Звірослов

– Я стільки років у тебе вірю, - шепоче Жанка, - а ти так ніколи мені і не допоміг. І, я тебе прошу, не треба тут розводити демагогію, що віра має бути безкорислива.

Я в тебе вірю, ти маєш користь з моєї віри, ну то прошу - допоможи мені хоч раз! Ніколи нічого в тебе не просила, а тепер прошу. ДАЙ МЕНІ ЙОГО!!!

Жанка стає перед вікном на коліна.

– Дай мені його, прошу тебе!

Вікно мовчить. Жанка витирає сльози і лягає в ліжко, але сон не приходить.

Лице Бога - бородатого і доброго - зависає над Жанкою в повітрі. Жанці легшає.

– Ти добрий, - каже вона.
– Ти допоможеш мені, я знаю. Тобі шкода мене, правда ж? Щоб ти розумів, я не прошу тебе про допомогу зі слабкості. Я сильна. Я можу прожити і без нього. Але нащо, Боже? Я часто себе це питаю. Нащо? Хіба це життя мені дане лише для того, щоб від усього відмовлятися?

Морок у кімнаті стає не таким густим і безнадійним. Жанка відрадно схлипує.

– Я вже цілий рік терплю. Цілий рік крадькома за ним спостерігаю. Вивчила всі його звички і розклад роботи. Кілька разів він купував у мене пиріжок з картоплею, кілька разів я набиралася мужності подивитися прямо йому в очі. І нічого, Боже. Я для нього не існую.

Бородата Божа голова, прицмокнувши, похитується зі сторони в сторону. Зараз вона якраз на карнизі, і Жанка на мить навіть злякалася, щоб карниз під такою непомірною вагою не завалився вниз.

– Але найгірше, мій Боженьку, - продовжує Жанка, - те, що я мушу все тримати в собі. Уже цілий рік я мовчу. Тобі - тому, хто спочатку був словом, - цього не зрозуміти. Коли хочеш кричати, пищати, верещати, репетувати, але не смієш. Як я душуся! Як мене болять від мовчання легені, і горло, і середина, ось отут, - Жанка тикає пальцем кудись собі під ребра.
– Як мене болить моє мовчання, якби ти тільки знав.

Жанка вдивляється в опівнічну темряву своєї спальної кімнати, і їй здається, що Бог приставляє до вуст вказівний палець правої руки, даючи знак, щоб Жанка мовчала. Щоб помовчала ще зовсім трохи.

– Ні-ні, - заспокоює Бога Жанка, - повір мені, мовчала рік, то помовчу і більше. Це не проблема. Тепер я буду мовчати скільки скажеш. Але перед тим, як полетиш звідси, пообіцяй, що незабаром усе буде добре. Ну, що щось зміниться… у… моїх… з… ним… стосунках…

Бог обіцяє. Жанка бачить цей його жест обіцяння так само ясно, як ви Жанку. Її серце раптом стає спокійним і солодким, ніби плід манго. Жанка підривається з ліжка і вмикає в кімнаті світло. Жанку переповнює радість очікуваної перемоги. Ще трохи. Трішечки. Кришечка часу, і потім - вистраждане щастя.

Жанка відкриває платтяну шафу, бере звідти першу-ліпшу сукню і кружляє з нею посеред кімнати. Мчить до дзеркала у ванній, довго розглядає себе в профіль і анфас, і їй здається, що більшої красуні нема на всьому білому світі. Принаймні в Миронівці точно. І у Відні. Як Жанка не помічала цього раніше? Адже вона вродлива. Дуже вродлива.

– Я зрозуміла тебе, Боже, - шепоче Жанка, фарбуючи губи бордовою хімічною помадою.
– Я все зрозуміла, мені двічі повторювати не треба.

Жанка дістає з потріпаної, притрушеної блискітками косметички туш і тіні для очей «Ruby Rose».

– Останнім часом я зовсім за собою не дивлюся, це правда. Чесно скажу - цими тінями я ні разу так і не користувалася. Купила їх на весілля племінниці, але в день весілля падав дощ, і я побоялася краситися, щоб потім не поплило по морді. А тіні - тільки подивися, скільки їх тут усяких різних! Попробуй вибери! Напевно, для першого разу накрасюсь голубими. В якомусь кіні чула, що голубих тінів не буває забагато. У кіні це говорила така вся розфуфирена модниця. Видно, знала, що каже.

Жанка грубо накладає на повіки голубі тіні «Ruby Rose», а потім фарбує вії чорною тушшю. Ця туш уже давно не зберегла на упаковці назву виробника. Вона була куплена на початку вісімдесятих Жанчиною матір’ю, а потім перейшла у спадок до Жанки разом із косметичкою.

– Завтра треба купити лак для волосся. Подивися - волосся як водорослі. Зроблю начос і налакуюсь. А може, навіть загляну до перукарні. Хоча ні, спочатку до стоматолога.

Жанка шкіриться, і в дзеркалі з’являється не дуже густий кривенький ряд передніх Жанчиних зубів.

– Так, до стоматолога в першу чергу.

Ірма Іванівна загадково підморгує Жанці з-за прилавка з морозивом. Видно, що в неї сьогодні гарний настрій. Вона весела. Вона хоче говорити.

Жанка, як завжди, сидить на лавці з картонною коробкою пиріжків. Між ними з Ірмою Іванівною метрів три-чотири. Відстань мізерна як для тих, хто хоче поговорити.

– А ми з тобою, Жанка, і не конкурентки зовсім, - починає Ірма Іванівна, - ти продаєш пиріжки, я - морозиво. На вокзалі це два основні продукти - пиріжки і морозиво.

Жанка киває. Їй зараз байдуже до законів ринкової економіки. Жанка марно вдивляється в натовпи пасажирів Укрзалізниці, які снують довкола в очікуванні на чергову електричку. Його ніде нема. Може, захворів? Але чому саме сьогодні, коли Жанка готова до рішучого кроку?!

– А ти так необично виглядиш, Жанка, - ніби між іншим зауважує Ірма Іванівна.

– Чого необично?
– удавано дивується Жанка. Їй приємно. Вона вже давно чекала від Ірми Іванівни комплімента.

– Ну, губи намалювала, очі, юбка в обліпон…

– Та так - молодість згадала, - скромно відповідає Жанка і в наступну мить завмирає.

З адміністративного корпусу миронівського вокзалу виходить він.

Жанка за звичкою хотіла було швидко опустити голову, щоб ніхто не помітив, як вона витріщається на чергового по вокзалу, але передумує. А що тут такого? Хочу і витріщаюся, думає Жанка. Вилуплююся скільки влізе і на кого влізе, і це моя справа. Вокзал ніхто собі не приватизував.

Її розфарбоване лице сяє. Він іде просто сюди. Уніформа вигладжена, черевики начищені, сорочка під робою біла-біла. За плечем теліпається гучномовець. З кишені стирчать два прапорці.

Який він гарний, думає Жанка. Десь унизу живота зводить судомою від надмірної напруги. Жанка червоніє. На короткі півсекунди вона дозволяє собі уявити з ним інтим, і кров шугає по тілу зі швидкістю світла.

Дякую тобі, Боже.

Напевно, купить пиріжок, думає Жанка, це єдиний спосіб розпочати розмову.

Жанка вовтузиться в коробці з пиріжками, готуючись простягнути йому найліпший з усіх, що є, найпахучіший, найгарячіший. Чує десь зовсім поруч його голос.

– А дай-но мені, Ірма, морозиво, але таке, щоб справжній пломбір!

Жанка від несподіванки підстрибує на лавці. Коробка з пиріжками перекидається. На неї ніхто не звертає уваги.

– Пломбір треба заслужити, Ваня, - Ірма Іванівна кокетливо підсміюється.

– Скажи як, сонце.

– Ну, для початку запроси мене в кафе.