Звірослов
Шрифт:
– І я тобі скажу, Жанка, - каже Ірма Іванівна, - саме важне у жінки - це її нігті. Жінки чомусь забувають про нігті. Халтурять. Думають, як вони не бачать своїх нігтів, то й ніхто не бачить. А як подумати, то це п’ятнадцять хвилин у три дні займає! Щоб навести порядок з нігтями…
Жанка ховає руки в кишені.
Ірма Іванівна продовжує:
– І взагалі, останнім часом жінки перестали за собою дивитися. Думають, що намалюють губи і налакують волосся - і дєло здєлане. Я би заборонила користуватися помадами і лаком. Нехай вчаться бути гарними без хімії. Красота женска ісходить
Ірма Іванівна виймає з-під прилавка пачку сигарет і одну запалює.
– Ти не хочеш, Жанка?
– Нє-нє, я не курю.
– І ніколи не курила?
– Ніколи.
– А чо так? Курити приятно, особливо в такому віці, як ти.
– Я від куріння задихаюся.
– Так це тільки спочатку, а потім стає приятно. Ти попробуй.
– І одяг смердить…
– А туалетна вода нащо? Я курю вже 20 років, і ще ніхто мені не сказав, що я смердю. Чоловікам подобаються курящі женщини. Курящі женщини як то незавісімо виглядають. І неприступно. Для мужчини це виклик.
На платформі з’являється черговий по вокзалу. Ірма Іванівна миттєво викидає сигарету. Її тіло починає неприродно вигинатися, по-котячому тертися об прилавок, прикликати до себе увагу, і успішно - він звертає на асфальтовану доріжку, що веде просто сюди. Наближається. Жанка пригинає голову до грудей. Якби можна було зникати з поверхні землі тоді, коли забажаєш, то Жанка зараз зникла б. Серце шалено колотить, руки тремтять.
Я не повинна собі цього дозволяти, думає Жанка, яка ж я все-таки нікчемна.
– Ірма, подивися за пиріжками, - Жанка зривається навтьоки, - я в туалет хочу. Зараз повернуся.
– Ну звичайно, Жанна, іди в туалет, - демонстративно голосно каже Ірма Іванівна, пильно стежачи за його повільним наближенням.
– Хоча ні, - Жанка підбирає свої пожитки, - я, напевно, взагалі вже піду. Сьогодні в мене скорочений робочий день…
Жанка сидить за розкладним полакованим столом у читальному залі миронівської бібліотеки. Бібліотекарка скоса поглядає на Жанку. Коробка з непроданими пиріжками захована під столом, і з неї доноситься пряний олійний запах.
– Ви вже вибрали, що хочете читати?
– питає в Жанки бібліотекарка.
– Ще ні.
– Може, вам допомогти? Може, щось порадити? Є ціла зв’язка журналів мод. Не хочете подивитися? До мене багато миронівських жінок приходить за викройками.
Жанка мовчить. Оглядається. Читальний зал миронівської бібліотеки порожній. Біля вікна росте гігантський фікус, і на його листі стільки ж пилюки, скільки на книжкових полицях попід стінами. Бібліотека тхне цвіллю і сирістю. Бібліотекарка теж. У неї завите в ґулю на потилиці товсте й абсолютно сиве волосся. Голова така маленька, що масивна волосяна ґуля виглядає на ній ніби чалма.
– Ви знаєте, - каже Жанка, і її голос розноситься по бібліотеці луною, - я прочитала дуже мало книжок.
Бібліотекарка знизує плечима.
– Зараз мало хто читає.
– Чесно кажучи, я була тут останній раз у дев’ятому класі. Пам’ятаю тодішню бібліотекарку. Вона мала величезну родимку на носі. Така дуже культурна…
– Іванна Степанівна.
Покінчила з собою.Розмова урвалася. Жанка втупилася у полакований стіл. Минає півгодини.
– То що вам принести?
– знову озивається бібліотекарка.
– Ви вже вирішили?
– Ні.
– У читальному залі треба читати книжки, - бібліотекарка виговорює цю фразу з надзвичайною гідністю, ніби репетирувала її перед дзеркалом не один рік.
– Я зайшла сюди, бо на вулиці дуже багато тополиного пуху, розумієте? У мене алергія на тополиний пух. Мала приступ. Пух усюди - у повітрі, у носі, у легенях.
Бібліотекарка з осудом глянула на Жанку.
– І що будемо робити? Може, викликати «швидку»?
– Ні, - Жанка заходиться кашлем.
– Мені зараз стане краще, і я піду.
Бібліотекарка різко підводиться зі стільця.
– Знаєте, я принесу вам що-небудь! Нехай на столі буде хоч якась книжка. Не можу дивитися на це неподобство! У читальному залі читають книжки, а не ховаються від тополиного пуху!
Зникає в сусідній кімнаті і невдовзі повертається з найбільшою книжкою, яку Жанка коли-небудь у своєму житті бачила.
– Нащо мені таку грубу?! Я не прочитаю!
– А я на це і не сподіваюсь, - суворо відповідає бібліотекарка, кладучи книжку на Жанчин стіл.
– Просто нехай тут лежить. Ви робіть вигляд, що читаєте.
– Це як?
– Ну, дивіться на неї.
Жанка підсунулася до книжки. «Мир бабочек».
– Я спеціально вибрала з картинками, - каже бібліотекарка, повертаючись на своє робоче місце.
– Можете погортати, на метеликів подивитися. Там такі гарні є.
Ніч.
Жанка не вірить у Бога. Вона просто стоїть у темряві перед відчиненим вікном. Не молиться. Нічого не каже. Нічого не відчуває.
Я можу скоро померти, чомусь думає вона, а якщо не скоро, то через років двадцять. Але все одно. Я все одно помру, і тоді нащо взагалі це? Нащо я тут стою? Нащо чогось хочу? Нащо взагалі хочу, якщо помру?
Вікно мовчить. Жанка продовжує стояти.
Я не вірю в тебе, Боже, але мені від цього не легше.
Знадвору віє легкий свіжий вітерець. Здається, що цей травень ніколи не закінчиться.
– Я перестала на щось сподіватися, - каже Жанка.
– Ти ж цього хотів? Я тепер реалістка. Я розумію, що він ніколи на мене не подивиться. Він загарний для мене. Він такий гарний…
– І все. На цьому все, Боже. Я не вірю в тебе, а ти в мене, і розходимося по-доброму. Ні я тобі, ні ти мені. Ми свободні.
Жанка залізає в ліжко, укривається ковдрою, але їй холодно. Вітер з вікна дужчає і холоднішає.
– Я не буду тебе слухати!
– кричить Жанка.
– Ну що ти хочеш мені сказати?! Я вже все чула!
Бородата голова Бога нервово літає попід стелею, ударяється об люстру, і люстра падає на підлогу.
– Ти мені тут істерик не влаштовуй!
– кричить Жанка.
– Лети собі на своє небо, чи в Лапландію, чи на Карибські острови, а мене лиши. Я не хочу тебе слухати. Я досить намучилась! І тепер всьо. Буду продавати пирожки, їсти їх, дивитися телевізор, ходити в туалєт, купувати собі імпортні блузки раз у два місяці. І всьо. І так буду жити. Як комаха.