Вийди і візьми

Пташенята у гнізді—добрий знак. Мама вірила у прикмети чи, може, тільки так жартувала, хоча ні, принаймні не того разу, як він із батьком навперебій розповідали про побачене — для нього вперше, для батька, схвильованого не менше за нього, знову. Кажучи це, глянула на чоловіка, Сергієвого батька, а на її вустах застиг стогін. І щоразу, коли Сергій, вхопившись за символіку гнізда і пташенят, допитувався, чому він у них один і що хоче братика або сестричку, називаючи це, як був меншим, «купити», мати впадала в незрозумілу йому розсіяність, а її губи і руки зрадливо тремтіли.

Вони таки дочекалися і з віддалі спостерігали, як залітають і випурхують із чагарів дорослі птахи. «Це їхні тато і мама?», — здогадувався Сергій, а батько, приклавши до губів палець, кивав. Перегодя, на шляху додому вони продовжили спілкування: «Чому вони, скоро відлетять, одразу й вертаються?» «Носять харч». — «А що їм смакує?» — «О, чисто все». — «Але ж вони малі». — «Зате пажерливі». — «І як часто їх треба годувати?» — «Безперестанку». — «А ми їмо тричі на день». — «То ми». — «А можна, щоб зовсім не їсти?» — «Аж так, ні». — «А хто може не їсти найдовше?» — «Верблюд, напевно. Пустелю здолає без рісочки в роті». — «І не п’ючи?» — «І не п’ючи. Знаєш, скільки кілометрів?» — «Ні». — «Тисячу». — «Як так?» — «Бо возить запаси в собі. Вгадай, де?» — «Не знаю». — «У горбах!» Якийсь час чимчикували мовчки, відтак батько: «Ще кліщ. Той роками чатуватиме, зате як уже допадеться…» — «А людина?» — «Ех, — зітхав батько. — Знаєш, деколи люди могли не їсти по кілька днів, а то й тиждень, але ти ще замалий для таких розмов». Поміркувавши, додавав: «Я колись читав про одного мореплавця, який не їв чотирнадцять днів». — «І я так хотів би», — Сергія захоплювали героїчні оповіді — не ті, бравурно-брехливі, а отакі, на двох. «Тобі треба їсти й рости, інакше залишишся малим і миршавим, тоді й дня не протримаєшся, як опинишся на безлюдному острові. Ми з тобою опинимося. І з мамою. Хоча якщо з мамою, тоді точно не пропадемо». І перегодя, знову серйозно, навіть дещо задумливо: «Трапляється, шхуна зазнає кораблетрощі, найважливіше тоді вижити і зробити це по змозі гідно».

Виходило, що добрі й погані знаки перебували приблизно в рівновазі: янгол з обвугленими крилами, ті попередні сни й ось гніздо з молодняком — Сергій відступив якраз вчасно: туди, де щойно розсував кущі, влетіла одна, за нею друга пташина, а з гущавини донісся голодний писк.

Про став Сергій почув від рибалок у шинку, куди вряди-годи заходив перекусити, замовляючи до пива «фірмову» і, не враховуючи засушених кальмарів, що, посічені смужками і пофасовані в пакети, висіли в кожному продуктовому кіоску, єдину страву — ковбасний шашлик. Нібито забігайлівку відкрив справжній моряк, який провів на риболовецькому траулері більше життя, ніж на суходолі, а вийшовши на спочинок, мусив заново вчитися ходити. Пішовши з дому в чотирнадцять, повернувся у шістдесят. Невгамовний, у шістдесят п’ять одружився і започаткував власну справу; подейкували, наче в такий спосіб здійснив заповітну мрію — стати капітаном, й ось він ним став, власником «Шхуни», куди стікалось чимало люду, рибалки і мрійники, завсідники і принагідні пиячки і, не насамкінець, дослідники морської історії міста (були й такі). Маючи наукові ступені і вчені звання, ці останні піддавали сумніву в чаді цигаркового диму, пива і солених закусок, не виносячи, щоправда, на сторінки трактатів, цілу галузь, до відання якої належали гори й долини, річки й океани, — фізичну географію, закидали їй упередженість та нерозважливість, домагались облаштування у краєзнавчому музеї морської експозиції.

У втаємничених колах, виплеснувшись небавом на сторінки місцевої преси, обговорювався натуральної величини корабель — «такий, на якому ходили під вітрилами наші славетні пращури», дарма що єдиними вітрилами, під якими вони запевне ходили, була одіж із грубого сукна, напнута пронизливим борвієм. Одначе все, на що могли розраховувати, — яке-небудь списане суденце, зужитість якого мала стати переконливим доказом його автентичності, а воно само — окрасою музейної експозиції.

Зрештою, був свій адмірал, щоправда, чужинецького флоту, бо свого місто не мало і не могло, але якраз у цьому, завдяки зусиллям аматорів, підтриманих авторитетними мужами, випиналася, мов острівець над водою, перевага політичної географії над фізичною: входячи в різні епохи до різних утворень, місто мало досхочу і флоту, і моря: Балтійське й Адріатичне, Каспійське і Беринґове, Баренцове та Чукотське, врешті, Чорне й Азовське, писане міськими картографами не інакше, як Озівське, а також Північне, про що воліли не згадувати. Тоді як песимісти не вгавали побиватися, називаючи ті належності не інакше, як чорним часом, «Великою Руїною», що, виглядало, протривала тут не зменше за тисячу років, адже, по суті, чогось інакшого місто й не знало («Лучче не бачити б нам того моря», — заводилося в одному «Плачі»; «Солона морська водиця — то сльози наших удів», — правилося в іншому), то оптимісти виводили з того мало не свідомий вибір і якщо не перемогу, то вже запевне перевагу міста, яке таким чином отримувало доступ до природних багатств світових морів та океанів. Така перспектива перетворювала Лондон і Петербург, Калькутту й Одесу на його околиці, передмістя, ворота-порти, як ото рослина відкидає вусібіч пагони.

Туга за морем була такою сильною, що місцеві письменники, які ніколи його не бачили, писали морські романи, а художники — мариністичні полотна, на яких сповнені ідилії краєвиди чергувалися з несамовитими борвіями й запеклими корабельними війнами. Вивчивши корабельну справу за енциклопедіями, вони вигадували для не відомих їм предметів і частин свої назви. Коли ж туга ставала геть нестерпною, будувались вітрильники і на єдиному в краю озері, що нагадувало болото, влаштовувалися справжні морські баталії, одну з яких описано в хроніці так: «В половині віку тут була „морська битва“ — військові вправи, під час яких піхота й кавалерія при повній зброї кидались у воду». Та сама хроніка згадує й «фестин, в якому зображалася боротьба морських потвор: штучних крокодилів, сирен, китів, з якими боролися мурини на човнах», а найславетніший у світовій літературі твір про Первісний Океан, «нашу любов і тугу», належав перу уродженця міста і краю — чоловіка, який, ніколи не нюхавши бризу, нуртував такою доглибною «любов’ю і тугою», що їв без міри халву, сприймаючи її за узбережний пісок, чим нажив, урешті, разом зі славою діабет.

Сергій завиграшки відшукав його — наче користувався цим шляхом не один раз: стала в пригоді спраглість, з якою поглинав розмови, найменші згадки і натяки, що лунали в тугій атмосфері «Шхуни», не наважуючись що-небудь розпитати і геть байдужий до гучних, щоправда, лише словесних морських баталій. Як смикнуло раз, вдруге, втретє і коли підсікав, а потім тягнув із води («А він і справді… ті, в „Шхуні“, не перебільшували…»), почулися кроки і тяжке дихання, щось гаряче обпекло його й вудка вислизла з рук…

Не бачив облич, затулявся від стусанів, їх було троє або четверо, сперегарених і знавіснілих; один із них, послизнувшись і падаючи в багно, несамовито лайнувся, і перш ніж сірий світ майже осінньої мжички потьмянів, Сергія протяло стрімкою сліпучою блискавкою.

33

Рачкував, пхаючи в рот грудки розкиданої на підлозі каші, від якої його вивертало, одначе страх, панічніший за блювотний рефлекс, змушував ковтати брудно-жовтаве місиво, він визбирував його губами, вилизував запацькані місця, йому було три з половиною рочки і крижаний голос над ним командував: «Швидше, маленький негіднику!»

— Де я?

Сергій спробував розплющити і друге око, проте воно злиплося, наче вії й повіки було перемащено клеєм.

— На курорті.

— «Вовча тиша», чотири звьоздочки, ол інклюзів.

— Хіба не бачиш — людині погано. Ми вже думали — тобі гаплик.

— Живучий.

— Іногда краще зразу подохнути.

— Якщо лягавого шльопнув, зашибуть. Живим звідси не вийдеш.

— По ньому не скажеш, но вляпався, видно, по самі вуха. Так і будеш лежати? Тут наш проход до параші, твій, кстаті, тоже.

Сергій спробував поворухнутися, тіло було незрушним, не підвладним йому згустком, що мовби прикипів до підлоги.

— Ти ось давай, полізай наверх, там найтепліше і койка свободна — твоя, братухо. Безплатно, для друзів — усе. Еее, та ти, бля, й не шевелишся. Ти хоть нас чуєш?

Сергій кивнув, одначе то було лише оманливе відчуття, не підкріплене ні найменшим порухом. Силуети то виразнішали, то знову розпливалися: люди схильці над ним, роздивляючись, наче екзотичну комаху, койки, що дерлися під стелю, нагадуючи щаблі непомірно перебільшеної драбини, до ладу його спотвореному сприйняттю, — десь там тепер його місце, недосяжніше, ніж Говерла, на яку спинався разом з батьком і матір’ю один-єдиний раз у житті, а потім класом збиралися відсвяткувати закінчення школи, як дорослі, з наметами і шампанським, тільки нічого з того не вийшло. Як нічого не вийшло з його життя і з життя його батьків і з їхніх стосунків, між якими, вганяючись глибше і глибше, стримів клин.

— Слиш, звільни гостю місце, поки оклигає і почуствує себе жильцем… І вообще шо-небудь почуствує.

Кілька пар рук узяли те, що було ним і якимось чином із ним пов’язане — відчуттям болю, пекучими нитками, завдяки яким частини, що наче розпалися, тримались купи. І як вкладали його на ліжко, Сергія вдруге пронизала блискавка. І побачив два силуети, які тримались за руки, — хлопця і дівчини, що, стоячи до нього спиною, повільно оберталися…

— Ти шо це надумав?

І потім:

— Тільки не тепер, не тут, чуєш?

І:

— Куди ж це ти, мать твою, спішиш?!

Несамовитий грюкіт, що рознесе зараз двері, і голос, який щойно термосив його:

— Врача! У медчасть!..

…Йому знову три з половиною рочки, він на стільчику з вигненою спинкою, в якій тесля залишив прогалину-пташку, напроти нього на такому самому стільчику Ярко, приятель, через що їх безперервно розсаджують. Між ними столик, посередині вазочка з квіткою, перед кожним із них тарілка з кашею. Йому подобається, як Ярко сміється, він і собі заходиться, ставить вазочку на голову і назад на стіл, відтак бере квітку і встромляє в теплувате місиво. Тарілка нагадує зрізану верхівку планети, над опуклістю якої спинається стеблина, тримаючи вкритий торочками білих пелюсток келих. Потім квітка знов у вазочці, лише їжа розкидом по підлозі…