Вийди і візьми
Шрифт:
А речі діялися таки дивні, з кожним новим поворотом процесу розрив у Сергієві відчутно зменшувався. Все почалося грою в футбол, у якій він, нікудишній спортсмен, бігав нарівні з іншими, частіше, щоправда, стояв на воротах, то пропускаючи м’яч, то — радше випадково, ніж з удатності — його ловлячи. Було це по тому, як ізолятор потрапив у пресу, наче фрегат у шторм, і — що ще гірше — в «Міжнародну амністію», яка взялася тиснути на уряди своїх країн, а ті — на уряд його, Сергієвої, батьківщини, спонукуючи до реформ пенітенціарної системи й законодавства, приваблюючи пряником бонусів і потрясаючи батогом міжнародних зобов’язань. Й ось у цей неприступний будинок, довкола якого клубочилися сувої колючого дроту, у цю бастилію, що правила за тюрму за всіх влад — своїх і чужих: якщо не за буцегарню, то — всього-на-всього! — за місце попереднього ув’язення, на
Цю подію, що мала статися вперше в історії краю, відповідні чинники відсували, як могли, використовуючи здобутий час для сяких-таких «покращень», залякуючи в’язнів і наводячи лиск, вигадуючи, як обдурити, замилити очі, вийти сухими з води, чим уподібнювалися до тих, від кого берегли решту суспільства.
Веремія стала в пригоді родичам і друзякам — спритникам, що знали болячки, вразливі місця, а головне — мали мазь, щоби змащувати. Вони потяглися під мури і в кабінети, через посередників, з якими зустрічалися в «кафешках» і підворіттях, і навпростець, без зайвих свідків, ба й через адвокатів, які часто-густо виявлялися синашами прокурорів і суддів. Чимало справ було зам’ято, звинувачених випущено — так нестандартно в цьому забутому Богом краю, що був стислішим, але попри це, можливо, й рахманнішим зліпком великого полотна, названого країною й вифарбуваного у два кольори — неба і лану, нагадувала про себе гуманність, як відрижка про спожитий обід.
Обділеність була загальновідомим фактом, влитим у національну міфологію і на різні лади переспіваним у читанках, подекуди з неї робили якийсь такий онтологічний мазохізм, видаючи за спосіб, яким Господь «надумав нас виокремити», отже, «ми також богообрані». Дав їм на втіху сопілку — здається, й усе. Відтоді й тирликають — аж крається серце і набігає сльоза, від чого, одначе, не кладуться шляхи й не оновлюється водогін, бо, як не крути, життя хоч, буває, і нагадує казку, нею не є.
Можна було з полегшенням зітхнути, а позаяк будівля ще була переповненою, частину в’язнів, які, може, й мали родичів, але не суми й зв’язки, було розпорошено по інших закладах, у сусідніх областях і районних центрах, тимчасово і тим не менше надійно сховано — по службі та дружбі.
Сергія поміж них не було — ні між тих перших, що й зрозуміло, але й поміж других. У той час він разом із третіми, що репрезентували похмуру, попльовуючу більшість, розчищав пустище, прилегле до ізолятора й обнесене муром, на якому клубочився, скидаючись на переплетених в обіймах зміючок, той самий колючий дріт, де колись не інакше як стояв будинок, але відколи його не стало, утворилась незайманщина, що невідомо кому й належала. Упродовж десятиріч на ній нічого не зводили.
Сергій радів свіжому повітрю, яке вже бодай тому, що свіже, було майже як воля, адже в цій непридатній для тривалого перебування і такої кількості клієнтів установі не було території для прогулянок (якщо їх такими випадає назвати), що робило її під цим кутом зору (і під деякими іншими) гіршою за справжню в’язницю. Хай не зовсім рівними лініями, було розграфлено поле й намальовано на стінах ворота. До мурів прикріпили тримачі з вазонами, в яких кучерявилися строкаті пелюстки й суцвіття, кошти на які цяпнула міська управа — побувавши на екскурсії в ельзаських містечках з кучеряво заквітчаними вуличками та божественними паштетиками у затишних ресторанчиках, мер кохався у вазонах на відкритому громадському просторі, що відтоді висіли по місту, де треба і де не треба, особливо ж перед вікнами мерії — найрясніше з боку, куди виходив головний кабінет.
Мер плекав звичку виходити вряди-годи на балкон, тож, оточеному барвами й запахами, йому певнилося, що в місті панують лад і гармонія, лад у вигляді Атлета й Гармонія з помірними округлостями (обоє, як заведено в архітектурі, оголені); наче прикрий сон, відсувалися кудись у далеч, ген за обрій непрацююча каналізація й аварійні будинки, визимнілі класи, сяк-так прогріті скісним промінням весни, усі ті прохачі, ініціативи й пікети, тоді як найбільше праглося спокою та шанобливого до себе ставлення; насамкінець слідчий ізолятор, що, не належачи містові, займав шмат його території — у хвилини досади «бургермайстер», як його,
зприятельська поплескуючи, називали баденські колеги, ладний був закараскати туди всіх отих пікетників і вимагачів купно з брехливою, як пес, опозицією, що докучала заявами та демаршами.З приводу ізолятора в шухляді столу досі покоїлась ініціатива групки беручких жевжиків, однаковою мірою дивна, як і оригінальна. Не знаючи, як її сприймати — за провокацію чи за чисту монету, мер не наважувався накласти яку-небудь резолюцію: ні відхилити, ні дати добро, ні відіслати далі за властивою адресою, у віданні якої було виносити з цього питання рішення. Щось снувалось у ній абсурдне, що віддзеркалювало дух часу — показувати туристам із західних, пересичених (так і стояло!) держав будівлю попереднього утримання в’язнів, ще не засуджених і тих, яким уже було винесено вирок, але ще не приведено до виконання, водячи їх камерами і катакомбами, на допити і хлебтання тюремної юшки в товаристві беззубих корсарів передгір’я, похмурих горлорізів і просто кишенькових злодюжок, які до міста і краю належали так само, як смерть до життя; з можливістю ночівлі й участі в допитах і дізнаннях — у ролі, обраній згідно із прейскурантом.
По тому, одначе, як м’яч кілька разів поцілював вазони, після чого вони гепалися додолу, розшвиргуючись на черепки, декорацію було усунуто — зрештою, в’язниця не сад для медитування і релаксації. То було посередині процесу, який барвінився і розбивався, мов ті вазони, подеколи одночасно з ними: то сипалася, наче карткова хатка, конструкція звинувачення, то Сергієве сподівання на звільнення, що небавом відроджувалося, мов фенікс із попелу, мірою того, як обстоював його інтереси в суді та в перервах між засіданнями Анатолій Сагайдачний; він же, Сергій, мав однісінький інтерес — аби все пошвидше закінчилося.
Сергієві не пощастило і край — жереб, кинутий не ним, а замість нього. Він розумів, що на його місці запростака міг опинитися будь-хто інший такий, як він, чи не такий. Анатолій запевнював, що його, Сергіїв випадок, непоодинокий, такі стаються кожного дня — тоскна розрада. Мусить минути час, але тисячі без потреби або й відверто несправедливо утримуваних не можуть чекати, їхнє життя пливе тут і зараз, тут і зараз вони страждать, надіються і борються — як ми. «Як ми» виглядало, втім, що боровся Анатолій, тоді як він, Сергій був, мов сліпе кошеня.
Анатолій Сагайдачний домігся відводу головуючого судді і повного перезавантаження процесу, в якому з’явилися нові докази та обставини. Як турбіни у літаку, що зайшов на посадку, починають обертатись у протилежний бік, так докорінно вони все змінили.
Було відкрито карну справу проти місцевого олігарха, в якій фігурував букет звинувачень, до яких додавались, спливаючи, як труп на поверхню, нові і нові, свіжі й не дуже, але то вже не було турботою ні його, ні Анатолія — це був той ефект, коли, опинившись перед до неспростовності очевидним, машина запрацювала в аверсному режимі. «Я не вмію звинувачувати, — то було єдине зізнання, що його дозволив собі в розмові з ним Анатолій. — Інакше я був би, мабуть, прокурором. Ми з ним на протилежних берегах, такі правила гри. Так, як улаштовано, це неуникно. Переконують, що насильство — рушій життя. Це — не моя філософія».
Олігарх, якого в місті та краї за історичною інерцією величали магнатом, входив не до першої, але й не до останньої десятки того одного відсотка, який, зіп’явшись на ноги в роки первісного накопичення (грабунку), урядував країною, перетворивши її на прибуткове акціонерне товариство, куди доступ решті громадян був суттєво ускладнений, а почасти внеможливлений. Сторіччями нищене і знегіднюване, це новітнє панство перейняло звички і витівки своїх кривдників і поводилося вдома, як окупант. Володіючи кількома підприємствами, газетою і телеканалом, він був також мисливцем і меценатом, мало не пустивши поставленій ним дерев’яній церкві, по тому як селяни віддали перевагу на виборах його конкурентові, півня.
Свідчення дав один із працівників маєтку, на краю якого Сергій так горопашно і коротко порибалив. Сергій слухав, як чоловік, тремтячи і всякчас озираючись, розповідав про тіло, яке, «мов лантух», затягли до пивниці, де відливали водою, щоби, привівши до тями, продовжити знущання, що його сам оповідач, здригнувшись, назвав «розвагами». До Сергія не відразу дійшло, що говорилося про нього, що то була частина його пригоди, про яку він, одначе, нічого не пам’ятав, і коли його попрохали підтвердити або спростувати, підвівся, не в стані зробити ні одне, ні друге.