Звірослов

– Мудра.

– Ні, просто має добру пам’ять.

Антоніна Василівна приносить ще чаю.

– Ну, і як я танцюю?
– питає вона у Віктора.

– Жахливо. А все тому, що опускаєте голову.

– Я слідкую за ногами. Щоб вони не заплутались.

– Не треба слідкувати за ногами. Треба слідкувати за ритмом. І за партнером. Партнер веде - партнерка йому підкоряється.

– Я не звикла комусь підкорятися.

Віктор знизує плечима.

– Це всього лиш закони танцю.

– Не робіть різких рухів! Повільно поверніть голову і подивіться у вікно.

– А що там?

– Дві ворони. Сидять на електричному дроті.

– І що тут такого?

– Я часто їх бачу. Майже кожного дня. Постійно. Вони прилітають сюди подивитися на мене.

– Навіщо ви їм, Антоніно Василівно?

– Я теж себе це питаю. Навіщо я їм?

4

Навіщо я їм?

Антоніна Василівна дивиться на воронячу пару, а та на неї. Цікаво, скільки ворони живуть? Напевно, так, як люди. Значить, це може бути та сама пара. Антоніна Василівна добре її пам’ятає.

Ось вона - молода й упевнена у собі вчителька літератури - спускається шкільними сходами з третього поверху. Боря - вчитель географії - стоїть на сходах, ніби просто, але насправді чекає на Антоніну Василівну. Боря робить так останні півроку.

– Як у вас справи, Антоніно Василівно?
– весело каже Боря.
– Скільки сьогодні провели уроків? Як вів себе 6-й «б»?

– На яке з трьох запитань мені відповідати?

Антоніна Василівна ліниво всміхається Борі, і Боря сяє.

– Можете не відповідати взагалі! Я бачу, що все добре!

Деякий час вони мовчки разом спускаються сходами.

Боря сяє.

Антоніна Василівна ліниво усміхається.

Знайомі вчительки, пробігаючи повз, хитро підморгують Антоніні Василівні. Антоніна Василівна шаріється. Навіть трохи злиться.

– Боря, - тихо каже вона, продовжуючи при цьому всміхатися, - навіщо ви мене постійно вичікуєте на сходах після уроків?

– Вичікую? Що ви таке кажете, Антоніна Василівна?! Я випадково там стояв…

Другий поверх.

– Ну добре, не випадково, - бурмоче Боря.
– Я подумав, може, я проведу вас додому?

– Навіщо?

– Поговоримо по дорозі.

– Про що?

– Придумаємо.

Антоніна Василівна не відповідає. Ноги стають дерев’яними. Вона передбачала щось подібне, але не знала, як зреагує. І зараз не знає. Голова йде обертом. Думки плутаються.

Ось вона - любов? Антоніні Василівні стає якось неприємно. Вона зовсім усе не так собі уявляла. Зовсім не так. Любов мала прийти інакше. Любов - це не Боря.

Але якщо все-таки Боря?

Антоніна Василівна скоса позирає на Борю, а той сяє у відповідь. Страшенно по-дурному. Борині губи здаються Антоніні Василівні занадто, аж непристойно пухкенькими як для чоловічих. Вона уявляє ці губи на собі, на своїх губах, і горло зводить спазмом огиди.

Усі закохані люди виглядають по-дурному, думає Антоніна Василівна.

– Ми можемо поговорити про подорожі, - невпевнено пропонує Боря.

Перший поверх.

– Я, знаєте, вчитель географії.

– Знаю.

– Я багато де хотів би побувати. Наприклад, у Буенос-Айресі. А ви?

Вони виходять зі школи. Ще п’ять парадних сходинок, і вони попрощаються. Антоніна Василівна піде направо, Боря - наліво.

І тут Антоніна Василівна помічає їх. Вороняча пара на дереві в шкільному дворі. Дивиться просто на неї. З цікавістю розтуливши дзьоби. З якимсь неприродним потойбічним інтересом.

Антоніна Василівна завмирає.

Головне - витримати погляд, чомусь думає. Перечіпається об власну ногу і летить сходами вниз.

Страшний біль прострелює все тіло. В очах темніє.

– Антоніна Василівна!
– чує над собою.
– Антоніна Василівна! З вами все в порядку?!

Розплющує очі і бачить над собою стривоженого Борю, його пухкі губи, бачить любов у всій своїй красі, від якої нема куди сховатися.

– Не чіпайте мене!
– щосили кричить Антоніна Василівна.
– Не чіпайте мене!!!

Кричить так, що зі школи на крик збігаються вчителі й учні. Обступають Антоніну Василівну, а вона лежить на асфальті, не маючи сили підвестися.

– Антоніна Василівна, - Боря ніжно бере її за руку, - що вас болить, скажіть мені? Де болить?

В Антоніни Василівни здувається на шиї жилка від гніву і ненависті.

– У неї больовий шок, - каже Боря.
– Розступіться. Викличте «швидку». Антоніна Василівна, - звертається вже до неї, - зараз приїде «швидка». Не рухайтеся.

Антоніна Василівна вириває в Борі свою руку. Розкриває рота і горланить так, як ніколи до і після у своєму житті:

– Йдіть до ср-р-раки! Згиньте! Забирайтеся в Буенос-Айрес!

Надя з’являється за графіком. Цього разу вона веде себе стримано, даючи зрозуміти, що ще досі ображена і чекає на заслужені вибачення.

– Ти, Надєжда, вибач мені, - каже Антоніна Василівна, - я повелася негарно. Не треба було йти на дискотеку в старих чоботах.

– Ну да, негарно ти повелася, - Надя зазирає в холодильник і сміттєвий кошик.
– Але ізвінєнія принімаються. На то і є подругі, щоб все вибачати.

– Як Костянтин Костянтинович?

– Харашо. Заніматєльний мужчина. Веселий.

Антоніна Василівна тихенько наспівує: «Надєжда - мой компас зємной».

– Антоніна, ти як-то устало виглядаєш, - каже Надя.

– Погано сплю останнім часом. Зі мною так завжди на початку зими.

– Не розумію, як безсонниця пов’язана із зимою. Прінімай таблетки. Я вже п’ять років їх прінімаю. Сплю, як харьок.

– Боюся. Мені здається, що від таблеток сон нездоровий.

– Нормальний сон! Що ти таке говориш?!

Надя нарешті всідається в крісло біля вікна.