Звірослов

– Ну, то собачка, а то корова.

– Не бачу різниці.

– Не бачите?! Ваша собачка не дає молока!

– Ваша корова теж, - каже Антоніна Василівна, проходячи до наступного лотка.

І ще, думає Антоніна Василівна, я ніколи не була в Буенос-Айресі. Але я багато де не була.

Антоніна Василівна обережно натискає на дзвінок квартири, що нижче поверхом. За мить двері відчиняються.

– Ви?!

– Я теж рада зустрічі. Можна зайти?

– Що вам треба? Я не вмикаю музику.

– Саме про це я хочу поговорити.

Антоніна Василівна без запрошення заходить до квартири.

Танцюрист одягнений у синю атласну сорочку з рюшами на грудях і в чорні штани з лампасами. Цього разу Антоніні Василівні подобається його вбрання.

– Я не буду просити вибачення, - упевнено каже Антоніна Василівна.

– Я і не сподівався.

– Для занять танцями мусять бути інші місця. Якісь там будинки культури, наприклад.

Хлопець мовчить.

– Але в мене є для вас пропозиція, - Антоніна Василівна хвильку роздумує.
– Я дозволю вам вмикати музику, якщо…

– Якщо?

– Якщо ви дозволите мені приходити і дивитися.

– Дивитися на що?

– Ну, як ви займаєтесь.

Вони стоять одне навпроти одного як хижак і жертва. Але жертва пручається. Якби Антоніна Василівна мала вуса, то зараз вона б загадково в них посміхалася.

– Це шантаж, - каже хлопець.

– Це ділова пропозиція.

– Але тут нема на що дивитися, - жертва розгублено розводить руками.
– Нема нічого цікавого в тому, щоб дивитися, як я тренуюсь. І мені буде незручно.

– А ви не звертайте на мене уваги. Я буду тихенько сидіти в кутику і мовчати. Буду німа як риба.

– Навіщо вам це?

Антоніна Василівна фальшиво по-старечому зітхає.

– Зрозумійте мене. Я вже п’ять років на пенсії. Мені так нудно.

– Ходіть у театри.

– Молодий чоловіче, не вчіть мене жити! Якби я хотіла ходити в театри, то ходила б. До речі, як вас звати?

– Віктор.

– Ну то як, Вікторе, ви приймаєте мою пропозицію?

Віктор безпорадно чухає потилицю.

– Ви справжня напасть для мене, - тихо каже.

– Повірте, це не найгірше, що з вами могло статися.

– Добре. Приходьте. Але якщо будете мені заважати, то…

– Я не буду вам заважати. Обіцяю.

Антоніна Василівна задоволено потирає руки.

– Почнемо, - хазяйновито каже вона.
– Я тільки збігаю за Жучкою.

– Ми не домовлялися про Жучку!!! Вона сцить на паркет!

– Вікторе, - виразно, по-менторському, каже Антоніна Василівна, - навчіться приймати те, що з вами відбувається, з належною гідністю.

2

Він танцює - вона сидить на табуретці в кутку кімнати і спостерігає. Склавши руки на колінах. Замислено схиливши голову.

Він час до часу ловить у дзеркалі її погляд. Збивається і починає все спочатку.

Жучка умиротворено дрімає біля табуретки, іноді прокидаючись, щоб видати довге пронизливе скавуління.

– У вас все блискуче. Навіть туфлі, - раптом каже Антоніна Василівна.

Віктор удає, що не чує, але тим не менше ніби між іншим зиркає на свої туфлі. Звичайні лаковані танцювальні чоловічі туфлі. Знизує плечима і продовжує танцювати.

Синя атласна сорочка намокає від поту на спині і під пахами.

Минає година - він безперервно танцює. По кілька разів повторює одні і ті ж рухи. Кружляє. Кидається ногами вперед і вбік. Крутить тазом.

– Ви вертите задницею гірше, ніж якась… пропаща жінка, - знову озивається Антоніна Василівна.

– Вам не подобається?

Антоніна Василівна запинається.

– Ну, не знаю. Просто це виглядає непристойно.

– Танець - це завжди непристойно.

– Я колись танцювала в народному ансамблі. Там було все пристойно. Я маю на увазі - ми не вертіли задницями.

Віктор нічого не відповідає. Антоніна Василівна ніяково перебирає пальцями.

– Але я не довго танцювала. Керівничка ансамблю сказала, що я не підходжу. Сказала, що затовста. Хоча сама вона важила не менше ста кілограмів.

Жучка сонно підводить голову і скавулить.

– Ви їй вибачте, - виправдовує Жучку Антоніна Василівна.
– Жучка рідко слухає музику. Вона більше любить читати.

Надя - закадична подруга Антоніни Василівни - приходить раз-два на місяць, щоб випити чаю і перевірити, чи все в порядку. Антоніна Василівна відчуває, коли Надя має прийти, фізично. Антоніна Василівна реагує на Надю так, як деякі гіпертоніки на зміну погоди.

– Надєжда! Яка несподіванка!
– вигукує з порога Антоніна Василівна.

Надя стала Надєждою дуже давно. У часи своєї молодості вона безперервно наспівувала пісню «Надєжда - мой компас зємной».

– Як поживаєш?
– Надя швидким кроком заходить у вітальню, вмощується в крісло біля вікна і протяжно зітхає.
– Ну, розказуй, - каже.

Антоніна Василівна знає сценарій бездоганно. Вона присідає на канапу поруч з Надею.

– А що розказувати? Усе по-старому.

Надя тільки цього й чекає.

– Помер Артьомов і Болеславський. Артьомов від інфаркту, Болеславський від цукрового діабету.

Антоніна Василівна смутно пригадує Артьомова і Болеславського.

– Заміть, - продовжує Надя, - умирають самі мужчини. Самі мужчини.

– За статистикою, вони менше живуть, - підтримує розмову Антоніна Василівна.

– При чому тут статистика, Антоніно! Мужчини вмирають з двох причин. Перша - їх заїдають жони, як, наприклад, Артьомова. Подумати тільки - здоровий був чоловік! Спортом займався! Друга причина - алкоголь і неправильний образ жизні.

Надин погляд нишпорить по кімнаті в пошуках компроматів. Надя все знає і всюди встигає. Надя - секретар Бога на землі.

– Може, чаю, Надєжда?

– Давай. Тільки не забудь дві ложки цукру. Не розумію, як можна пити чай без цукру.

Вони переходять на кухню. Надя безцеремонно зазирає в холодильник і в сміттєвий кошик, а Антоніна Василівна вдає, ніби цього не помітила. Усе йде за сценарієм.

– А в тебе що нового?
– питає Антоніна Василівна, заливаючи чайник із заваркою окропом.