Звірослов

– Е-е-е… шановна, що вам від мене треба?

– Антоніна Василівна. Мене звати Антоніна Василівна.

– Антоніна Василівна, що…

– Антоніно Василівно! В українській мові існує кличний відмінок.

Хлопець сердито зціплює зуби.

– Антоніно Василівно! Що вам від мене треба?

Антоніна Василівна випростується з усією гордістю, на яку тільки здатна її старість.

– Ви дуже гучно крутите музику.

– Але я маю на це право!
– обурюється хлопець.

– Звичайно, ви маєте право, проте не забувайте, що інші теж мають право. І ваше право, молодий чоловіче, закінчується там, де починається право інших!

– Зараз день, шановна. Чи як правильніше сказати - шановно!

– Не пискуйте мені. Я хочу, щоб ви припинили крутити свою дурацьку музику.

– Вмикати музику дозволено до десятої вечора.

– Якщо вона нікому не заважає.

– А вам вона заважає?

– Заважає! І мені, і Жучці.

– Хто така Жучка?

– Жучка - моя собачка. Музика її збуджує, і Жучка починає скавуліти. Уявіть, що робиться в моїй квартирі, коли ви так невинно собі тут крутите магнітофон.

Хлопець помічає біля ніг Антоніни Василівни паршивого безхвостого пса - суміш болонки, пуделя і благородної бездомності. Йому стає смішно.

– Я не бачу нічого смішного, - каже Антоніна Василівна.
– Якщо ви далі вмикатимете музику, я викличу міліцію.

– Міліцію?! Хіба я роблю якийсь злочин?!

– Так. Ви заважаєте мені. Ви заважаєте мені… жити.

Антоніна Василівна розвертається, щоб піти геть.

– Жучка! За мною.

Але Жучка зайнята. Її сечовий міхур не витримав випробовувань музикою і часом.

– Скандальна стара баба!

Антоніна Василівна через ланцюжок на вхідних дверях пильно оглядає свого сусіда з першого поверху.

– О, ви змінили наряд?
– каже вона.
– Джинси і футболка личать вам куди більше.

– Навіщо ви викликали міліцію?!

– Я вас попереджала. І викличу знову, якщо виникне потреба.

Хлопець втомлено зітхає.

– Може, ми з вами якось домовимося?

– Не думаю, що нам удасться.

– Я не можу без музики.

– А я можу.

– Ви не розумієте.

– Слухайте, - каже Антоніна Василівна.
– Мене не цікавить, чим ви там, у вашому притоні, займаєтесь. Але надалі робіть це в тиші. Тиша корисна для таких молодих людей, як ви. У тиші є над чим подумати. А ви, я бачу, думаєте вкрай рідко.

У проймі дверей з’являється Жучка. Вона радісно дзявкотить.

– Ваше подобіє пса насцяло мені на паркет, - безсило каже хлопець.

– Жучці, до вашого відома, більше років, ніж вам!

Антоніна Василівна з гуркотом зачиняє двері.

Хвильку роздумує, а тоді знову їх відчиняє.

Хлопець стоїть там, де стояв.

– Мені не те, щоб цікаво, молодий чоловіче, але так… просто… заради інформації. От, чим ви там займаєтесь?

– Танцюю.

– Танцюєте?

– Танцюю.

Антоніна Василівна мовчки повертається до себе в квартиру.

От зараза, думає вона, мій темперамент доведе мене до могили.

Тільки би не прокинутись… тільки би не прокинутись… Тьху!

Антоніна Василівна розплющує очі. Одразу бачить двох ворон, які сидять на електричних дротах і дивляться на неї через вікно.

Жучка лиже Антоніні Василівні ноги.

– І що я тепер буду робити, - зітхає Антоніна Василівна.
– Ще надто рано для усього.

Читати не хочеться. Перемикати телевізор теж. Не хочеться дивитися у вікно, бо там надто мрячно. Нічого не хочеться.

Антоніна Василівна згадує про старі фотографії. Можна було б зайнятися ними.

– Але кого ти обдурюєш, - каже сама собі.
– Усі ті фотографії ти знаєш напам’ять. Ти вже надто довго стара.

Антоніна Василівна примушує себе встати. Закутується в плед. Бере з полиці першу-ліпшу книжку і вмощується з нею в крісло. Наугад розгортає книжку.

«Я научилась просто, умножить…»

А що, думає Антоніна Василівна, таки навчилась. Тільки тепер навчилась. Я живу просто, але так, як мені подобається. Мені добре. Спокійно. У мене навіть є деякі плани на майбутнє. Є люди, з якими я іноді зустрічаюся і мило спілкуюсь. Але головне - я. Мені добре самій з собою. А чого ще хотіти? Це в житті головне - коли добре самій.

«Я научилась просто, умножить…»

У цій фразі звучить якась туга, якась болюча гірка самотність. Вона не стосується мене, думає Антоніна Василівна. Я не самотня. У мене є багато що.

– Ти хочеш надвір, Жучка?

Жучка завжди хоче надвір. Вона радісно вимахує навсібіч однією третьою хвоста. Лиже Антоніні Василівні ноги.

– Припини це, Жучка! Я не мила ноги з Великодня!

Може, я й не зробила всього, що хотіла, думає Антоніна Василівна, ходячи базаром у пошуках несепараторної сметани. Далеко не все. Але людина, як правило, хоче більше, ніж може. І це нормально. Людина повинна багато чого хотіти, щоб зробити хоча б щось.

– Ця сметана сепараторна чи натуральна?

Продавчиня молочного відділу пильно розглядає Антоніну Василівну.

– А вам яку треба?

– Натуральну.

– Уся сметана натуральна. Попробуйте. Не сметана, а вершки. Зараз вона ріденька, бо свіжа. Але за ніч у холодильнику загусне так, то ножем не розріжете.

Я, наприклад, ніколи не фарбувала волосся, але завжди цього хотіла, думає Антоніна Василівна.

– А сметана ваша, домашня?
– питає в продавчині.

– Моя! Аякже! Чия ж іще?!

– І у вас є корова?

– Жіночко! Ну а звідки, по-вашому, у мене сметана, якби не було корови?

– І як вашу корову звати?

Продавці за сусідніми лотками, які, як виявилося, уже давно слідкують за розмовою Антоніни Василівни і молочниці, пирскають сміхом. Однак сама молочниця спантеличена.

– Звати? Ніяк. Просто корова. Вона має якось зватися?

– У мене, приміром, є собачка, - каже Антоніна Василівна.
– Її звати Жучка.