Звірослов

Антоніна Василівна згадує ту алкоголічку, яку бачила нещодавно по телевізору. Алкоголічка місяць, як вийшла з в’язниці. Волосся ще не встигло відрости. Така підпухла і чорна. Вона сиділа на лавочці в якомусь парку, можливо, навіть парку Шевченка, і казала журналісту: «У мене нема паспорта. Загубила. І грошей нема, щоб новий паспорт зробити. Ніхто мене не щітає за чєловєка. А в конституції записано, що каждий чєловєк - лічность. Я - лічность. Зробіть щось для мене».

На лавку до Антоніни Василівни підсідає чоловік років сорока, одягнений так, як одягаються рибалки в негоду. Під пахвою в нього коробка з шахами.

– Шахи?
– каже Антоніна Василівна.
– Пограємо?

Чоловік презирливо оглядає Антоніну Василівну.

– Я граю на дєньгі.

– Я згідна. Ставлю свої чоботи… тобто п’ятдесят гривень.

Чоловік ще раз оглядає Антоніну Василівну, але цього разу з підозрою.

– Ти підіслана?

– Ні, я вчителька.

Чоловік вагається.

– Покажи дєньгі, щоб я бачив, що вони в тебе вообще є.

Антоніна Василівна виймає з кишені п’ятдесят гривень.

– Ідьом під навєс. Тут фігури намокнуть.

Вони йдуть у скверик поруч з громадськими туалетами.

Чоловік блискавично розкладає на дошку фігури.

– Ти хоть грати вмієш?
– питає Антоніну Василівну.

Та не відповідає і робить перший хід білими.

Через двадцять хвилин супротивник Антоніни Василівни здивовано вигукує:

– А ти, дамочка, на виїграш граєш!

– Я завжди виграю. Через два ходи мат, - спокійно каже Антоніна Василівна.
– Давай п’ятдесят гривень.

3

– Вікторе?

– Ви вже тиждень не приходите. Я злякався, що щось сталося.

– Не переживайте. Я поки не збираюся вмирати.

Віктор тупцює на вхідному килимку Антоніни Василівни. Цей килимок колись був її улюбленою нічною сорочкою.

– Може, хочете чаю з печивом?

Віктор заходить у коридор і чемно роззувається.

У цій квартирі за сорок років, окрім сантехніків, не було жодного чоловіка, думає Антоніна Василівна.

– Ви скучили за мною?
– питає Антоніна Василівна і всміхається. Їй раптом стає добре і затишно.

– Я звик з вами сперечатися, - Віктор теж усміхається. У його очах з’явився звичний глузливий вогник.

– Що ж, давайте посперечаємося.

– Давайте.

Антоніна Василівна похапцем пристелює ліжко, одночасно при цьому відсуваючи ногою купу книжок на підлозі в куток.

– Сідайте в крісло біля вікна. Воно спеціально для гостей.

Віктор сідає в крісло.

– Що ви зараз читаєте?
– питає.

– Увічливість вам не пасує, Вікторе. Зі мною не обов’язково говорити про книжки.

– Мені дійсно цікаво.

– Я вже не читаю нічого нового. Тільки перечитую.

Антоніна Василівна ставить на журнальний столик тарілку з вівсяним печивом і два горнятка.

– Ви п’єте чай з цукром?

– Без.

– Скільки вам років, Вікторе?

– Двадцять. А вам?

– Двадцять п’ять.

– Виглядаєте молодшою.

– Дякую.

Жучка з недовірою поглядає на гостя.

– Що ви цілими днями робите, Антоніно Василівно?

– Старію.

– Це, напевно, дуже нудно.

– Ну чого. У п’ятницю я була на дискотеці, наприклад.

– На дискотеці?

– Ви здивовані? Так, на дискотеці. І мала шалений успіх у кавалерів.

– Вітаю, - Віктор відкидається на спинку крісла.
– Але я вам не вірю. Ви не вмієте танцювати.

Антоніна Василівна обурливо сплескує в долоні.

– Я вмію танцювати! Деякий час я танцювала в народному ансамблі, я казала.

– На дискотеках грають «подоляночку»?

– Слухайте, нахабний молодий чоловіче! Не обов’язково вміти танцювати, щоб мати успіх у кавалерів!

Віктор встає з крісла.

– Покажіть, як ви танцюєте.

Він демонстративно виходить на середину кімнати.

– Ходіть сюди. Потанцюємо.

– Йдіть до дідька!

– Боїтеся?

– Я нічого не боюся.

Антоніна Василівна стає навпроти Віктора.

– Тільки прошу без викрутасів задницею.

– Як скажете.

Антоніна Василівна з першого ж кроку наступає йому на ногу.

– А що ми взагалі танцюємо?!
– не то звинувачує, не то виправдовується вона.

– Повільний вальс.

– Ненавиджу повільний вальс.

– Як давно ви танцюєте?

– З восьми років.

– А чого взагалі почали?

– Мою двоюрідну сестру віддали на бальні танці, але вона соромилася ходити туди сама. Я мав супроводжувати її тиждень для підтримки. За цей тиждень сестра кинула танці. Я залишився.

– Чого?

– Не знаю.

– Ви самі? У вас немає чоловіка, дітей?

– Нікого нема.

– Ну так, я розумію. З вами дуже тяжко.

– Не так тяжко, як здається. Просто мені ніхто не був потрібен.

– А зараз?

– Зараз тим більше.

– Ви обманюєте або мене, або себе.

– Я ніколи не обманюю.

– Який танець вам подобається найбільше?

– Самба і румба.

– Який найтяжче танцювати?

– Повільний фокстрот.

– А я ненавиджу повільний вальс.

– Я вже це чув. Чому? Повільний вальс найгарніший з танців.

– Вальс заромантичний для мене.

– Дивно. Жінки, як правило, романтичні.

– Я не жінка. Я стара баба.

– Чому у Жучки такий куций хвіст?

– Жучці прищемило хвіст дверима ліфта. Вона з переляку шарпнулась і залишилась при своїх інтересах. Відтоді боїться в ліфт заходити. Збігає наниз по сходах.