Вийди і візьми

У тих розбратах-дебатах спливла нагору давніша історія, про яку місто почало потихеньку забувати й оце знову загуло, як стривожений вулик. Жив колись у краю волоцюга й поет, балдахіном було йому небо, матрацом земля; як ішов, назирці тяглася вервиця приблудних собацюр. Бувало, вклякав над клумбою, як лицар перед дамою, тоді псиська сиділи півколом на шанобливій відстані, доки він вбирав ніздрями пахощі міських квітів. Ходив по селах, мов проповідник, читаючи замість проповідей залюблені у край і життя, яким воно є, мадригали, за що йому давали притулок на ніч і харчів на дорогу. Він називав себе мандрівним філософом, нащадком і послідовником Грицька Сковороди, і всі його за такого мали, не чинив лиха і ніхто не кривдив його, навпаки, у перехідний час, як містом і краєм трусило, мов трясцею, його блаженна рахманність промінила спокій. Полюбляв усамітнюватися в лісах, де розмовляв із деревами, звірами і птахами, через що декотрі називали його новітнім Франциском, інші — божевільним, а в одному вірші порівнював себе з оленем. Не курив, не пив, не буянив; подейкували, що й не знав жінки. І коли його не стало, в місті оселилася пустка, тільки-от ніхто не знав, коли і як це сподіялось. Той самий місцевий магнат, тоді ще не такий відомий, зафондував труну і могилу на цвинтарі між визначних діячів, з алебастровим надгробком, на який не пошкодував ні витрат, ні зв’язків на кордоні, через який матеріал перевозили аж з Італії. Й ось ту розкішну труну, справжній витвір мистецтва, не так уже й кепсько збережений, як на перетрухлий жмут років, було попсуто задля тіла всередині, що геть уже розклалося, але не куля від мисливського карабіну.

Анатолій побував у «Шхуні», де почув чимало цікавого. Йому поталанило переконати кількох завсідників, які прописалися в тому кишлі, де фіранки було напнуто, як вітрила, і впиналась у стелю, ніби підпираючи небо, що раптом узялося просідати, прикрашена вимпелами і таранькою щогла, виступити в ролі свідків — на підставі тих знань, що здатні були вплинути на перебіг процесу, бо, борознячи моря-океани на цьому судні, якого не покидали, достолиха понадовідувалися, а дещо спізнали на власній шкурі. Сам Анатолій не вилазив вечорами з архіву й кілька разів побував у бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, де вивчав різні акти, шукаючи підтвердження чуток і таки нарешті знайшовши. «Як вийду на пенсію, засяду за детектив», — пожартував, і було видно, що й він, який ні в залі суду, ні на зустрічах із Сергієм ні разу ні з якого приводу не висловив здивування й обурення, непомалу заскочений.

З’ясувалося, що став розташовувався на людських городах, розданих свого часу на підприємстві, яке на початку дев’яностих за не зовсім ясних обставин збанкрутувало. Аж гульк — нові документи, свідоцтва про право на власність і жодних підтверджень продажу-купівлі. Можна було тільки уявити розмах шахрайства, про юридичний бік якого було — постфактум — подбано з усією належністю. То було вершиною іронії, родзинкою і відкриттям, переконливою ілюстрацією того, що все у місті та краї переплетено та поґудзано міцними нитками — добре й лихе, вчорашнє і нинішнє.

Змикитивши, що війнуло смаленим, магнат через ніч став замість вибулого на той світ профспілкового діяча, що, доки віку, блазнював, плутаючи тих, чиї інтереси мав обстоювати, з тими, перед ким це мав робити, депутатом Верховної Ради, прозваної злоріками Зрадою, поповнивши ненадовго овдовілу більшість та ініціювавши «з метою гуманізації застарілого карного кодексу» закон «Про відкуп», яким за вбивство пропонувався штраф у розмірі тисячі мінімальних зарплат, а за незмогу його сплатити — ув’язнення. За медійною шамотнею довкола цієї революційної ініціативи, що її одне помірковане столичне видання порівняло з поверненням у середньовіччя, залишилася непоміченою допомога, отримана новоспеченим депутатом, якої вистачило б на утримання сиротинця, що їх масово закривали через брак коштів.

Присягався, що поцілив бідолаху, який був йому, наче рідний брат, випадково, сприйнявши його за лісову дичину, хоча трапилися й такі, хто в цьому сумнівався. Цих останніх він називав недоброзичливцями, котрі, мов шуліки, чигають на його власність (це останнє могло й не далеко відбігати від істини), яку збирав крихта по крихті (галаслива опозиційна газетка згадувала в цьому зв’язку про хитромудрі схеми, якими з бюджету вимивалися мільйонні суми), створивши кілька тисяч робочих місць, які тепер опинилися під загрозою (газетка повторювала те саме із заміною, щоправда, «створивши» на «привласнивши»).

Тоді як проект закону припадав порохами у профільному комітеті, новоспечений депутат навіть не склав присяги, вирядивши свого першого помічника, який зробив це від його імені. Доки його картка голосувала, сам він зі свіжим завзяттям заходився боронити своє добре ім’я. Йому лише заважають виконувати нові суспільні обов’язки — місію, покликання, нічого для себе, все для моїх виборців, на що сайт, який одразу й закрили (по тому, як хакери зламають банківські рахунки судді, який виніс відповідну ухвалу, він запрацює знову), проілюстрував цю фразу фотографіями свіжої мисливської оргії. Ображений вдався, з-поміж іншого, до підопічних рупорів — телеканалу і газети, проте колектив останньої став дибки, влаштувавши акцію протесту проти втручання у редакційну політику. Хоч там як, коли в парламент було зроблено подання на зняття з нього депутатської недоторканності, проти проголосувала не лише монолітна більшість, а й чимало депутатів від розпорошених опозиційних фракцій — свобода парламентаризму незазіханна.

Сергій і Анатолія запитав, чи знає той відчуття, коли летиш трубою, в кінці якої сліпуче сяйво, проте Анатолій не зрозумів його: «Світло в кінці тунелю? Так ми тим і займаємося, що його наближаємо», від чого Сергій ураз повеселішав. Його виправдали, тепер він «був чистим» (попри те, що його не один раз було названо волоцюгою, як і його покійних батьків, «які, зсунувшись на старість із глузду, розвели у квартирі город»), одначе ніхто і ніщо не змогло повернути проведених за ґратами без малого двох років. Отак Сергієва історія переплелася з історією міста і краю — житейською (ба, поетичною) і політичною, в яку ним, Сергієм, було вписано, мов тим пензлем, штрих.

36

«Анатолій Сагайдачний, адвокат» — ще раз поглянувши на неї, Сергій поклав візитку до кишені. У місті, де вивіски з назвами вулиць змінювалися, здавалося, разом зі зміною вітру, коштувало зусиль нашукати потрібну адресу. Що старішою була вулиця, то ряснішою історія її перейменувань. Найдовший шлейф тягнувся за центральним проспектом, що, перебравши два тузені назв, звався тепер Променадом Незалежності, на якому обабіч ряхтіли розкритим намистом два разки молоденьких кленів, перевесників незалежності, посаджених у лунках вирубаних каштанів, наче ті самим лише нахабством рости і плодоносити за часів, визнаних — постфактум — окупацією, здискредитували себе, мов найгірші колаборанти. Названий володарем на екзотичне ім’я своєї привезеної з-за моря, наче трофей, коханки (охочі покопирсатися в історії краю стверджували, що то ніяк не перша назва), проспект у різні епохи мав імена королів та урядників, гетьманів, імператорів, генералісимусів, фюрерів, перших, подеколи ж, як належало підкреслити провінційність краю та ще більше принизити його впертих, як ті віслюки, мешканців, других секретарів, тільки дивом не запавши від таких нош під землю.

Хоч там як, а найранішою літописно задокументованою згадкою було ім’я жінки, до того ж, як славословив літописець чи то на догоду князеві, чи й сам по вуха уклепаний, «красуні несказанної вроди». Поміж усіх численних, даваних проспектові, воно було єдиним жіночим.

Від цього стовбура, не довгого й не короткого, широкого, але не конче кремезного, радше терплячого, що витримував усе — від шибениці до вечорниць і народних віч, кирзових маршів і духових оркестрів, від гупотіння і дудоніння яких обсипався тиньк (обсипався він і без цього), відгалужувалися вулиці, від них подальші, від тих—іще. Найбільше поталанило прогонам, у назвах яких не фігурувало імен людей: Топольна, Барвінкова, Довга (з часом вона стала ще довшою), Об’їзна, розгаратана так, що її доводилось об’їздити, ба Тривожна, що виводила на битий шлях, а звідти далі на схід і південь. Вони ніколи не змінювали назви. Щоправда, якийсь нетривалий час друга за рангом вулиця, що, заледве відбростившись від проспекту, впиралась у ратушу, називалася не Магдебурзькою, як звикле, а Мартоплясів; коли ж польському королеві, розлюченому міськими райцями, гнів проминув, він дозволив повернути їй попереднє ім’я.

Покинувши, як вирушав на навчання, одну вулицю, Сергій повернувся на цілком іншу: була нова назва і настала нова доба, тоді як насправді не змінилося рівно нічого: той самий будинок, хіба ще більше обчовганий вітрами і зливами, майже як рідна йому людина, зустріч із якою породжує щем, насичуючи життя тим повнокров’ям, без якого воно було би вервицею механічних рухів. Та сама клоака, такі самі комарі, кумкання жаб, наче болота заповзялися відвоювати колись утрачену територію, хоча то могла бути хіба що спричинена комариним бринінням аберація. Більшість вулиць, що їх Сергій, змандрувавши в дитинстві, пам’ятав на зубок, називалися тепер по-новому, наче від перейменування саме місто могло стати іншим, кращим, світлішим. То було кармою міста і краю: тікати від недавньої історії в давнішу, черпаючи в ній наснагу однаковою мірою, як і самозабуття. У глибині єства Сергій радів, що змінилося менше, ніж навіювали нові назви, бо це менше було для нього більше — дитинством і частиною юності. Йшов, мов сліпець, розпитуючи у власному місті, по суті, у себе вдома шлях.

Сергій звернув у браму, звідки східці вели досередини: одна суцільна кімната, де почекальню для відвідувачів було відділено від іншої частини виступом у вигляді літери П, так що було видно, як на маленькому просторі кипить робота. У відчинене вікно зазирав бузок. Сергій розкрив узяту з журнального столика газету.

— Привіт, Сергію. Радий, що ти викроїв час і прийшов.

Анатолій виглядав свіжіше, бадьоріше, ніж коли Сергій уперше побачив його і потім під час процесу.

— Хочу тебе познайомити.