Звірослов

– До речі, мене звати Іван.

– Жанна.

– Я вже знаю.

Мовчанка.

Ми мовчимо, думає Жанка, але в цій тиші я згодна померти.

– Ви, Жанна, недавно почали продавати на вокзалі пирожки?

– Можна і так сказати.

– Точно недавно. Я помітив би вас.

– Ви в цьому впевнені?

– На сто процентів.

Вони підходять до її під’їзду.

Жанка каже:

– Дякую, що допомогли дотягти коробку. Хоча не треба було, вона зовсім легенька.

– Ну що ви!
– вигукує так, ніби в гучномовець.
– Я із задоволенням!

Жанка не дивиться на нього. Він не дивиться на Жанку.

Боже, невже ти це зробив?!
– думає Жанка. Ось воно: моє тіло як вата, моє серце калатає, і жити - Боже!
– як мені хочеться жити далі!

– Може, - несміливо каже Іван, - Жанна, може підете якось зі мною в кафе?

– У кафе?

– Ну так. Поговоримо по душам. Вип’ємо «Закарпатського» коньячку.

– Не знаю.

– Ви завтра будете на роботі?

– Буду.

– Тоді завтра побачимось. Залиште для мене найкращий свій пирожок.

– У мене всі пирожки добрі.

Він збирається йти. Йому ніяково.

Який він сором’язливий, думає Жанка. Такий гарний і такий сором’язливий. Рідко можна зустріти красу, яка не випинається.

– А ви тут живете, - бубонить він.

– Так. Давно.

– Гарний район.

– Недалеко до вокзалу.

Жанка не знає, що ще сказати.

– Ви одружені?
– раптом незрозуміло чого питає вона.

– Я? Ні!

– Добре.

– Не знаю, чи добре, - він виглядає якимсь сумним, - деколи, знаєте, так хочеться, щоб хтось запитав, про що я думаю.

– І про що ви думаєте?

– Мені стидно зізнаватися.

Жанка спалахує, хоча не впевнена, чи правильно зрозуміла його натяк.

Усе. На сьогодні досить.

– До завтра, Іван.

– До завтра, Жанна.

Баба Віка не відчиняє двері. Жанка втретє натискає на дзвінок. По той бік дверей підозріла тиша.

– Вікторія Вікторівна!
– кричить Жанка.
– Ви вдома?! Вікторія Вікторівна!

Жанка торкає клямку дверей, і двері прочиняються. Жанка заходить всередину квартири.

– Вікторія Вікторівна!

Баба Віка на балконі, сидить, розпростерши ноги, у своєму улюбленому м’якому кріслі, з якого зручно спостерігати за тим, як минає травень.

– Вікторія Вікторівна, - тихо гукає Жанка.

Баба Віка ніяк не реагує. Мабуть, спить, думає Жанка. Виходить на балкон. У баби Віки широко розплющені очі. Вирячені очі. Так, ніби хочуть увібрати в себе все, що бачать цієї миті.

Тільки тепер Жанка зауважує, що ліва рука баби Віки обвисла на бильці крісла і нервово посіпується.

– Вікторія Вікторівна, вам погано?
– здогадується Жанка.

– А ти хіба не бачиш, - ледь чутно шепоче баба Віка правим кутиком губ.
– Мене паралізувало.

Жанка кілька секунд безпомічно дивиться на паралізовану, а тоді раптом заливається сльозами:

– О Боже! Що ж тепер буде! Вікторія Вікторівна! Що тепер буде!

– Дурна, - шепоче баба Віка.
– Не реви. Сядь коло мене.

Жанка витирає рясні сльози рукавом, точнісінько так, як у дитинстві. Слухняно сідає на сусіднє м’яке крісло, однак це виглядає їй неправильним, навіть трохи абсурдним.

– Не треба сидіти, - каже Жанка, - треба щось робити! Треба викликати «швидку»!

– Дурна, - повторює баба Віка.

Жанці здається, що голос баби Віки стає все слабкішим, немов долинає з глибокої криниці, яку копають зі швидкістю одна рура за одне слово.

– Жанка, - шепоче баба Віка, - вони завжди були біля мене, а я їх не бачила.

– Хто?

– Вони.

– Хто вони, Вікторія Вікторівна?

– Соняшники.

– Соняшники?

– Соняшники.

– Соняшники.

Баба Віка, вирячивши очі, дивиться кудись уперед. Жанка нічого особливого там не бачить. Марить, думає вона. Треба викликати «швидку». Марення - це погано, це означає, що скоро вмре. О Боже, що тепер буде?!

Жанка знову заходиться безпомічним схлипуванням. Довколишнє набуває якихсь гострих пістрявих форм, і Жанка все помічає. Все-все. Помічає лисого дядька, який сидить на балконі другого поверху в будинку навпроти. Помічає бездомного пса на дитячому майданчику у дворі і те, що він грається… чим?… так, він грається чиїмись трусами. Помічає чисте-чистісіньке голубе небо в тополиних кронах.

Треба запам’ятати цей момент, цей момент кінця, думає Жанка, я завжди знала, що він рано чи пізно прийде, і я стану його свідком.

– Подивися, Жанка, як гарно вони цвітуть.

Жанка беззвучно плаче.

– Хто гарно цвіте?

– Соняшники.

– Де соняшники?

– Всюди.

Її голова вже їй не належить, думає Жанка. Але краще перед смертю бачити соняшники у цвіту, аніж страхітливих пекельних чудовиськ, які приходили до Жанчиної матері в її останню ніч.

– Не говоріть, - радить Жанка бабі Віці.

Але баба Віка однаково мовчить. Її ліва рука вже не посіпується.

Жанка підводиться з крісла, обережно обходить бабу Віку і кидається до телефону в коридорі.

– Алло, - кричить Жанка в слухавку, - тут, здається, померла людина… у кріслі… на балконі…

Адреса? Вік? Сімейне і соціальне становище? Можлива причина смерті?

– Я не знаю, чого вона померла!
– кричить Жанка в слухавку.
– Її останнім словом було «Всюди»…

По той бік дроту повідомили, що карета швидкої допомоги вже виїхала, нехай Жанка не панікує і не нервується, нехай вип’є заспокійливі пілюлі, якщо такі є, глибоко дихає, думає про щось хороше.

– Смерть - це зовсім не найстрашніше, що може статися з людиною, - спокійно повідомляють Жанці по той бік дроту.

– Так. Я знаю. Але, розумієте, Вікторія Вікторівна завжди була якась дуже жива.

По той бік дроту нічого не відповідають.

– Слухайте, - каже Жанка, - ви мені, конєшно, вибачте, але я мушу йти на роботу. Не можу вас дочекатися, розумієте, не маю часу, мушу бігти на роботу. Ви вже тут зробите все, що треба, добре? Вона лежить на балконі.