Звірослов

– Чому?

– Посварилися.

– А! Я розумію. Сердечні справи.

– Ні. Я не плутаю танці і любов. Ліля під час тренувань не користувалась антиперспірантом. Мене це бісило.

– Антоніно Василівно, ви хочете все зробити самі. Це неправильно. Ви зовсім не використовуєте мене, коли танцюєте.

– Я вам не довіряю.

– Даремно.

– Хіба?

– Скільки книжок ви прочитали?

– Не знаю. Не рахував.

– Тоді так: яку книжку ви прочитали останньою?

– «Гарі Потера».

– І як? Сподобалося?

– Так.

«Він ще дитина», - думає Антоніна Василівна.

– У мене дежавю! Я вже це бачив. Вас тут. Що ми танцюємо.

– Гарно.

– Звідки це?!

– Ну, у мене є своя теорія… Я думаю, що це все нам снилося. І деколи ми згадуємо свої сни.

– Я теж так думаю! Але тоді виходить, що ми спочатку бачимо своє життя уві сні, а вже потім його живемо.

– Саме так і виходить.

– Тупо якось.

– А в школі ви щось читали?

– Ну. Читав. Щось.

– «Мадам Боварі» Флобера читали?

– Ні.

– А Достоєвського?

– Той, що Фьодор?

– Той, що «Брати Карамазови», «Бєси».

– Ні. Не читав.

– А Франца Кафку?

– Не читав. Усе дуже страшно, так?

– Але ж ви чули про Кафку… Знаєте, хто це?

– Ніколи не чув.

– У вас була погана вчителька літератури.

– Антоніно Василівно, з якого ока?

– Що?

– У вас війка впала. З якого ока?

– Вікторе, я вас не розумію.

– Є така гра. Ви не знаєте? У вас впала війка з ока. Якщо вгадаєте, з якого, берете війку, загадуєте бажання і сунете війку за пазуху. Бажання має збутися.

– Ось воно що. Так, я знаю таку… гру. З лівого ока.

– Вгадали. Загадуйте бажання.

«Дитина», - думає Антоніна Василівна і загадує бажання.

– Як поживають ваші ворони? Далі дивляться?

– Власне, я не впевнена, що то ворони. То можуть бути і галки, і граки, і круки. Але так. Дивляться.

– У вас, Антоніно Василівно, напевно, є щодо них якась своя теорія.

– Є. Я думаю, ворони мені заздрять.

– Чого це?

– Бо я сама, а вони завжди удвох.

Уже третя доба, думає Антоніна Василівна, лежачи в ліжку. Мені треба трохи поспати.

Перевертається на правий бік. Чує, як гупає серце. Рахує удари. На сто двадцятому лягає горілиць.

– Невже я на щось чекаю?
– питає сама в себе.

Жучка тихенько скавулить у ногах.

Із самого ранку починає вдягатися, довго крутиться перед дзеркалом, підфарбовує губи, кропиться духами, привезеними десять років тому з Польщі. Взуває нові чоботи.

– Антоніна Василівна, я прямо вас не впізнаю, - каже до Антоніни Василівни двірничка Люся, тягнучи знадвору викинутий кимсь старий холодильник.
– Ви так похорошіли.

– Не вигадуйте, Люся, куди мені хорошіти?

– Та ви ще зовсім не стара, Антоніна Василівна!

Заходить у квартиру нижче поверхом. Звідти лунає якась незвична як для бального танцю музика. Таку музику Антоніна Василівна називає «упц-упц-упц».

Посеред кімнати скачуть три молоді дівчини в куценьких майках і широчезних спортивних штанах. Помітивши Антоніну Василівну, зупиняються і здивовано перезираються між собою.

– Добрий день, - невпевнено каже Антоніна Василівна, - ви, напевно, його напарниці?

– Що?

– Я… до Віктора. Його тут нема?

– До кого?

Вродлива білявка, очевидно, найстарша серед дівчат, усе бере на себе.

– Тут нема ніякого Віктора. Ви помилилися.

– Але він був тут ще три дні тому, у п’ятницю.

– Ми не знаємо, хто був тут у п’ятницю. Сьогодні в нас перший день оренди.

Антоніна Василівна ще нічого не розуміє, але відчуває, як потрохи починають тремтіти коліна.

– Що значить «перший день»?

«Перший день, останній день».

– Слухайте, як вас там, ми не зобов’язані перед вами відчитуватися! Тут нема ніякого Віктора. До побачення.

Антоніна Василівна закипає.

– Дівчинко! Тебе хтось колись учив елементарної культури поведінки?! Наскільки мені відомо, зі старшими прийнято говорити з повагою.

– Приперлись сюди і лічите мене?! Що вам треба?!

Обличчя Антоніни Василівни робиться крейдяним, а голос - убивчо спокійним.

– Я з квартири вище поверхом. Мені заважає ваша музика. Прошу її надалі не вмикати.

Усі три дівчини стають у бойову позицію. Тепер вони подібні на молодих півнів.

– Я вас благаю, дівчатка, не треба скандалити, - каже Антоніна Василівна, безсило плентаючись до виходу.
– Я не маю часу сперечатися і щось вам доводити. Ще раз почую музику - викличу міліцію.

5

– Антоніна Василівна! Що ви робите?! Ви переїжджаєте?
– двірничка Люся якраз підмітає асфальтовану доріжку перед під’їздом.

– Ні. Я викидаю книжки.

Антоніна Василівна носить перев’язані стосики книжок з ліфта в під’їзд, а потім до контейнера зі сміттям.

– Але чого?

– Знаєте, Люся, вони мені вже не потрібні.

Двірничка Люся кидає свою мітлу і допомагає Антоніні Василівні.

– Це так странно, Антоніна Василівна. Ви ж учітільніца, да?

– Була колись.

– І щоб книжки викидати…

– Я всіх їх прочитала і перечитала багато разів. Більше нічого нового ці книжки не можуть мені сказати.