротвореністю, а з опору й неусвідомленої незгоди.

Тим разом звихрився жахливий скандал — пекельніший, ніж коли його знегіднювали і кобенили, Сергій не розумів, як так — через нещасну книжку, і сам аж злякався, здавши позиції, як школу було перевернено з ніг на голову, а той, хто в ньому підбурив його на це, раптом покинув його.

Сергій пережив кепські дні, проте жижки тряслися даремно. Сергій як зараз пам’ятав Толин погляд, що мовби промовляв: «Я не схвалюю твого вчинку, але й не викажу», сказавши натомість щось схоже й воднораз інше, роздумливо, майже тихо: «Це нічого не дасть, але я тебе розумію». «Розумію» — Сергій розбурханий ще тиждень носився з цим, наче чимось обпікаюче вартісним, чого, можливо, й не заслуговував.

Якийсь час вони навіть приятелювали, доки після восьмого класу його новий друг, відмінник, про якого відгукувались не інакше, як про майбутнього медаліста і вже тепер гордість школи, подав документи в бурсу — училище радіоелектроніки, куди пройшов поза конкурсом, на підставі шкільних успіхів і характеристики, а також співбесіди, розголос про яку докотився до їхніх мурів і класу. Толя розв’язував задачі, наче лущив горіхи, і здобував призові місця на олімпіадах. Воно виходило в нього якось само собою, рутинно, він ніколи не хизувався, його не бралася потерть пихи й зазнайства, що часто вивищує одних людей над іншими, підставно і безпідставно. А він, Сергій, не вмів ні приятелювати, ні цінувати, ні набувати, тільки втрачати.

Спершись на лутку, спостерігав, як вода несе салатовий, ще до пуття не розпуклий листочок, напівскрутень, що тим дужче нагадував човник, але то вже було наприкінці останнього класу, і про того хлопця не думав, бо не звик думати про те, що відійшло, і взагалі ні про що не думав, слухаючи лише, як єством шириться доти не знане відчуття, подібне до туги, але о чім би мав банувати?

Від усвідомлення, що той хлопець і є вчорашній чоловік, Сергія охоплює хвилювання, він зіскакує і ходить туди-сюди. Нічого не сказав, навіть не назвався! Опісля, зараз, Сергій певний, що Анатолій упізнав його, зрештою, знав же ж, до кого йде, прийшов рятувати його з халепи, навіть не так — Сергій досі не тямив, що трапилося, тільки те, що було воно помилкою, дошкульним непорозумінням, непідвладним глуздові, — з одного боку, обставини не давали йому нагоди що-небудь з’ясувати, бодай у собі й для себе, з іншого — достеменно не знав, що і як саме з’ясовувати, понадто між миттю, як сидів, близький якщо не до блаженства, то до гармонії себе, ставу і поплавця на волосіні, та ізолятором, де опинився, в його свідомості панував розрив.